Жанр: загадки чужої історії 

Анонсуючи новий роман автора півтора десятка книжок Сергія Пономаренка, видавництво пропонує читачеві самому визначити, який роман він купив і читає: детективний, історичний чи містичний.

Попередні твори цього автора, завжди маючи характерну для питомо української белетристики містичну складову, все ж таки більше тяжіли до звичної нам реальності. І пригоди героїв, у цьому випадку - київської журналістки Іванни, хоч і густо замішані на містиці, завжди мали реальне пояснення потойбічному.

Злочинці не виявляється вовкулаками або чорними магами, а просто грають у них. Пропонуючи героям та читачам певну загадку, запрошуючи всіх до майстерно вигаданої ними казки. Навіть у давнішому «Відьминому подарунку», коли Іванна у своїх снах переноситься в далеке минуле, аби стежити там за відьмою та отримувати підказки для розгадок таємниць сьогодення, це сприймається як пророчий сон. На який герої детективів не просто мають право, а навіть часом це право реалізують. Скажімо, герой роману сучасного італійського автора Сандроне Доцьєрі «Не дратуйте горилу» навіть обрав для себе саме такий метод розкривати злочини: вводячи себе в транс і перетворюючись на іншу людину, розкриваючи своє інше, інакше, темне «я».

Проте «Чаклунське коло» остаточно позбавляє шанувальників творчості Пономаренка сумнівів та чітко дає зрозуміти: жанровий вибір зроблено, жанрова розтяжка втомила. Перед нами - чистої води містичний детектив, де реальне життя не має жодних шансів. Іванна, тепер уже не журналістка, а емісар Шамбали, повинна знайти давній манускрипт, створений чорнокнижником, котрий, як водиться, загрожує всьому живому на планеті. Спочатку їй вдається вирахувати так званий гримуар у надрах бібліотеки, застосувавши звичний набір детектива, хоча й увійшовши при цьому в тіло бібліотекарки.

Проте й такий хід шанувальники реалістичних сюжетів цілком можуть списати на дію гіпнозу. Наприклад, Іванна впливає на ту, в кого перевтілилася, на відстані, зазомбувала її тощо. Але коли вороги, демони, що так само вміють користуватися тілами простих смертних, обдурили Іванну та забрали небезпечний манускрипт у неї з-під носа, вона пускається в усі тяжкі. Бо тепер єдиний вихід - перенестися в далеке минуле, причому - не в українське, як у «Відьминому подарункові» чи «Проклятті скіфів», а французьке та італійське.

Тобто, якщо у попередніх романах автор засобами популярних жанрів займався легенькою просвітницькою роботою, розповідаючи про забуті сторінки нашої історії та іноді граючись у історію альтернативну, то тепер він відпустив фантазію і зовсім не стримує сюжетні повороти. Іванна повинна перешкодити самій появі гримуару, роздушивши того самого метелика в минулому, аби змінити майбутнє на користь людства. Але на різних етапах основна оповідь втрачає лінійність, сюжет стає мозаїчним, дійових осіб стає надто багато і не всі вони мають до розказаного пряме відношення. Правда, все це можна було б списати на жанрові експерименти. Тим більше, що Сергій Пономаренко навіть за таких обставин встигає надати читачам певну просвітницьку інформацію стосовно європейської історії. Та й під фінал Іванна знову во плоті та, як ви здогадалися, доводить місію до кінця.

Відтак до мандрів героїв та героїнь по чужих тілах український читач, котрий до пуття не розібрався, що ці герої можуть робити, будучи в своїх рідних тулубах, навряд чи звик. Роман вартий уваги через сміливість жанрової мозаїки. Але поки в нас люди слабо розрізняють власне жанри, результат подібних експериментів не завжди передбачуваний.  

Оцінка *** (+)