Фактично в цей час весь Львів – суцільний великий Форум, який давно вже не є форумом власне видавців. Свої «вершки» тут отримують усі, кому не лінь, – від політиків до продавців кави й булочок. Видавцеві ж у цій парадигмі залишаються дві ролі:

– продавця – що дуже актуально в країні, де добра половина навіть обласних центрів, а про районні годі й казати, не має жодної притомної книгарні, яка системно завозила б новинки й проводила бодай трохи адекватні книжкові заходи. Через це чимало книжних людей з різних куточків України досі цілеспрямовано їде на Форум банально «скупитися»;

– піарника – як нагода привернути більшу увагу до своєї книжки чи свого автора з тим, щоб легше було з нею (ним) працювати в період між великими заходами – себто забезпечувати, так би мовити, «відкладені продажі».

Жарт про «Форум продавців» побутує вже більше десяти років. Хтось із цією метою запрошує Фредеріка Беґбеде, хтось – Юлію Тимошенко чи Міхеїла Саакашвілі, ще хтось – телезірок, кулінарів чи інших шоуменів, – а суть одна й та ж, і результат такий само. І я не думаю, що найближчим часом у цьому сенсі щось зміниться – бо більшість така ситуація цілком влаштовує. Система «накатана», і кожен у ній отримує свій прибуток, залежний від того, наскільки ефективно йому вдається налагодити систему прямих і відкладених продажів.

Чому ж тоді в останні роки ми все більше чуємо нарікань на Форум? І чи власне у Форумі тут справа, чи корені варто шукати глибше?

Мені видається, що ключова проблема тут полягає ось у чому: таке ведення справ із кожним роком усе менше «працює» на українську культуру – і зараз уже очевидно, що воно стає серйозним гальмом у процесі становлення українського книжкового ринку.

Маю на увазі ось що: на Форумі (й далеко не лише на Форумі, а на всіх наших книжкових заходах, просто Форум як величезне дзеркало це дуже виразно показує) критично мінімізована функціональна роль того, без кого неможлива українська книжка як національний культурний продукт, – українського письменника. На цьому «святі продажів» він потрібен здебільшого як декорація – час від часу посидіти на стенді, заховавшись за табличкою «автограф-сесія». Весь інший його форумний час – це тусняк у вузькому колі, варіння у своєму соку. Є кілька письменників-медійних персонажів, на яких у цій грі робиться ставка нарівні з політиками, телезірками та запрошеними письменниками-іноземцями, – але тільки завдяки їхній медійності, а не через те, що вони власне письменники. Всі інші – «у сад», себто по своїх дрібненьких локаціях-тусняках. А мова ж іде – наголошую – не про графоманів, а про талановитих, цікавих, нерідко відверто клснючих авторів, які мають свого читача і книжки яких, до речі, дають цілком пристойні, а до того ж – стабільні продажі, на відміну від разових надпродажів книжок політично-медійних персонажів.

Та головне: медійні персонажі української культури не творять (за винятком, зрозуміло, тих кількох письменників, які водночас є медійними персонажами). Вони здатні зробити сяку-таку книжку і дати разові надпродажі – але, крім грошей у кишені видавця й самого персонажа, від такої книжки вже за рік-два не залишиться нічого. Далі будуть лише нові медійні приводи з тими само, а частіше вже іншими персонажами, – і пустопорожня гра в нескінченість. Економічно в короткосткоровій перспективі це має сенс, але культурний «вихід» із цієї бурхливої діяльності – навіть не нуль, а з кожним роком усе важчий мінус, – а отже, все більший «пшик» у довгостроковій економічній перспективі.

Шановні колеги-видавці! У такий спосіб ми робимо ставку на наш із вами величезний провал! За бажанням дотягнутися до примарного райського яблучка десь на вершечку дерева ми все глибше пиляємо величезну здорову і плодоносну гілляку, на якій сидимо!

Бо запросити друго- чи третьорядного іноземного автора – це лише трохи організаційних і фінансових витрат, але загалом це доволі просто в нашому відкритому світі. Запросити медійного персонажа – ще простіше, бо це його робота – торгувати обличчям. Але що більше ми так робимо – то менше в нас залишається справжніх, а не ситуативних читачів. А отже, наші книжки все менше будуть потрібні людям.

Апотеозою цього стали, ясна річ, цьогорічні Форумні відзнаки, серед яких знайшлося місце книжці про львівську каналізацію, але не знайшлося – жодній художній книжці сучасного українського письменника – ані прозі, ані поезії, ані дитячій літературі. Це крок над прірвою – це означає, що ми не маємо і мати не хочемо своїх культурних орієнтирів, а перебиваємося каналізаціями і пережовуванням вторинного чи третинного іноземного продукту.

І не кажіть, що вартих уваги своїх книжок не було – вони були, їх було чимало, і вони були прекрасні – але ми їх зігнорували, на відміну від мисливих читачів, які охоче їх придбали й прочитають. Але придбали набагато менше, ніж хотіли придбати – бо ми не дали читачам доброго орієнтиру, аби не сказати гірше: заради одномоментної і дуже відносної  фінансової вигоди старанно й наполегливо спрямовували читача на хибний шлях.

Це вирок нам, шановні колеги-видавці – бо ми не добачаємо найкращого, що в нас є, і свого найбільшого багатства – своїх авторів.