Гадаю, здогадатись неважко. Світ довкруж нас докорінно змінився. Сучукрліт так і вмер, не народившись. Україна випередила і постмодернізм, і містера Джойса з його «Уліссом». Та се заслуга й мого журфаку, власне мешканців студмістечка Шевченкового університету. Ми, випускники київського журфаку, одні з перших стали на прю проти осоружного Союзу напередодні його розвалу. Про ті часи я пропоную коротесенький екскурс до студмістечка. Є над чим помізкувати.

У листопаді 1982 року помер Леонід Брежнєв. Союз полетів догори дриґом. Пригадую, в той похмуро-осінній день я повертався з військової кафедри («воєнки») в студмістечко. Заглянув до кафетерію щось перекусити. Зранку не мав ні ріски у роті. З порога, вкмітивши за округлим, стоячим столиком двох третьокурсників, я весело привітався. Ті обоє зашипіли на мене:

– Тсс!.. – зажурені їхні обличчя кивнули на «брехунець», радіоточку, почеплену на стіні.

– Щось велике здохло у лісі… – невдало я пожартував. 

– Брежнєв помер, – удвох майже не плачуть. – А тобі смішки в голові. 

Щоб зайвого знову не ляпнути, миттю я розвернувся та вийшов за двері. Чого доброго, ті двоє ще пришиють мені личку «ворог народу». Стуконуть куди треба… Тоді начувайся! Випхають у плечі мене з журфаку. До політики й політиканства я почав ставитися прохолодно, з осторогою, хоч навчався на ідеологічному факультеті. Підсвідомо вдарився в перелюбство і красне письменство. Потім, як виявилося – не прогадав. Те і те дуже пов’язані між собою. Одного засолу огірочки. Який їхав, таку й стрів. 

Уникати я почав формальних і неформальних збіговиськ. На яких, звісно, щось не те сказавши, міг вилетіти у трубу. Сексот стачало, як на журфаку, так і у всьому загалі. Студмістечко універу Шевченка – острівець на околиці Києва зі своїм устроєм, заведенціями. В ті часи треба ще таке пошукати, дідька лисого, вдень зі свічкою не знайти. Що не гуртожиток (а їх 13, чортова дюжина) – окремішній світ зі своїми звичаями. Скажімо, шостий гуртожиток. Першокурсники-журналісти поселялися лише з юрфаківцями. Зате, третій – того й дядько з перцем не з’їсть, аби розібратись, хто там жив. Обоє гуртожитки були моєю домівкою. Коли згадую їх, то знаю, що кажу. 

Щоб пізнати світ, не потрібно далеко ходити за моря-океани. Досить було пожити мені в отсих двох гуртожитках студмістечка універу Шевченка й змішати грішне з праведним. Перегодя вийшов отакенний першокласний кандьор! Аж губи злипаються. 

Босота з голотою як допались до влади, дали маху, гадаючи, що схопили Бога за бороду: тепер їм усе дозволено (Хоч безбожники й не вірують у Бога) – поведуть діло на свій лад. Ач, у гопоти з розчепіреними пальцями діла не вийшло. Тільки облизалася. Піймала облизня. Бога не обдуриш. Кажуть же: «Чоловік крутить, а Бог розкручує». Відступникам так і не вдалося створити «общность советского человека». Замішаного, до слова, на християнсько-комуністичній опарі: десяти заповідях Мойсея, здертих відтак Ісусом у Нагірній проповіді і Моральному кодексі будівника комунізму. Коли вчитаєшся там і там, зміст майже однаковісінький, лише слова інші. Підправлені… На догоду собі, ріднесеньким. Час же не стоїть на місці! 

Українська гопота не виняток з правила. Так само пошилася в дурні. Стелячись барвінком круг московита, ходячи навшпиньки перед ним. Лізла із шури. Дуже догоджала Москві. Наприклад, тоді у Москві нігті обтинали, а в Києві пальці обрізали запопадливі хохли. З пісні слова не викинеш. Що правда, то правда. Ніде її діти. Хоч, перешиванці не люблять правди, як пес мила. З тими крутихвостами, та не одним, мені й довелося жити в гуртожитках. Один з них, який тссикав на мене, коли Брежнєв умер, нині ходить у вишиваних ватниках. 

Гуртожитки, що в Москві, що в Києві не далеко втекли, мало чим відрізнялися. Ба, й різношерстістю своїх пожильців. Тут і там їх стачало чи не з усього світу. Цілий інтернаціонал. Хто з іноземців не вміщався в Москві, того селили у Києві… Попервах, рік, їх на підготовчому відділенні навчали російської мови, потім розміщували по фахових вишах. 

