Спочатку пишемо, встромляючи пера в так зване натхнення з легковажною вірою, що саме нам судилося перевернути літературний світ верх дном: на перших порах ходимо схмеліло-романтичні. У якийсь-то moment поволі надходить розуміння, що наше писання-творення нікому не здалося і що воно твій хрест: хочеш — неси, а ні — то оскотинься (за Князем Роси), — дивуєшся, як не допетрав до цього раніше? Потім пишеш, бо не годен не писати, відтак — втома, помножена на внутрішній застій: оглядаєшся — писання забрало тебе в тебе, — і от «Ти самотньо стоїш серед плину, // що уже дістає до гілок, // і стискають твою серцевину // нашаровані кола думок» (Леонід Талалай). 

«Безпритульна течія» — останнє книжкове зродження (передмова — В. Герасим’юк), позначене виходом у 2011 році, одного з найтонших ліриків (ліриків сосюрівської тонкості) кінця ХХ — початку ХХІ століття, що його пунктирно можна обвести з-поміж інших видань як найсмутніше — і по цьому не зронити жодного слова. Мовчати, подібно до наукових кіл, оскільки ліричний струмінь Леоніда Талалая, особливо пізнього розливу (йдеться про лірику опісля 90-х років), перестає бути об’єктом активних спроб прочитання, хоча цьому передувало заприкмечення інтерпретаційних матеріалів (І. Дзюба, Л. Новиченко, В. Моренець, Т. Салига, В. Базилевський та ін.). Можливо, з позиції однієї з точок зору, це коректно: краще мовчати, аніж накладати казкове (тонкістю поетичне — у цьому разі) на (ір)реальне, немов перемащувати солодким кремом не коржі — цеглу.

Трагічна постать, точніше — трагічна смерть постаті, що залишалася собою в часи вихолощення людських цінностей як таких, тому коли йдеться, що це начеб один із найчесніших голосів свого часу, то варто згадати, як «з журбою радість обнялась», бо творча людина — постійно не задоволена людина, у таких непроста життєва траєкторія, тому там, де відчутна внутрішня розчахнутість ліричного суб’єкта («радість — сум»), є несприйняття дволикості, зв’язане перевеслом гострої (над)чуттєвості, а оскільки творчість Леоніда Талалая позначена еволюційною тяглістю, відчутно віяння естетики бунтівного покоління, що додає драматичної місткості, джерела якої — у поколінні шістдесятництва («Я вітчизні в любові у віршах // не клявся // і не тягся з обіймами, як баобаб, // і на все це дививсь і дивлюсь, // як на блядство // без баб...»).

В основі ліричного струменя Леоніда Талалая, векторно напрямленого до ліричного суб’єта, його індивідуально-авторське осягнення світу крізь сито медитативно-філософської оптики — сув’язь гносеологічних скалок із їхнім художнім обрамленням, максимально повномірна широта авторського досвіду, репрезентованого вдалим внесенням ремінісценційних зістружень з-під чужих поетичних світів, що становлять синтез сенсоінтегральних мазків. Поверхнева простота та оголеність не рівноцінні наснаженості індивідуально-образної виопукленості, тонкісно відтвореній у гармонійному переливі від панорамно-цілісно-всеохопного світобачення до більш конкретно-наближено-точкового, відтак — передачі сокровенно-близького. 

Новаторство Л. Талалая — у глибині простоти, у глибині просторової дійсності, у глибині відчуттєвій, відтак — у глибині пережитого і прожитого: автор здатен вникнути в дійсність пильніше, розмірковуючи глибше, осягаючи глибше, водночас передавши в поетичній формі найбільш природно, що дає змогу свідчити про органічне взаєморозуміння у межах понять «автор — поезія автора».

Між метафоричною мовою та метафорою суттєва відмінність, оскільки перше з названого свідчить про органічну здатність автора репрезентувати дійсність мовою поезії, що властиво лишень тим, хто володіє вродженим її чуттям; стосовно другого, то так зване використання метафор, навіть рясне, не робить поета поетом. Тому у світлі поетичного чистилища Л. Талалая — наскрізно метафорична мова, оскільки ословомітчена в площині списування дійсності поетичними очима.

Не треба пояснювати, що вкінці, як звично, потрібно ставити крапку, бо, залишивши натомість три, начеб (не)зумисне не приловчивши ручку, однозначно не прогадаю...