Причина – настільки ж банальна, як і передбачувана: безжальні тварини закінчилися. Від золотої жили залишилися тільки добрі криваві спогади про часи істинної лихоманки, лахміття першопрохідців та розкидані на території жанру алюмінієві миски й консервні бляшанки. 

Протягом кількох десятиліть відбувалося ось що: режисери невтомно ходили на роботу до замулених джерел, до завалених копалень, і щось таки видобували звідти; всі вони розуміли, що не тільки золото блищить.

Від самого початку експлуатації скаженої звіроферми з’ясувалося, що насамперед жанр зацікавлений у тваринах-гігантах. Люди ж завжди готові зіграти роль соняшникового насіння для цих потвор. Тож нічого дивного, що екран швидко заполонили динозаври, серед яких безперечний улюбленець публіки – тиранозавр, найкривавіша біологічна машина-молотарка.

Дино-фільми згодом перетворилися на окремий і доволі герметичний піджанр, який протягом десятиліть виживає лише за рахунок вдосконалення комп’ютерної графіки. Кількість стрічок про доісторичних велетнів уже не дозволяє навіть мріяти про сяку-таку сюжетну винахідливість, але це аж ніяк не перешкоджає час од часу перекроювати сюжети «Парку Юрського періоду» чи «Загубленого світу», фантазувати про чергове пришестя Годзили чи розмороженого внаслідок екологічної катастрофи чи дуже секретного  і дуже невдалого експерименту мезозойського монстра.

Інший древній метод виготовлення зоологічної загрози людству – застосування прямолінійної гіперболізації. Його перевага полягає в тому, що вершити терор можуть загалом безневинні мешканці зоопарків чи океанаріумів – саме так зі скромного мавпячого царства постав Кінг-Конг, а пересічні кальмари почали харчуватися мореплавцями. Цей напрямок породив найбільше стрічок для сімейного перегляду і тому не надто приваблює справжніх м’ясників.

Межує з ним і потік кіновитворів, у якому біснуються міфологічні або ж вигадані істоти (“Гідра”, “Йеті: прокляття снігового демона”, “Ель Чупакабра”, гігантські хробаки з “Тремтіння землі” чи “Піщаних змій”). До цієї ж категорії варто зарахувати мутантів, що з’являються внаслідок чудернацьких схрещень (чого лише вартий мавпощур з «Живої здихлятини»). Ця фантастична загородка дарує невичерпне натхнення для робітників категорії «B», а можливості очуднення тваринного світу хоч і балансують на краю безумства, проте в майбутньому тільки на них і варто сподіватись.

І, нарешті, найпопулярніший і найбільший кусень жанру – це наближені до реалізму оповіді про тих представників сучасної фауни, які й справді можуть становити загрозу для людини. Мірилом успіху й своєрідним еталоном варто визнати пристрасну акулу Стівена Спілберга («Щелепи»). Правила гри в цьому напрямку прості: варто лише вибрати розгніваного людожера – й заслати туристів-невігласів на його територію.

Головні винищувачі людей у таких стрічках як перша «Анаконда» чи «Крокодил», звісно, вирізняються рекордними розмірами, проте в багатьох деталях ці фільми все ж таки межують з правдою, що й приваблює глядачів. Інша річ, що перелік тварин-антропофагів – з усіма натяжками та перебільшеннями – не настільки великий, як хотілося б. Та й загальне враження від появи на екрані навіженого ведмедика («Лють грізлі») чи китів-убивць («Смерть серед айсбергів») часто-густо межує з дурносміхом.

Як далеко можна зайти у пошуках природжених кілерів? Відповідь на це запитання дає шкільний підручник із зоології. Навіть гризуни та комахи-переростки («Щурі: ніч терору», «Москіт») вже побували кривавими месниками.

Звісно, для того, щоб виплекати посланців пекла з небесних пташечок (Альфред Хічкок) чи котика-вуркотунчика (Даріо  Ардженто), треба мати окремий талант. З іншого боку, дотепники примудрилися перетворити на моторошних виродків навіть мирну домашню скотину (“Чорна вівця”). І не за горами той час, коли людство атакуватимуть гігантські інфузорії-туфельки (адже навіть коріння дерев уже нападало на людей).

На такому мілководді та безриб’ї нібито вже й не було підстав очікувати нових, небачених раніше вилупків. А втім, вони з’явилися.

У серпні цього року очікується прем’єра стрічки “Піранья 3D” (бюджет – 24 мільйони доларів). Їх іноді й раніше нацьковували на людей, але ще ніколи не подавали шанувальникам горору як першу страву. Проблема в тому, що ці рибки демонструють нечувану жорстокість і насильство тільки завдяки злагодженій командній роботі, а фільми жахів усе ж таки звикли до чудовиськ-одинаків. Звістка про появу цього блокбастера пробудила в душах треш-майстрів інстинкт змагальності, й вже у квітні відбулася прем’єра стрічки Еріка Форсберга “Мега піранья” від культової студії Asylum, яка вміє заробляти гроші на людській глупоті.

Режисер із недовірою поставився до страхоспроможності цих карасів-мутантів, і вирішив, про всяк випадок, їх трохи збільшити. Ради цього знадобився, звісно ж, секретний і невдалий експеримент. Внаслідок генетичної модифікації у цих риб-ненажер з’явилося шість нових органів, два серця, броньована шкіра. До того ж, вони навчилися вже змалку згризати моторні човни, а щоб смертельна загроза не гальмувала, піраньї студії «Ейсалум» дружно стали гермафродитами.

Страх і шаленство у цій стрічці сягає апогею, коли мутанти вимахали до слонячих розмірів, почали вистрибувати з води й атакувати житлові будинки. Риб’ячий апокаліпсис змусив непереможних американців застосувати всю свою військову потугу. Спершу проти них вирушив крейсер – так його моментально з’їли. Потім підводний човен пульнув у невгамовне стадо атомною бомбою, - піраньям це навіть сподобалося, але човен все одно схрумали. А цивілізацію врешті-решт врятував супергерой, який частину риб перерізав ножичком, ще частину добряче побив ногами, а всі інші так перелякалися, що самі себе поїли. 

Незалежно від того, як саме знищуватимуть пляжників «Піраньї 3D», студія «Ейсалум» знову влаштувала недосяжну для великих студій фієсту плавленого маразму, в якій присутні геть усі штампи і стереотипи тваринницького горору. Вчасно зрозумівши, що подальша праця у цьому напрямку – нерентабельна і принизлива, як поняття другої свіжості, «Ейсалум» продає тонну риби за ціною одного кілограма. Рибгосп імені Кінг-Конга від цього не збідніє.

Михайло Бриних