Шостий гуртожиток не терпів духу чужинців, тому, напевно, й поселяли у ньому лише доморослих спудеїв. Хлопців і дівчат з усієї України й тих, хто прибився з «республик свободных» . От і маєш! У будинках, як і в людей, у кожного своя планида. Першокурсники з першого вересня в шостому гуртожитку помалесеньку притирались одне до одного. Сусіди по кімнаті. Та й селю́чки з міщуками – чи навпаки – не пасли задніх. Падкі до романтичних взаємин, не чекаючи слушного часу, заводили романи. Й найбільш шустрі з них наосліп (можливо з любов’ї) одружувалися. В сусідстві отримували житло у «сімейному» сьомому гуртожитку. Хоч би й що, життя буяло через край у студмістечку. 

Коли, візьмімо, зіставимо третій гуртожиток з шостим, то се – небо і земля. Третій – «міжнародний», суто чоловічий, відкритий не для всіх, а шостий – загальнодоступний. Ну, звісно, для спудеїв та їхніх відвідувачів. Перший курс проживши у «загальнодоступному», відтак оселившись в «інтернаціональному», маєш що з чим порівняти. 

Не забігатиму наперед, а пройдуся коридорами та загляну у кімнати і кухні шостого гуртожитку. Звідки й розпочався мій трамплін для польоту у велике-превелике життя. Не де-небудь, а у великому місті. В ерзац-столиці квазі-республіки. Отже, у вестибюлі, на приступці сходів, сидить за столом незворушна вахтерка. Зазвичай – пенсіонерка. Щодоби міняється інша впродовж чотирьох днів. І кожній намагаєшся догодити, щоб у разі чого дала дорогу «підозрілій кралі», яка набивається до тебе в гості, або ж одімкнула двері тобі посеред ночі, коли запізнишся з гульок… Само собою зрозуміло про що йдеться. Тоді заспана консьєржка заплющує на очі на свої обов’язки. Іде назустріч тобі. 

Привітавшись чемненько з вахтеркою, звертаєш ліворуч, або праворуч, ідеш у кінець коридору до прогону, щоб піднятись сходами на свій поверх. Зазначу, спудеї журфаку мали переваги – вчились у другу зміну. Спали, бува, й до обіду… Ввечері хто як (юрмою, парами, наодинці) поверталися з занять. Довгенько, з годину, потрібно було доїжджати 38 автобусом від Жовтого корпусу універу до студмістечка. 

Сходи, коридори студентських гуртожитків однаковісінькі, як і запахи з кухонь смаженого, пареного, вареного. Здебільше, жареної картоплі, цибулі. На сходовому майданчику кілька моїх однокурсниць смалять цигарки. Помітив з-поміж них зніяковілу Олену, вчорашню слобожанську дівчину-селянку, з якою ще на вступних іспитах познайомився. Не стримався:

– Ай-ай, Оленко, й ти ж туди… Затесалась у куряги. А як батько-мати взнають?

Відшили мене язикаті Хвеськи:

– Не чіпляйся… Де тебе не просять, хай тебе там чорти не носять. Полотном дорога. 

– З богом, Парасі! – відгризнувся слабким на язик. 

– Хі-хі… Ха-ха, – розкудкудакались квочки.

Переступивши поріг, ідеш довжелезним коридором. Десь, чути, за дверима грає музика, подекуди тихо, мов у вусі. Хтось шмигоне перед твоїми очима, на ходу стусане легесенько в плече: «Привіт», і майне в своїх справах. У самому кінці коридору, за вигином, розміщено по два боки кілька кімнат і вмивальники з клозетом спільним для чоловіків і жінок. Отам, напроти дверей убиральні, й видніються темно-салатові двері кімнати, в якій нас учотирьох поселили. Вітька́, Ігорька, Володьку й мене. Вітьок – сіверянин, Ігорьок і Володька – степовики, я – верховинець. Як дібрані. Кажуть же: «Хвали мене губонько, бо роздеру до самих вух. – Як сам себе не похвалиш, то й ніхто не похвалить». 

