Валентина Штинько — літераторка, що працює у жанрах традиційної та дитячої поезії, прози та публіцистики. Тож під час презентації йшлося не лише про книгу «Наречена гетьманича» — авторка також продекламувала декілька своїх віршів, адже загалом у неї вийшло три збірки поезії — «Тінь сльози» (Дрогобич, 1992), «Терновая хустка» (Луцьк, 1999) і «Тернослив» (Луцьк, 2008).

Історія створення «Нареченої гетьманича» проста і несподівана. Валентина Штинько випадково познайомилася зі своєю майбутньою героїнею, Мельник-Калужинською, коли та, вже у дуже поважному віці, відвідала Луцьк. Спочатку Штинько лише мала написати про неї нарис, а згодом пані Галина запросила її до себе в гості у Лондон. За результатами зустрічі, спілкування з іншими свідками подій, істориками та вивчення відповідної літератури і з’явилася повість про кохання модельєрки з Волині (як з’ясувалося вже тепер, нібито причетної до шляхетного роду Дуніних-Борковських) та сина гетьмана Скоропадського, що продовжував уже на еміграції сприяти отриманню незалежності та встановленню монархічного ладу в Україні.

«Чесно кажучи, писалося непросто, — каже Валентина Штинько. — В мене було кілька зошитів «стенограм» розмов з пані Галею, багато іншого матеріалу, а ще я мусила продовжувати працювати на двох роботах. Проте любов цих двох людей, любов, яка виросла з кількарічної дружби, не відпускала мене. Своєю головною письменницькою задачею я бачила не так описати історичні події (хоча, звісно, історичне тло в книжці присутнє), як зобразити долю цієї жінки, долю людини, котрій довелося жити й кохати в таку карколомну мить історії».

Любовна історія була приречена стати драматичною — до цього долучилися й історичні катаклізми, й перебування в еміграції, й непрості політичні процеси навколо гетьманської родини. А фінал виявився трагічним: незадовго до планованого весілля Данила Скоропадського отруїли.

Презентація «Нареченої гетьманича» виявилася цікавою не лише розповідями авторки про книгу. Колориту додавали й присутні гості — з Волинського земляцтва, Музею Тараса Шевченка, а також сучасні прихильники монархізму і нащадки дворянських родів. Зрештою, варте уваги і саме місце проведення заходу: Музей гетьманства як доволі новий заклад іще не став неодмінною туристичною пам’яткою Києва, але міститься він у гарному бароковому будиночку XVIII століття на Подолі (на вулиці Спаській) та має хоч і невелику, проте цікаву колекцію предметів і документів, пов’язаних з тими історичними періодами, коли нашою країною керувала гетьманська влада.

Олег Коцарев