Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник:

— Скажу відверто: настрій загалом у тому середовищі, з яким я спілкуюся, з початком цього року був пригнічений. Недобиті українські інтелігенти, здається, вже попрощалися з надіями на те, що в осяжному історичному майбутньому Україна зможе стати демократичною, правовою, європейською. Освітяни й науковці приречено очікують на нові кроки держави, що можуть забрати й ті «острівці свободи» — громадянської і професійної — які лишалися досі...

І все ж життя триває. Для мене подарунком став сигнальний примірник написаної спільно з двома луганськими науковцями, Валерієм Ільченком та Олександром Проказою, книжки «Фізичні теорії: люди, ідеї, події» (Київ: Факт, 2010). Робота над цим твором тривала довго, ще з 2006-го. Але її наслідком став цілком нестандартний посібник для ВНЗ, який розкриває студентам і професорам (а заодно й усім, хто просто цікавиться наукою) історичний та гуманітарний підтекст відкриттів, які змінили врешті-решт наш світ. Це — історія фізики, «прочитана» через долі великих учених, з їхніми пристрастями й сумнівами, а головне — з їхніми філософськими пошуками і загальнокультурними зацікавленнями.

Велику увагу приділено українському внескові в побудову теорії космічних польотів (Олександр Шаргей, змушений жити в СРСР під іменем Юрія Кондратюка), електричних явищ (Іван Пулюй, співвідкривач ікс-променів та співавтор першого перекладу Біблії українською мовою), квантової механіки (Лев Ландау і Лев Шубніков працювали в новозаснованому Українському фізико-технічному інституті в Харкові, а p-n-перехід, який ліг в основу всієї сучасної напівпровідникової електроніки, відкрив 1940 року в Києві Вадим Лашкарьов).

У цій праці є формули, але їх небагато. А головне — читач-«не-фізик» може й пропустити їх без якоїсь шкоди для сприйняття головного: фізика — не лише надзвичайно цікава, а й органічно поєднана з гуманітарними компонентами європейської цивілізації.

На черзі — ще один великий твір, робота над яким тривала ще довше. Ідеться про новий український переклад «Пекла» Данте. Першу пісню було перекладено 20 років тому. Крапку під останньою, 34-ю, було поставлено торік навесні. Фрагменти цього ще не завершеного на той час перекладу отримали схвальну оцінку таких фахівців-перекладознавців, як професор Ігор Качуровський і професор Марина Новикова.

Загальна мета цієї роботи — дати читачеві уявлення про тектонічну велич італійського поета, який, пишучи свою «Комедію», водночас творив нову італійську літературну мову, яку відтак можемо порівняти з ще не охололою магмою. Тому надмірна академічна правильність і «прилизаність» перекладові з Данте, певна річ, не пасуватиме. Аби відтворити пристрасну розповідь великого флорентійського вигнанця, перекладач намагався використати весь набір стилістичних засобів рідної мови — від високого стилю церковного амвону та скрипторію — часом до базарного просторіччя й вуличної лайки.

До перекладу буде додано ѓрунтовну статтю не лише про Данте і його добу, а й про вплив «Комедії» на українську літературу: перша «українська» згадка про Данте належить гетьманові-вигнанцеві Пилипові Орлику. А те, що цей вплив був аж ніяк не малий, засвідчить упорядкована перекладачем антологія з українських віршів, що мають в основі «дантівські» мотиви. Адже навіть відоме Шевченкове «Немає гірше, як в неволі про волю згадувать...» є парафразом знаменитих слів Франчески з П’ятої пісні «Пекла»: «Гіршого немає, як згадувать щасливу давню днину у злигоднях...» Усвідомлення цього дає змогу ще раз впевнено поглянути на рідну літературу таки як на європейську, поєднану з європейськими класичними сюжетами тисячами й тисячами зв’язків.

Олеся МАМЧИЧ, поетеса:

— Поезія не потребує пензлів, фарб, які мусиш носити із собою. Не потребує довгих годин за комп’ютером — так один лектор повчав нас, тоді ще студентів відділення «Літературна творчість». Мабуть, більше, ніж будь-який інший вид творчості, поезія — це досвід, переплавлений в уміння дивитися й дивуватися.

Сьогодні я багато дивуюся. Все навколо мене — чудо. Тому поезія зринає легко, як іскра від вогню подиву. У мене народилася друга дочка, і я вже гублюся, хто з нас чий вірш: вона — мій, чи я — її. Плекаючи дітей, поволі сама перетворюєшся на дитину, і тоді те, що раніше було лише віршем, стає реальністю.

Моя поетична реальність — у блозі mamchych.livejournal.com.

Ще вона зібрана докупи у двох нових рукописах — одному дорослому та одному дитячому. І в домашньому архіві любительських електронних світлин. Там можна переконатися, що подорож дивовижними пісками й водами Святої Землі мені не наснилася. Там, ночуючи під пальмою на березі моря, я зустрілася ще з однією поезією — поезією віри. Як бачите, віршів навколо — повне повітря, залишилося тільки навчитися виловлювати їх ізвідти, з повітря, як рибу — з води.

Людмила ТАРАН