Троє з нас уже відслужили у війську, а четвертий – зелений, небитий, вступив до універу одразу після закінчення школи, ще не бачив смаленого вовка. Й кожний, як у тура натура. Має свою хитромудру вдачу. Вітька – скритний бабій. Володька – щира душа. Ігорьок – собі на умі. Ну й я з-поміж них – з переліченого все в одному. Коли ж збираємось за столом чаркуватися, та ще спробуй знайти таку гоп-компанію. До дівчат і частувань ми охочі, а до підручників і конспектів не дуже. Ліньки обсідають…

Прикметно, що двоє степовиків, сіверянин і верховинець – наче від одних батьків. Хоч проскакує в кожного своя говірка. Спогадуючи у розмові Січеславщину, Черкащину, Чернігівщину, Закарпаття. Ми четверо вийшли з села. Як не крути, село залишилося в нас. Жодного разу, принаймні у моїй присутності, ніхто з чотирьох не переходив на «общепринятый язык». 

Якоїсь неділі Ігорьок, нікого не попередивши, привів у кімнату зальотницю. Що він з нею робив, здогадатись неважко… За вікном – зима. Дубак неймовірний. Я, як і ще двоє сусідів по кімнаті, десь ошивались надворі. Годин через три я, змерзлий, повернувся до гуртожитку. Відмикаю замок, а ключ не пролазить у щілину. Розгнівано бухнув кулаком у двері. Чуй, невдоволено відгукнулося з того боку:

– Хто?..

– Дід Пихто! – хукаючи у долоні, зозла випалив я. – Відчиняй, клята душа.

Неспішно хтось підійшов до порога. Заскрипіло у замку. В проймі ледь відчинених дверей показалось розпашіле обличчя Ігорька:

– Чого тобі?

– Змерз…

– Кімнат повно на поверсі. Сходи до когось з наших – зігрієшся. 

– Падлюка – ти.

– Я зараз зайнятий… Потім з подробицями опишеш мою характеристику, – й миттю перед моїм носом зачинив, узяв на замок двері. 

З Володькою я вскочив у халепу. Лихий попутав! Точніше, не лихий, а заочник журфаку. Приїхавши на сесію з якоїсь «районки», що тоді їх розвелося, як маку. Не кажучи вже про багатотиражки. Було тих газет видимо-невидимо, щокроку. «От Москвы до самых до окраин» . Так от… У коридорі журфаку хтось познайомив мене з отим заочником. Той одразу запропонував мені діло. Написати йому реферат за нічогеньку грошову винагороду. Я одразу відмовився, бо й собі неохота робити – списувати чиїсь цитати, переливати з пустого в порожнє. І запропонував грошовитому, що, можливо, за сю справу візьметься мій сусід по кімнаті. В нього непогано виходять реферати. Строчить їх залюбки. Домовилися… Заочник сказав свою адресу. Після занять, прийшовши в гуртожиток, я поцікавився у Володьки:

– Хочеш заробити?

– Чому б і ні.

Я виклав суть справи. Володька купився на не поганеньку грошову винагороду. Неабиякі гроші для спудея-очника. Взнавши у мене тимчасову адресу клієнта, він помчався домовлятися про довгий карбованець. Повечерявши, я ліг на застелене ліжко, закинув ногу на ногу, байдики б’ю. Розмірковую про величне. Правду кажучи, спудеям притаманний такий стан душі. Ніде правди діти! Ну, ідеться не про спудеїв-відмінників, громадсько-політичних заводіїв-діячів, а шалапутів. Халамидників, чи ще як їх називають. За холодну воду урвиголови не візьмуться, доки їх не вжалить. От уже як уколе, тоді вони – перша кляса! Дають фору. Ніхто їх не обжене. Майстри спорту з бігу на короткі дистанції. Ніхто ж не підкопається у їхніх «заліковках» – оцінки: три, чотири, п’ять. Більше й не треба середнячкам, їм аніщо, байдужісінькі ті Дошки пошани. Середнячки задовольняються малим, зі шкіри не пнуться в великі. «Життя покаже», – закрутисто відповідають, коли, візьми, допікають настирливі викладачі, що могли б учитися й краще. 

Не минула й година, як увірвався у двері Володька, захеканий з порога накинувся на мене, всякими словами обзиває. Ганить, на чому світ стоїть. 

– Пар випустив?.. – я витріщився, опустив ноги на підлогу, не збагну, про що йдеться. – Розповідай усе за порядком. 

– Що – розповідай! – кричить. – Ти підсунув мені кнура. Той педераст хотів мене зґвалтувати. Брався до мене, та я навтьоки. 

Оговтавшись, я підвівся, перевів розмову на жарт. – А й справді, у тебе сідниці нівроку, – обійшов його спереду, – не те, що в мене – худющі. Нема за що й ухопити. 

