Як ведеться молодій людині, що тільки-но почала нове життя в чужому місті – у переповненому мегаполісі з його дивними мешканцями й справді скаженим рухом – після затишку тихого провінційного містечка? Чергова повість Артема Чеха розкаже читачу правду… «Сині двері зліва» – майже гротескна історія зародження стосунків між наївним героєм і містом з його дивацтвами та курйозами; історія про двері – як символ переходу героя від одного життя до іншого.

Це вже п’ята повість Чеха, оприлюднена видавництвом «Фоліо». «Двері…» розбудили жвавий інтерес публіки, втім, як і попередні чотири видання молодого автора. Власне, найбільше розмов точиться навколо особливої авторської мови Артема Чеха. І нехай команда критиків завзято шукає мовні «ляпи», в таборі прихильників скажуть: «Пусте». Відомо, що перші проби пера автора були російськомовними, тому не дивно, що дві мови, себто російська та українська, тісно співіснують і навіть переплітаються у світлій голові молодого письменника. Ще один аргумент на захист Чеха: характерне його творам мовне забарвлення створює відчуття буденності без зайвого пафосу. Та й, зрештою, чи не є «чехівська» мова такою собі родзинкою всього тексту?
 
Автор смакує слова і чудернацькі сполучення, бавиться ними, постійно підкидаючи читачеві нові кристалики. Також важко не звернути увагу на грайливі діалоги і каламбури, типу «В ідеалі – Вуді Аллен». Отож, наш головний герой бажає підкорити столицю, а натомість потрапляє в країну абсурду з матріархальним устроєм і дивними сусідами. Сам же герой (ім’я якого, до речі, вперше з’явилося на двісті сімнадцятій, тобто останній, сторінці) нагадує бальзаківського Ежена Растіньяка. Тільки останній використовує людей як засоби досягнення своїх корисливих цілей, а наш Валера (а саме так звуть героя) чи то цілей не має, чи то просто людей не любить і використовувати їх не збирається. Вірніше, ціль у нього є – але як же її досягнути в негумовому мегаполісі; та й людей він любить – але як розуміти цинічних столичних консьєржок, диктаторів, коханок, поетів та навіть телепатів? Усі названі персонажі присутні на сторінках книги, тож у кожного з нас є можливість проникнутися проблемами співжиття головного героя зі складним зовнішнім світом.

Йдемо далі: куди ж українському Растіньяку без амурних справ? Любов нашого Валери здається несерйозною та наївною – так ніби велике місто перетворило хлопця на дитину. Та разом із тим головний герой тримається надзвичайно спокійно серед усієї метушні, і час від часу згадує то про свою матінку, то про інші історії свого і чужого життя. Власне, вся повість є доволі епізодичною, автор ніби час від часу відволікається, аби розказати читачеві якісь важливі для себе чи для когось іншого випадки. Тож, можливо, у «Дверях…» варто шукати й самого Артема Чеха?..

Злата Лущак