…Кажуть, критика в літературі потрібна, щоб автор не дрімав. Якщо ж в одній збірці «задрімало» одразу кілька літературних поколінь, то, мабуть, щось не так із нашою критикою, і варто братися до роботи, будити і розбуркувати тощо. Адже «Сновиди» – це проект Тараса Малковича, в якому у «Дорослій серії» дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» зібрані докупи сни 80-ти сучасних і не дуже українських письменників. Якраз з оцього «не дуже» щодо сучасного формату збірки і годиться розпочати розмову про «Сновид».

Отже, не лише один-єдиний «неформатний» сон Григорія Сковороди вибивається за межі запевнянь укладача збірки про її оригінальність, а також про те, що перед нами «перша в світі письменницька сновидійна антологія». І хоч слідом за Григорієм Савичем проситься не самий лише Тарас Григорович і зі своїм власним «Сном», для створення такої, більш повної, цікавішої, а також набагато «правильнішої» щодо історії жанру антології треба чимало часу, а тут львівський Форум видавців гряде, на який «Сновидам» треба встигнути і т.д., і т.п. Тому не будемо зачіпати «історико-літературну» вагомість збірки, а глянемо лише на її «актуальність» і заявлену «оригінальність».

За великим рахунком, антологія «Сновиди» неоригінальна щонайменше двічі. По-перше, ідею виростити нове літературне покоління, яку сповідує укладач антології, мовляв, вона укладена «з акцентом на молодих і наймолодших, адже саме серед сьогоднішніх 20-літніх варто шукати завтрашніх класиків»,  свого часу вже успішно використало видавництво «Смолоскип». Згадаймо низку тамтешніх антологій 1990-х років на кшталт «Іменника», «Текстів», а чи збірки «У пошуку театру»,  чиї автори, будучи учасниками однієї видавничої тусовки, поперемінно переходили з одного жанрового збірника до другого, без зайвих зусиль, а лише на вимогу видавця стаючи поетами, прозаїками і драматургами. У збірці «Сновиди» маємо той самий номенклатурний набір імен, без якого видавцеві важко, мабуть, уявити сучасну українську літературу. Ще якби цим грішив старший Малкович, який очолює видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», то ця цехова солідарність була б зрозуміла, але «Сновид» укладав Малкович-молодший, і така молодеча заідеологізованість не може не засмучувати. Утім, сякі-такі нові «двотисячні» імена у збірці трапляються, але вони нічого не кажуть сучасному читачеві, який знає зовсім інших авторів із нового літературного покоління.

Справді, список учасників антології «Сновид» вражає, і то з різних причин. За великим рахунком, «сонну» автуру збірки можна розділити на тих, кого можна ввічливо запитати «що тобі сниться, крейсер Авроро?», і на тих, чиї сновидіння мало кого зацікавлять через явну невідомість їхніх авторів. Збирались «Сновиди» довго і важко. Укладач просив авторів писати свої «сонні» тексти довшими, більш розлогими, бо, мовляв, не назбирується потрібний обсяг. Але обсяг потроху зібрався, на заклик Тараса Малковича зголосилося чимало «сонного» люду, і в результаті до «Сновид» потрапили:

а) такі старші автори, як Ліна Костенко, Ігор Калинець, Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Станіслав Вишенський, Наталка Білоцерківець, Василь Герасим’юк, Василь Ґабор, які вже давненько нічого нового не пишуть;

б) такі більш-менш молоді автори, як Лариса Денисенко, Оксана Пахльовська, Богдан Жолдак, Володимир Цибулько, хто лише цього року нічого не видав (а на Форумі засвітитися хоч із чимось хочеться);

в) такі наймолодші автори, яким писати про будь-що, як дурному з гори котитися (тим паче, у напрямку Форуму), як Христя Венгринюк , Сашко Горський, Сашко Дерманський, Дарія Демкович, Марія Кучеренко, Владислав Шубенков, Любов Якимчук.

Причому сталося так, що до останнього пункту з двотисячного списку антології потрапили, як бачимо, не дуже відомі двотисячники, які через власну «випадковість» виглядають у «Сновидах» якось незатишно. Ну, або відомі вони виключно Тарасу Малковичу як укладачеві антології. Цілком можливо, що таке хвацьке зарахування незнаних авторів – це штучне вирощування нового покоління, підтримуваного милицями старших корифеїв сну? У будь-якому разі, місія благородна, і старшому Малковичу не варто сварити свого сина-двотисячника за спробу «протягнути» в літературу своїх друзів і приятелів. Але чому тоді «сни», офіційно замовлені Тарасом Малковичем явно знаковим «двотисячникам», до збірки так і не увійшли? Невже завадила їхня незалежність, а також принципова непричетність до будь-якої з тусовок, адже, як бачимо, саме колективний принцип став чи не головним критерієм укладання літературного люду до «сонної» антології.

Ігор Бондар-Терещенко