Володька визвірився, послав мене під три чорти:

– Заший ротяку по саму сраку!

Звичайно, до бійки у нас не дійшло. Зараз же ми помирились.

Інший трапунок приключився зі мною з Вітьком. З ще тим тишком-серцеїдом. Ого!.. До нестями охочим липнути до дівочих спідниць. На яку накине оком – уже і його. Та не зарікайсь, трапляється, що й на мудрому чорт катається. Щоб ніхто не чув, запобігливо Вітьок якось увечері каже мені:

– Давай, сходимо вдвох до дівчат у 48 кімнату. 

– А хто там живе? 

Він як ніде нічого перерахував чотирьох наших однокурсниць, до яких я не проявляв аж особливих сентиментів. На колір і смак – товариш не всяк. Яка мені подобається, я до тої й горнуся. «Тут щось не те!» – зміркував я, але не подати знаку. Вітьок по дорозі до 48 кімнати зізнався мені в чому річ:

– Я закрутив шури-мури з Тасею, та вона високо несеться. Потрібно, щоб ти набив мені ціну.

– З отою зеленою з другої групи… Ти вже і до «малоліток» чіпляєшся. Та не минуло ще й року, як вона закінчила школу. 

– Впала в око… 

У гуртожитку завжди раді гостям. Особливо, своїм однокурсникам. Я коли пильніше глянув на Тасю – наче нічогенька. Хоч, ще жовторота. Та вже, бач, дивитися через верхню губу. Не підпускає ж надто близько до себе. В кімнаті кожен зайнятий своїм ділом. Дівчата то виходять, то заходять… Збагнули, до кого хлопці прийшли. Світ розв’язався мені. Вітьок здебільшого слухає. Тася так само розвісила вуха. Я клеплю язиком, якомога нахвалюю свого сусіда по кімнаті. Захопився так своєю проповіддю, що й не вкмітив, як Вітьок зник (Виявилося, що я перехвалив його). Знеобачки лишилися ми віч-на-віч з Тасею. Пирснула сміхом вона:

– Хочеш, завтра ми сходимо з тобою в кіно? – як грім з ясного неба, прожогом вирвалося з її уст. 

Ні в сих ні в тих я погодився. Увивався біля неї я недовго. Та все завдяки її матусі. Тася в листі дала знати, написала до степового містечка, що зустрічається з однокурсником родом з Карпат. Мати суворо відписала доньці: «Гуцулів нам не треба. В Києві два мільйони населення. Є з кого вибирати тобі жениха». Найбільше зачепило, чому мені відмовила Тася, що її степовичка-мати назвала мене гуцулом. Хоч я насправді – верховинець (Карпати крім бойків, лемків, гуцулів заселяли ще й верховинці. Та коли те було). Звісно, я махнув на все рукою. Баба з воза, кобилі легше. З Вітьком ми залишаємось спудейськими друзями донині. 

Кажи не кажи, гуртожитки не лише об’єднують, а й роз’єднують. Про те я задумався згодом, як між п’ятнадцятьма республіками Союзу почали розходитися шви. 

Третій гуртожиток нерівня шостому. «Обмежований» на противагу «загальнодоступному». Хоч і значиться – міжнародний. Тут запроваджені свої правила. На кшталт казармених розпорядків. Лахва закінчилася для спудеїв-журфаківців у шостому, в третьому розпочався суворий контроль. Та ще й який! Синдром залізної завіси. Та все через те, що факультет журналістики – факультет не будь-який, а ідеологічний. Готує ж поросль для комуністичної партії. «Партия сказала: «Надо!» – комсомол ответил: «Есть!», – і нікуди від сього не дінешся. Мусиш виконувати вказівки КПУ-КПРС. Схиляти на її бік своїм просторікуванням неоперених екзотичних пташок. Тому й підселяли нас до них, або навпаки – їх до нас, аби ми затуманювати голови, забивали баки комуністичним дурманом. Одне слово, впарювали чортзна-що вихідцям з далеких країн. 

Спудеїв журфаку розселяли в третьому гуртожитку зі студентами, які приїхали вчитись із «третіх країн». Словосполучення вбивче – «треті країни». Сей вислів означав, що країни, які не входили ані до «західного світу», ані до «Радянського блоку», і є третьорядними. Попросту кажучи – приший кобилі хвіст. 

