Re: цензії

З десяти романів, котрі згадує Сергій Батурин долученій до книги короткій біографії, я читав лише «Охоронець». Здається, він дістав третю премію на другій церемонії конкурсу «Коронація слова» й переносив у часи Київської Русі. Звичка читати твори колег та запам’ятовувати особливості стилю й манери викладу зіграла злий жарт. Думаючи, що від першого опублікованого роману автор вніс у власний творчий метод бодай дещицю коректив, я глибоко помилився.

Невдячність орання ниви масової літератури полягає, серед іншого, чіткому усвідомленні: писання кожного такого твору поступово вбиває особистість. Гостросюжетний твір у меншій мірі повинен репрезентувати велич автора, його ерудицію, неабиякий талант, складний внутрішній світ. Та його, автора, непогрішиму версію того, як влаштоване все довкола. І за якими спіралями мусить розвиватися. Авторське «Я» - для ліричного героя інтимної лірики. Для поета-громадянина. Журналіста-аналітика. Доморощеного філософа, котрий видає на-гора том за томом з епопеї про власне бачення соціуму й, головне, вплив на нього.

Тоді як, наприклад, детективний роман – територія, де нема місця рефлексіям, авторським відступам, оціночним судженням, котрі зрозуміє лише вузьке коло втаємничених. Ставлення автора до світу та його невдоволення його устроєм показане через сюжет, інтригу, фінал. І лише малою часткою – через персону головного або другорядного героя. Тобто, жанрова література, белетристика, може бути суто авторським проектом. Для певного кола осіб, тусовки втаємничених. Але - в останню чергу, дуже-дуже незначною мірою.

Раніше такої помилки припустилися Юрій Камаєв та Владислав Івченко в першій книзі циклу «Найкращий сищик імперії». Описуючи реалії дореволюційної України, автори, почавши свій проект у сегменті Інтернету, часом збивалися на те, аби зачепити сучасним нам політичний бомонд, включно з пізнаваною косою Юлії Тимошенко. Тут або називати людей та речі своїми іменами – або не згадувати взагалі.

У Батурина читаємо про «зіркову Марію Матибджіл», «депутата Кочєтова, усім відомого телеговоруна», «політолога з поглядами «куди вітер дме» Бармалєєва», «гламурного співака Рогволда Цапенка, кумира провінційних дівчаток – тинейджерів». Додайте сюди прізвища, на які натикаєшся – Дармопук на псевдо Кассій Лиманський, Карл-Отто фон Пферденкруп, фотохудожник Кмітливий: на фоні цих та інших головний герой, журналіст Олексій Дем`яненко, виглядає найнормальнішим. Бо очевидне альтер-его автора. До того ж, читаючи, частенько будете перечіплятися об згадки про Спілку письменників України – надзвичайно цікава тема для детективного роману, розрахованого нібито на випадкового шанувальника жанру. Нарешті, надмірна переобтяженість першої частини, по суті – окремого роману «Монолог самотнього мужчини» рефлексіями в форматі «о часи, о звичаї». Все це в купі демонструє авторське бажання поговорити по все на світі. Й водночас – слабке розуміння того, що ці монологи пересічному читачеві здебільшого не цікаві.

Як говорилося вище, книга «Кава по-польськи» складається з двох романів, пов’язаних одним героєм. Журналіст Олексій Дем`яненко, ерудит, супермен, мачо, котрий знає все на світі. А його, як Голохвастова, знає весь Київ. Складається враження: йому так само, як Свиридові Петровичу, винен увесь Хрещатик. «Монолог самотнього мужчини» взагалі детектив лише за формою. Журналіст Олексій допомагає німецькому інженерові Ріхарду прояснити деталі спадщини його родича, котрий у роки останньої війни бував в Україні. Анотація тут обіцяє кіднепінг, тобто, викрадення дітей. У самому сюжеті дітей не крадуть, хоча викрадення коханої жінки героя з метою тиску й шантажу має місце – як і її блискавичне, безпроблемне звільнення. Проте за переобтяженими рефлексіями монологами губляться й нечисленні екшен-сцени.

Другий роман, «Коло втаємничених», справляє краще враження. Присутність найрозумнішого в світі автора, цієї ходячої енциклопедії таємних та явних знань, все одно відчувається й вперто віддаляє твір від потреб масового читача. Але при цьому автору вдається тут не забити на сюжет. Олексій розслідує загадкову смерть колеги в парку на лавочці, є реверанс у бік містики. У фіналі виходимо на слід розробників секретної зброї, котрі не знають, на кому її випробовувати і що з усім цим робити.

На початку ХІХ століття такі романи публікувалися з продовженням у газетах, називаючись «сенсаційними». Проте зараз ХХІ століття, нові вимоги до сенсаційності. Зокрема, потреба читача у ефектнішій, ніж розповідний стиль, подачі сюжетних ходів, ліній, поворотів. Тому поки що два детективних романи Сергія Батурина під однією обкладинкою цілком відповідають назві книги. Є такий жанр: монолог за кавою. І оповідача краще не перебивати, куди в його не понесло. Образиться.

Оцінка ** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику

P.S. Тут і далі українським авторам нагадується заклик подавати про себе коротку інформацію.http://bukvoid.com.ua/criminal/2011/11/15/084230.html#comms