«Я Євтушенка не читав, але разом з товаришами категорично засуджую!»

Ця історична (а може, й істерична?!) фраза часів цькування «шістдесятників», кинута явно зопалу, нині спадає на думку дедалі частіше.

Як і чи не найяскравіша сценка із, загалом-то, не надто вдалої комедії «Ти - мені, я - тобі», під час якої перукарка і банщик дефілюють у фойє театру та обмінюються наступними глибокодумними фразами:

- «Бетховен до Дев´ятої симфонії зовсім списався!..»

- «О-о-о, так-так!..»

Отакий настрій у мене спричиняє бурхлива «діяльність» певної когорти українських читачів та критиків. Загалом-то, як і кожен адекватний письменник, і до читачів, і до критиків я ставлюсь добре - причому майже незалежно від того, що вони мені скажуть чи напишуть про мою творчість. В аналогічних ситуаціях Вінстон Черчіль казав: «Вітаю будь-які відгуки у пресі про себе, окрім некрологів». Отже, якщо навіть настільки масштабна історична особистість зробила єдине виключення з категорії «будь-які», то чом би й мені не зробити оту саму обмовку «майже»?..

А стосується вона тих, хто не читав, але береться категорично засуджувати! Й якщо хтось вважає, що визначити такий нюанс неможливо, то це помилкова думка. Можливо, ще й як!.. І все видно дуже добре.

Наприклад, на мережевому ресурсі «СУМНО» якось вийшла рецензія Наталі Полянчук на мій роман «Приречений жити». Відгук доволі професійний, його нюансів я зараз не розбиратиму. В окресленому вище руслі для мене важливо одне: шановна рецензентка роман прочитала уважно - бо повністю розібралася в еволюції світогляду головного героя й розклала твір «по кісточках». І тут - увага: в зазначеній рецензії було наведено одну-єдину (!) пряму цитату з тексту роману, від якої Наталя Полянчук відштовхнулася для подальшого аналізу.

За деякий час після цього не де-небудь, а в «Українському тижні» така собі критикеса В.П. надрукувала огляд популярних жанрів, в якому на матеріалі творчості десятка сучасних українських письменників пояснила, чому сучукрліт - це бозна що. Згадувався в огляді незлим тихим словом і «Приречений жити». І тут - знов увага: В.П. навела ту саму цитату з роману, що й Наталя Полянчук, але обіграла її на свій манер. Мовляв, прочитавши таку фразу в книзі, будь-який кінематографіст жбурне її подалі й навіть не думатиме про екранізацію твору!

Перепрошую, але для мене очевидно, що В.П. роман і в руках не тримала. Просто натрапила на одну-єдину пряму цитату в рецензії Наталі Полянчук і за цією цитатою взялася судити про незнайомий твір. Бо В.П. геть невідомо, за яких обставин ця фраза була сказана, як до того розвивався сюжет і яким чином всі сюжетні лінії зламалися й перемішалися саме після зазначеного моменту, доленосного для сюжету!!! Хоча для Наталі Полянчук всі ці злами і сюжетні зсуви були очевидні - а все тому, що вона твір таки читала... про що й написала у своїй рецензії.

Впевнений, що якби В.П. тримала книгу в руках, вона б також не робила поспішних висновків... Але того, на жаль, не сталося.

Та це ще не все: бо на одному з форумів, присвячених літературній тематиці, когорта «вдячних» читачів, які полюбляють категорично засуджувати разом з товаришами, не читаючи, підхопила відгук В.П. і пішла строчити дописи про те, що то за нікчема - Тимур Литовченко!!! Усією когортою вони відштовхувалися від сакраментальної цитати (причому в інтерпретації В.П., а не Наталі Полянчук, яка, власне, навела її першою) та наввипередки залящали:

- «Ой, я б такий твір ніколи не читав!»

- «А я б і до рук не брала!»

- «А я й не брав!»

- «Е-е-е, народ, а хтось щось із його творів читав?!»

- «Та ніхто!!! Не варто!..»

- «Тимур Литовченко - поганий письменник!»

- «Так, мені достатньо почитати, що він на форумах пише».

- «А мені достатньо знати, що він приятелює з Р.К.»

- «О-о-о, Р.К. - то загалом повний швах!»

- «А Литовченко ще й член Спілки письменників!»

- «О-о-о, то він ще й пристосуванець! Прикоритник!..»

- «Що не кажіть, а весь сучукрліт - це повний ***дець!..»

І таке інше в тому ж дусі. Коротше кажучи, носилися з тією фразою (і не тільки з нею), немов дурні з писаною торбою. Розводили теревені й на зазначеному літературному форуму, і на інших форумівках - бо стилістику висловів не приховаєш...

Це лише один приклад, хоча при бажанні можна було би продовжувати. Втім, не варто, бо вже з наведеного стає зрозумілим: у предків, які Євтушенка не читали, проте разом з товаришами категорично засуджували, народилися гідні нащадки. Інтернет-форуми надали їм прекрасну можливість для самореалізації під вигаданими нікнеймами. Стиль їхньої поведінки зводиться до простого набору правил:

1. ніколи, за жодних обставин і ні за які медяники не читати творів сучасних українських письменників;

2. при цьому всіляко вишукувати, хто що негативного скаже про сучасних українських письменників, та виносити цей негатив на публічний осуд;

3. швидко переходити на особистості (аж до того, яка «крива мармиза» у письменника на такому-то фото і т.ін.);

4. особливим шиком у цьому товаристві вважається підкреслювати, що «затаврованого» автора «я не читав(ла)», зате різноманітні закордонні автори - це щось неймовірне, феєричне тощо, й «нашим» до «їхнього» рівня ніколи не дотягнутися.

Підсумовуючи, скажу лише одне: недарма Леопольд фон Захер-Мазох народився на щедрій українській землі - у Львові... Хоча в ту епоху Львів і належав Австро-Угорщині, тим не менш недарма, ой, недарма!..

Бо всі ті, хто «не читав, але разом з товаришами категорично засуджує» - всі вони є мазохістами серед аудиторії читачів (а почасти й критиків).

Бо отримують явне задоволення від того, наскільки в укрсучліті все погано й безнадійно.

Саме тому й шукають чужі негативні відгуки та охоче ретранслюють їх, самі ж почитати сучасних українських авторів тривіально бояться - бо раптом їхні книги візьмуть та й сподобаються?! А це катастрофа - бо власне уявлення про те, як усе погано, миттю зруйнується вщент...

В принципі, це мене не дивує: недарма ж Україна є батьківщиною Захер-Мазоха! Нині вона стала батьківщиною цілої когорти мазохістів.

Мазохістів, які цінують літературу - тільки не сучасну українську...

І саме отаких читачів я не люблю.

Перепрошую, звісно - але маю на те усі підстави.