На подальших курсах я зуби з’їв, узнав не чужих слів, хто такі вихідці з «третіх країн». Араби, африканці, латиноамериканці, корейці з КНДР. Мовиться: «На Русі не всі карасі – є і йоржі». А що вже казати про риб з інших водойм! Я вивчив їх напам’ять, проживаючи то з тими, то з сими в одному акваріумі. Власне в акваріумі… За яким був постійний нагляд. Отже, знову розпочнемо знайомство з вестибюлю, зараз уже у третьому гуртожитку. На видноті впадає у вічі табличка… Вхід заборонений для дівчат, тільки для іноземок-студенток, які можуть провідувати своїх одноплемінників, що з ними навчаються на підготовчому факультеті з вивчення російської мови. Нашим дівчатам – зась. Завертай голоблі! 

У просторому фоє, вже без сходів і приступки, сидить за столом, огородженому з двох боків декоративно-фігурними ґратками, розповніла вахтерка Аронівна. Дорідна ледве вміщається в кріслі. З вигляду – сувора, а в душі – хоч до рани прикладай. Покрикує на всіх і вся… З нею нам, не іноземцям, знайти спільну мову можна завиграшки. До совків Аронівна ставиться поблажливо, а до чужинців – згідно з інструкцією. Руба! Не купиш її ні за які гроші й цяцьки, що не раз старенькій пропонували, піддобрюючись, приїжджі з «третіх країн». 

Бува, придрімає з відкритим ротом Аронівна, де не взявся, муха надлетить та сяде їй на язик… Тоді не підходь до вахтерки. Бо – розлючена дуже. Таке наговорить тобі, що знаючи й ідиш, не збагнеш. А взагалі – вона на своєму місці. Тільки, вмій уласкавлювати консьєржку. За її спиною крім першого поверху, в кінці коридору є прогін, що веде до підвалу з душовими лійками, без жодних перегородок. Там хлопи з усіх континентів і миються. Аронівна зазвичай придрімала на хвильку, коли – крик, намилений, голий-голісінький вискочив з підземелля Мишко, згодом відомий спортивний коментатор, лементує:

– Рятуйте! Мене хочуть зґвалтувати. 

Тлусту вахтерку немов ошпарило. Та спробуй ще підвестись старенькій з тіснуватого крісла:

– Га?.. Що?.. Де?.. – на всі боки лупає очима, нічим допомогти не може. 

Мишко чимдуж, у чому мати народила, бігцем, якомога перестрибуючи через сходинку, погнав на четвертий поверх, до своєї кімнати. 

Приділивши увагу вартим зацікавлення Аронівні й підвалу, є ще на першому поверсі, крім кімнат для проживання, і буфет, де ввечері, маючи зайву копійку, можна підкріпитись, або взяти з собою куплене. Не перескакуватиму п’яте через десяте. Змалюю одну з кімнат на першому поверсі. Прямісінько напроти буфету. В шостому гуртожитку я проживав у кімнаті проти клозету, а тут – от тобі маєш… Зовсім не той коленкор. Ніщо не стоїть на місці. До сього, перш ніж поселитися на «немаловажному» першому поверсі, довелося пожити ще на кількох.  Безумовно, на те потрібно було здобути повагу в коменданта гуртожитку, щоб не пасти задніх у «міжнародному вулику».

Там, на вишніх чотирьох поверхах, у кімнатах поселяють двох – наших і двох з «третіх країн», а на першому – не як заведено… Ти – сам-один і два, скажімо, корейці з КНДР або пара вихідців з Афганістану. Тоді якраз тривала війна в Афганістані. Радянські війська вторглися до цієї країни. 

Мені, ого, виповнилося пів віку. Останнім часом уже встиг пожити з однокурсником (щороку мінявся інший) з двома: анголцями, малагасійцями, чи то пак громадянами Мадагаскару; єменцями. Й постає запитання: яка з нас, журфаківців була користь у розумінні ідеологів? А – ніяка. Так, для годиться, про людське око спудеїв поселяли з вихідцями з «третіх країн»… Хіба ж на вербі прищеплюються груші! По правді, ніхто з нас і не намагався ті груші щепити. Овва! «Партия сказала: «Надо!» – комсомол ответил: «Есть!», – а ми давали горобцям дулі. Баглаї годували.    

