
Re: цензії
- 27.06.2025|Ірина Фотуйма"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
- 07.06.2025|Ігор ЧорнийСни під час пандемії
- 03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськКаміння не мовчить: контур герменевтики
Видавничі новинки
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
Авторська колонка
“Перехворіти Сорокою”
Так легко писати про людину, коли нема чого сказати, тільки повторити загальновідоме: жив, творив і вмер. А ще традиційно-літературне: любив.
Що би я не писав про Петра Сороку – це не буде портрет Петра Сороки реального. Се буде моя візія Петра Сороки. Отже, ірреальність писаного запрограмована не мною.
Я не любив Сороку. Брехав би, якби про це написав. Але я перехворів Сорокою, і вижив. А якщо вижив, то маю розказати „ історію хвороби “.
До кінця 1999 року я не чув про Петра Сороку. Жив собі в Станиславові українськім, сиріч польськім Івано-Франківську, і не брав собі в голову, що десь у Тернополі, а сам я з Тернопільщини, жив собі Петро Сорока, батьки якого, лемки з Польщі, насильницьки переселені на терени Совіцької Западної Украйни.
Петро чомусь дуже не любив, коли його називали лемком. Він так і не зумів свою індивідуальну слабість прийняття етнічного перевести у колективну силу народного. На похороні Петра Богдан Андрусяк ще раз переповів мені бувальщину, як він “ розіграв” Петра анекдотом про лемка: “ Петре, Петре, чув анекдот, як судився лемко із жидом?” “ Ну , - протяжно перепитав Петро, підозрюючи “ підмах” , “ Що нукаєш , - відмахнувся Богдан. – Прокурор десять літ отримав” .
Павза. Потім силений усміх. Не приймав Петро анекдотів про лемків, хоч кіл теши на власній голові.
Петро написав до мене листа першим. Десь наприкінці 1999-го. Не маю під рукою того листування, - бо ще до 2007 року у нас це листування паперове тривало. Думаю, листів з півсотні є. Тільки де? Я перестав цінити архів. Архів, будь-який – це спростування міфів, я волію творити міфи, аніж фіксувати сумну і буденно-руйнуючу реальність.
Словом, Петро мною виявився захопленим, такий-то я мудрий, талановитий, сливе, ґеніяльний. З такими людьми він би хотів знатися, бо такі люде допомагають йому поборювати власну слабкість. Щось такого. Патетично-лемківського. Наприкінці листа, Петро запрошував у гості.
І я приїхав. Чи не ранньою весною 2000. Ще на квартиру. Забув вулицю, Карпенка-Карого? Тоді Петро запросив до себе Романа Гром’яка, Миколу Ткачука, Василя Махна і Лесю Романчук. Знайомив тернопільський бомонд літературний зі станиславівським антихвеноменом.
У травні 2000-го я з Короташем приїхав у Тернопіль на свято журналу «Сова». Ночував я у Петра із Кожелянком і Коробчуком, котрий Петро (бо Петро стоїть при дверях Раю, а Павло так і залишається Савлом).
Спілкування ж було на святі хаотичне і вибіркове: з Іваном Іовом, Миколою Мірошниченком, Василем Кожелянком, Петром Коробчуком, Олександром Гордоном, Богданом Бастюком. Чомусь майже не спілкувався з Миколою Холодним, Ярославом Павуляком, Романом Кухаруком. Десь снувався Олег Короташ, потім я його загубив.
Нарешті, восени 2000-го приїхав я в Тернопіль втретє, вже з нагоди видання мого збірничка літературно-критичних есеїв «Звичайний читач», що вийшов у видавництві «Джура», керує яким по нині лемко Василь Ванчура. Презентація відбулася майже в самому центрі у нововідкритій книгарні видавництва «Джура».
Можна було би згадати, як я возив до Сороки Процюка, шукаючи можливості їхнього порозуміння. Петрові був чужий світ Процюка, але він зробив усе, аби книжка прози «Шибениця для ніжності» вийшла у тернопільській «Джурі». А потім, десь у травні 2002-го, відбулася презентація цієї книжки в якійсь із тернопільських шкіл. Потім було “ богемне” “ опосля”, і на ранок хтось із “ богемників франківских” – Процюк або Кут подряпали лакований стіл у Петровій вітальні, відкривали пляшки пива до того стола. Мені було незручно перед Петром, але не було на то ради.
Наша “ сварка” 2016-го через Шевченківську премію, на яку подавали Петрову «Симфонію петриківського лісу», не тичилася Петра, а самої Премії. Петро “ попав під роздачу” . Він болісно те пережив, але так до кінця і не пробачив. Я теж переживав. Але вважав і вважаю, що тоді робив усе правильно. Зрештою, Петро так багато писав, що уникає спокус людських – і від депутатства відмовлявся, і від головування в обласній спілці, і ще від чогось, то я поміг, мимоволі, уникнути ще однієї людської спокуси.
Насправді, все це боляче. Навіть нині. І навіть мені. Особливо, коли бачив у труні Петра, такого юного і такого живого.
Коли тележурналістка на похороні запитала мене, яким я запам’ятав Петра Сороку, відповів просто: «ЖИВИМ!».
Оце поки що і все. Якщо моя філологічна лінь мене відпустить, щось скажу більше. Не попустить, так і буде. Бо нині будь-яке писання маргіналізується. Навіть про людей, які тебе болять.
Я розумію, що тут мало Петра “домашнього” . Але я не пишу про Петра Сороку для рідних. Вони мають свій образ, і то їхнє право. Я маю право на своє спогадування, яке мене ще чомусь болить. Бо я не любив Петра Сороку. Але завжди знав, що цієї “ ренесансної людини” мені завжди бракуватиме. Я не допускав і гадки, що мені Його вже бракує.
Коментарі
Останні події
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus
- 29.06.2025|13:28ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Юлії Чернінької "Бестселер у борг"
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
- 26.06.2025|07:43«Антологія американської поезії 1855–1925»