Іноді після такого застілля, говорити доводиться вже на мигах, як, наприклад, у тому випадку, коли про якусь вартісну (чи пак, смачну) страву хочеться вже не писати, а малювати її яскравими фарбами на полотні нашого прісного життя. Варто, мабуть, згадати, що написати книжку саме про борщ довго збиралася київська поетка Світлана Короненко, на яку замолоду, до речі, дуже схожа одна з авторок (а саме – художниця) коміксу про історію цієї культової національної страви. Невже реінкарнація ідеї? Хай там як, але у наш час швидких технологій саме такою має бути історія – навіть такого складного явища, як український борщ. Захотіла – і зварила. Тобто втілила задум і все таке інше, як-от у згаданій книжці Євгенії Кузнєцової та Софія Сулій «Коротка історія українського борщу».

Заодно, до речі, проминувши «яєшню з салом» у Плужника, «харроший шашлик» у Семенка і «пиво з раками» у Хвильового – ба навіть глипнувши заодно на «бутерброди з мастурбою» в Цибулька та «усе той сон страшний – / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» у Позаяка - можемо згадати історію «всього іншого» з нашого літературно-кулінарного меню. Насамперед звичайно, сучасна класика жанру – оповідання Володимира Даниленка «Дзеньки-бреньки», в якому весь бомонд історії письменства – від Шевченка до Андруховича – п’є і закусює відповідно прейскурантові тієї чи іншої кулінарної епохи в Україні. Ну, а Нестор все це діло літописує:

«Шевченко засопів і твердо сказав: «Хочу сала». Котляревський почав було про секуляризацію і просвітительський реалізм, та Шевченко безпардонно перервав його промову. «Сала!» – гримнув кулаком об стіл, аж миска з холодцем, як жаба, стрибнула на Сковороду. «Обікрали Україну», – з болем у серці зітхнув Тарас. «Та не побивайтесь ви так, – заспокоював Котляревський. – Подумаєш, сало… Ну, вкрали. Невже не можемо без цього сала?» «А таки не можем», – сумно мовив, і пекуча сльоза впала на качку з яблуками». Слід сказати, дуже вражаюче й епохально, особливо, коли Юрій Смолич знімає окуляри й кладе у миску з холодцем: «Ми брешемо, – мило всміхнувся, – але ми в те віримо».

Слідом можна згадати ще одного (львівського) сучасного класика – Івана Лучука, в «Уліссеї» якого зазвичай голодний і стомлений мандрами герой прибуває в ту чи іншу точку наративного простору, який розлягається перед нами зручною окраїною в Атенах і Лондоні, Брюсселі й Харкові,  де й відбувається сакральне дійство роману – за келихом джину з Байроном, за чаркою абсенту з Аполлінером, за склянкою портвейну з Камоенсом…

Чи траплялося вам щось подібне у сучасній літературі? Може, скажете, на нещодавньому ярмарку «KyivBookFest»? Ану розкажіть! Бо як не розглядався там довкола, де кожен третій при слові «Шевченко» починав тверезіти, все якийсь старозавітній Василь Барка пригадувався майже про те саме: « – Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя жаль розриває. Вип’єм, закусим раками… – А в них раків нема, – говорить Астряб…»