Отже, здобувши повагу в коменданта гуртожитку (до слова, також спудея, та з іншого, не журналістики, факультету), напередодні першого вересня я поселився на першому поверсі напроти буфету. Гадаючи, кого ж сього разу підселять до мене? Питанням розселень іноземців займався вже не комендант гуртожитку, а хтось вище за нього. Напевно директор студмістечка з спецслужбами КҐБ. Процедура ота мені дотепер неясна. Мороком покрита. Бач, один з моїх однокурсників дослужився ад до генерала ФСБ. На журфаку стачало й своїх нишпорок, що прислужували кому попало… Тому я мусив триматися сторожко, бути насторожі з усіма. Без винятку. Від і до. Чи на факультеті, чи в студмістечку. Еге! Життя й дурного навчить, як поводити себе поміж розумних. 

Ясувати тих іноземців, з ким довелося протягом попередніх трьох років жити в одній кімнаті, мені не з руки. І між доброю капустою бувають гнилі качани. Не стригтимеш усіх під один гребінець. Кажуть же: «Глянь на воду та на свою вроду». Не ганитиму і не хвалитиму тих чужоземців, з якими довелося прожити, міняючись, упродовж трьох років. Тільки наведу кілька образків, що найбільш чомусь запам’яталися. 

Мохамед, синок якогось впливового зверхника з Ємену. Перший, з ким познайомився я з іноземців і жив той араб з нами в кімнаті третього гуртожитку. Коротун, хирявий, зате – високо несеться. Мовляв: «Я син шейха», попервах наголошував, задирав хвоста вгору. Щоб йому вкрутити хвоста, ми з українцем-спудеєм, сусідом по кімнаті, надумали почастувати мусульманина по-нашому. Поставили на стіл пляшку горілки, нарізали сала, цибулі… Мохамед не відмовився від дармової чарки, тільки покрутив носом, як уздрів сало. Пропустивши по першій, він закусив лише хлібом і цибулею. Збагнувши, що так можна швидко захмеліти, після другої, попросивши в Аллаха прощення, накинувся на сало, як голодний перед смертю. Ну, згодом поводився з нами, мов шовковий. Чуючи, чиє сало з’їв і що йому за те буде від одновірців. Якось я застав його в умивальнику в модняцькому костюмі, дорогій сорочці, у вузесенькій краватці-панчосі. Мохамед поспіхом миє шкарпетки. Сам – босоніж. 

– Ти куди?.. – не йму віри, побачивши таке сміховинне видовисько. 

Ламаною російською мовою неборака пояснює, що його чекають у готелі «Русь» (тоді найпрестижнішому готелі Києва»), й виявилося, немає змінних шкарпеток… Умах їх, освіживши, помив і вологі натягнув. Помчав замовляти таксі. Лихо та й годі з тими мусульманами. Синами Аллаха.

З малагасійцями я одразу порозумівся. Зростом острів’яни зазвичай низькорослі. Худорляві. Смугло-темнуваті, не скажеш – геть чорні, мов нігерійці. За вдачею – сумирні. На противагу арабам – не задаваки. Та мене приманило не те в них, а їхні однокурсниці-землячки, які зчаста навідувалися до співвітчизників. Нам, ач, – дуля з маком, щоб завітала до тебе дівчинонька, нехай і однокурсниця, а іноземцям – будь ласка! Заходьте… А ти, тутешняку, терпи, мусиш десь на боці задовольняти свою хіть. Давненько я, мрійник, виношував задум спокусити, звабити мулатку. Ставну, рослу, на кшталт як їх описує джиґун Гемінґвей або показують у любовних латиноамериканських кінах. І так і сяк придивлявся я на тих острів’янок, аби хоч одну заманити в сильце, а вони геть не те – аж ніяк не лежать до душі. Ніде правду діти, з їхніх поглядів, манер, помічав, до котрої здалеку лишень почав підбивати клинці, малагасійка була б згодна датись на спокусу. Та коли душа не лежить – обвислий не встане! Закомизиться… Хоч лобом в стіну бийся, то не поможе. 

