Спокусити до перегляду «PROчитання» авторам вдалося багатозначною назвою. В ній і виступ на підтримку читання, і обіцянка авторського трактування вже відомих і ще невідомих творів, і розмова про сам процес читання - одну з найбільших насолод, яку дано пережити людині в земному житті. Але у ведучого Євгена Михайлова з обіцяного в назві для глядача не знайшлося нічого. Хоча всі умови для змістовного спілкування з книжками та авторами нібито. Автор, фаховий режиссер, ще раз засвідчив: структурувати ефірний час для нього - не первина. ТК вже писала про попередній книжковий телепроект пана Михайлова - Вook-City, який виходив на телеканалі «Сіті» у 2007-2008 роках. Тоді зацікавлені глядачі схвально відгукувалися, передусім, про динамічну подачу інформації. І в новому проекті Михайлова наявна чітка структура, яка не дозволяє глядачеві нудьгувати. Тут і гості, і експерт-графолог, який досліджує їхні особисті риси та якості. Поети читають свої вірші, але (що важливо) - недовго. Є тут і рейтинг найпопулярніших нині книжок. Уривок із зйомок, таке собі вікно в залаштунковий простір, дозволяє ведучому детальніше пояснювати сказане в основній частині. І лише тут снобістсько-зверхня інтонація ведучого, пом´якшена «плаваючою», мов на зйомках в нічному клубі, камерою, виглядає виправданою. Невідомий співрозмовник на ім´я Боря, схоже, не є завзятим читачем, а тому його питання можуть бути наївними.

Інтелектуально пресувати глядача Михайлов починає з моменту появи у кадрі. Цитата, яка має на меті дати старт розмові, адресована чи то гардеробникові при вході, чи то глядачеві, який невдовзі після початку починає почуватися, мов той гардеробник, і готовий скулитися з книжкою в кутку. Але виглядає так, що всю свою потугу ведучий залишає в гардеробі. Представляючи книжки, він не виходить за межі анотацій на палітурці. Щедрий на оціночні судження, проте не вважає за потрібне їх аргументувати. А самі міркування не досить глибокі, щоб повірити в те, що представлені книжки були прочитані. Маємо приклад статусного мислення - оцінки пана Михайлова мають бути цікаві лише тому, що він ведучий. Але глядачеві, який хоче не тільки дивитися телевізор, а ще й читати, цього не досить. Хотілося б оригінальних порівнянь, цікавих паралелей, гострого дотепу з приводу прочитаного. Однак про критичне сприйняття творів, про якусь незгоду з авторами анотацій не йдеться взагалі. Такий підхід був би виправданим, якби книжки представлялися як товар з книжкового ринку. Зрозуміло, що передачу фінансує видавництво в обмін на рекламу. Але тоді варто називати ціну книжок та давати інформацію про видавничий процес. Доволі показовий приклад із презентацією книги кулінарних рецептів: іронічно-поблажливий тон, цитування рецептів навмання свідчить про нерозуміння автором-ведучим цінності кулінарії як мистецтва. Водночас в публіцистичній книзі філософа, поета і прозаїка Анатолія Дністрового Михайлов наголошує не на глибині чи оригінальності авторського погляду, а на легкості, з якою читаються його твори. Легкість для збірки есеїв - не найважливіша якість. Можна припустити, що Євген Михайлов у такий спосіб запобігає увазі найширшого читача, аби продати товар.

У спілкуванні з гостями ведучий не керує плином бесіди, не розкриває глядачам співрозмовника, а лише дає йому привід висловитися. Ми не бачимо жодної реакції Михайлова на сказане гостем. До глядача він сидить спиною, періодично вимахуючи рукою і відволікаючи увагу. А тому з´являється питання: може, панові Михайлову байдуже до співрозмовників? І тоді виникає бажання просто відтрутити ведучого, якого, вочевидь, забагато в кадрі.

Усвідомивши одного разу, що творчість і свобода нероздільні, автор нової книжкової програми намагається атмосферу розкутості відтворити в просторі програми. Натомість, маємо таку собі артистичну розхристаність та відверту недбалість - і в ставленні до мови, і до глядача і, врешті, до книжок як предмету обговорення. Мова ведучого рясніє неоковирностями та й відвертими помилками. І враження від них таке ж прикре, як би це було в мовознавчій передачі. Пан Михайлов не почувається в мові органічно, а тому його помилки не можуть бути прощені чи сприйняті як особливості авторського стилю.

Якщо на меті команди «PROчитання» зацікавити новими книжками - то досягнути цього не вдалося. Адже ведучий виглядає непереконливо: схоже, він знає про предмет менше, ніж гості, а відтак не може говорити з ними на рівних. Діалогу двох обізнаних в літературі людей не виникає.

Одне з найскладніших завдань при створенні телевізійного продукту про літературу - не перетворити програму на балаканину. Попри чітку структуру, у «PROчитання» наявний конфлікт між якісною телевізійною формою і відсутністю змісту. Авторська передача про книжки, як і будь-яка інша, може бути цікавою за умови, що вона містить: ексклюзивну інформацію; нетривіальні думки; вона дотепна і має розважальну складову. Але нічого з цих трьох дотепер спостерегти не вдається. Тому й виникає після перегляду відчуття, знайоме відвідувачам фаст-фудів: наче й з´їв чимало, а лишився голодним.

Одна з причин авторської невдачі - відсутність конкуренції. Єдина донедавна «Книга.UA» для авторів нових книжкових програм може бути лише «антиприкладом» - перш за все через свою «попсовість» і зловживання підлітковим сленгом, а також через поверховість у дослідженні заявлених тем. Михайлов, вочевидь, ставив собі за мету створити програму «високочолу», для тих, що читають і розмірковують. Але конфлікт майже досконалої форми і невиразного змісту для «PROчитання» може стати фатальним.

Дивлячись програму Євгена Михайлова, стежачи за рухом в повітрі його чоток і каблучок, мимоволі згадуєш висловлювання радянського драматурга Віктора Ардова про сучасницю: «Вона була настільки рішуча в своєму прагненні бути вродливою, що навіювала не захват, а жах ».

З появою другої в українському телеефірі книжкової програми ця ніша все ще залишається порожньою. Українським шанувальникам літератури бракує діалогу, фахової дискусії в ефірі. Те, що це можливо, в 90-х - 2000-х довів ветеран німецької літературної критики Марсель Райх-Раніцький на ZDF. Його «Літературний квартет» функціонував як ток-шоу, збираючи тисячі читачів біля телеекранів. Правда, ситуація в Німеччині істотно відрізняється від української. Той таки Райх-Раніцький відмовився від національної телевізійної премії на знак протесту проти низької якості тамтешнього ТБ. В Україні на такі жести поки ніхто не готовий.

Андрій Деркач, для «Телекритики»