Як уже згадав Мадагаскар – до Анголи рукою подати. Точніше, спали на думку двоє анголців, з котрими довелося нам з Костиком-однокурсником жити в одній кімнаті. Костик – здоров’яга, кандидат у майстри з боксу, і я – так собі. Неважний. Але не дам собі по носі грати. Хоч і зазнаю поразки, та вхоплюся за петельки. Костик як зайву хильне, то розбігається ввесь коридор на поверсі, щоб, чого доброго, не потрапити згаряча під його кулачища. Всі дивувались на курсі, що мене жодного разу він не зобидив. Навпаки, виливав душу свою… Так от тих двоє чорних-чорнісіньких жило з нами. Одного звали – Адао, другого – Роберто. Адао – задирака, гонористий, з якогось знатного роду, а Роберто – з голодранців. Сумирний, мухи не зачепить. Адао міг собі дозволити на вакаціях поїхати до Будапешта, провідати когось зі своїх близьких у посольстві, а Роберто сиднем сидів у студмістечку. По кілька разів щодень обоє анголці ходили до душу. В той самий підвал, де під час миття потрібно бути насторожі, щоб, грішним ділом, до тебе не пристав «реп’ях» та зненацька засадив свого чорношкірого стрижня тобі по самі мигдалики. Зрозуміло, Адао з Роберто, як і більшість африканців задля іншого частенько обполіскувалися. Через неприємний запах, що виділяють їхні своєрідні гормони, приблизно таке я второпав зі слів Адао й Роберта. Та менше з тим. Що знав, те й довідався. Одного вечора я погиркався з запальним Адао, й мало не заварилася каша. Ще мить, і взялись би за барки. Й на те відчинилися двері, ввійшов напідпитку Костик. Не довго думаючи, як ухопить Адао та вже замахнувся дати такого ляща, аж за вухами задзвенить. Я ледве їх розборонив. Ще й насварив Костика:

– Хочеш, щоб нас вигнали з універу! Ти міг убити його. 

– Мені по цимбалах… 

– Вибач, – я перепросив Адао. – Мир… Дружба… Сталося непорозуміння, – хоч у самого руки сверблять, кортить зацідити хамулі. 

Обійшлося. Не дійшло до нещастя. Кривлячи душею, і вовк ситий і баран цілий. Налагодили справу. Порозумілися. Тепер ні в деканаті, ні в ректораті ніхто не підкопається. Та в мене на душі збереглося відчуття гіркоти.  

Тож зараз сиджу мов на жаринах, гадаю, й кого сього разу підселять до мене в кімнату на першому поверсі напроти буфету. Правду кажучи, обіймає неспокій: «Живеш на своїй землі, і не можеш усипати перцю задаваці-чужинцю». Щодо сього іноді можна було почути спідтиха у ті роки:

– Нехай живуть кацапи в Україні, тільки шкоди не роблять.

До кацапів ще дійдемо. Нікуди од них не подінешся (На жаль, сусідів не вибирають). За такими думками й застали мене у кімнаті напроти буфету комендант гуртожитку та кілька невідомих осіб азійської зовнішності. Отак і познайомився я з новоявленими сусідами по кімнаті: 

– Товаришами, – наголосив комендант, – з КНДР.

Тоді ще жив їхній вождь і архипастир Кім Ір Сен. Його ідеї Чучхе я пробував читати. Бредня несусвітня. 

Нічого не вдієш, тепер доведеться притиратися до подальших моїх співмешканців уже з іншого краю землі. Одного корейця звали – Хван, другого – О. Отже, з ними: Хваном і О я прожив (не тужив) цілий навчальний рік. Є що згадати, та не дуже занурюватимуся у свої спомини. Звиклий уже, як Ной на кораблі, до «кожної тварі по парі». 

О друзі мої!

           Із рідних домівок

                                                        вітрила ввижаються дальніх мандрівок...

                   а в дальніх мандрівках

          ввижається в млі

                              коріння дерев у рідній землі!

                                                                                                                       (Ліна Костенко)

Десь приблизно так і я пустився вкотре у «дальні мандрівки», не забуваючи про «коріння дерев у рідній землі». 

Та повернімося до моїх новоявлених сусідів по кімнаті. З вигляду Хван підтягнутий, як на корейця – рославий, О – присадистий, вайло вайлом. Обоє – товариські… Примружено зорять на мене. От і випало мені підучувати їх російської мови, якої, до слова, й сам добре ні тоді, ні тепер не знаю. Попри те, ще потрібно (негласна вказівка) впарювати корейцям-студентам про всесвітню велич і таке інше Радянського Союзу. Без сього ніяк! Та я вже навчений, як поводитися з сим «континґентом з дружніх СРСР і соцтабору країн». До слова, дівчат-кореянок не було з-поміж них. 

Побит і заведенції у товаришів з КНДР не приведи нікому. Їм не позаздриш. З самого підйому й до відбою – суворий контроль наглядача, старшого над ними. Щоранку й щовечора перед сном сновигає заводила по кімнатах, перевіряє, як квочка курчат – чи всі на місці. Пильно міряє поглядом і мене, часом я не глузую з нього… Силувано всміхаюсь йому: «Начальнику, все гаразд». І тут спадає на думку мені – отсе так само було й за Сталіна. Комуністичний вишкіл совка. Тільки, відтоді багато води сплило, совок уже не той, як його муштровані діди і батьки. Зігнуті у три дуги. Поневолені. Нинішнє покоління має яке не яке полегшення на противагу корейцям з КНДР. Хоча б, ніхто з нас не шикується перед ґанком гуртожитку, шерегою не ходить на заняття. До того ж усі як один в однаковісіньких шкарпетках, взутті, спідній білизні, верхньому одязі, головних уборах. «Бач, – бере сміх мене. – Партія і уряд у КНДР дбає більше про своїх громадян, ніж у Союзі». Й упала ся комуністична зараза не з неба, а просочилася з Сибіру… Куди не кинь – усюди клин: отсим смердючим «русским миром пахнет» . 

Після закінчення річного навчання на підготовчому факультеті з вивчення російської мови, Хван і О продовжать учитися в медінституті імені Богомольця. До політики вони не дуже падкі, та ідеї Чучхе знають напам’ять і сповідують їх. Лише, даруйте, не зі мною. Я прищеплюю неборакам свою методику. Та так, нишком, позаочі, щоб ніхто не знав і не бачив. Особливо той, остогидлий мені заводила. 

Знаючи ще з дитинства, що в сусідів смачніші грушки – чого невільно, те й кортить – я спотиньга почав О і Хвана призвичаювати до своїх заведенцій. Змішуючи грішне з праведним! Як ведеться споконвіку у верховинських селах. Казав же попередньо, що вийшов я з села, й село залишилось у мені ба, мешкаючи і в «міжнародних» ерзац-столичних гуртожитках. Що не кажіть, та вже прожив піввіку, а Хван та О і молодші за мене, і містяни Пхеньяна. Велика різниця. Тим паче, вони – наполохані зайці в чужій стороні, ну, а я – стріляний горобець у своїх широтах. 

Бува, приготую щось смачненьке з української кухні, запрошу їх обох до столу. З-під поли вийму чвертку, пляшчину горілки. Навчений досвідом, аби привернути коло себе приятелів, потрібно кумпанів неодмінно почастувати…. Перед тим, зрозуміло, замкну двері. Щоб лихий не попутав! Ідеться ж про їхнього наглядача та інших нишпорок з каендеерівського кодла. Перший раз вони обоє навідріз відмовлялися пити оковиту. Допоки я не переконав їх, що в нас так заведено, перед їжею вживати «сто грамів» для апетиту. Се й подіяло на них. Зламалися… Хильнули всмак. Відтоді душі не чули від української кухні й «сто грамів». На знак вдячності Хван і О вирішили мені віддячитись. Не вареним рисом, засмаженим оселедцем у тушкованій капусті, замість солі приправлених соєвим соусом, що зазвичай вони вживали в гуртожитку, а відплатити сторицею. Зготувати з собачого м’яса смаковидло. Тільки, пошкреблись за вухом, підійшовши зі мною до вікна й показали на дворняжку біля смітника:

– Ми, громадяни чужої країни, не сміємо її вбити. От, якби ти се зробив. Оббілив її, а ми зготуємо з неї делікатес. У Пхеньяні, коли захворіє хтось, то родич або піклувальник їде в село, там купує собаку, й приготовляє з неї – болящий тільки пальчики оближе. І швидко одужує.  

Почувши, мене ледь не вивернуло, та стримався, не подати знаку. Щиро подякував:

– Обійдемось… 

Корейці слабкі до випивки: дві-три чарки перехилять перед сном та в люлю. Сплять без задніх ніг до самого ранку. Се – іде на руку мені. 

Перший поверх на те і перший, що в разі потреби можна пробратись у кімнату через вікно. Непомітно привести на ніч любаску. Хоч спритні київські хвойди за кілька зелених баксів ладні по зав’язаних цупко у вузли простирадлах вилазити аж на п’ятий поверх до кольорових клієнтів з «третіх країн». З запалом віддатись своїй роботі… І над ранок злазити так само. Недарма кажуть: «Ніч-мати всіх пригортає, а день розганяє».

З чого почав, тим і закінчу про гуртожитки. Українська гопота не виняток з правила. Так само пошилася в дурні. Стелячись барвінком круг московита, ходячи навшпиньки перед ним. Природу ж не обдуриш ніякими зарозумілими постулатами та недоладними заборонами. Людина – жива істота і живе за всіма правилами всесвітнього ладу.

Бач, скільки часу минуло, а життя студмістечка досі вирує у давньопрадавньому Києві.