Неважливо, чи це фотоальбом, який створювався на твоїх очах, чи це книжка, яку її автор проговорював по рядках з тобою останніх три роки. Мені здавалося, що ця книжка існує дуже давно, що ми читаємо її на кухні звичайного висотного будинку на Оболоні. Що тендітна авторка із нежіночим аналітичним розумом, робить каву, пригощає лукумом, роздає нам сувеніри з Туреччини (Туреччина – її окрема літературна любов, вона почала вчити турецьку, щоб перекладати на російську або українську мову турецького письменника Орхана Памука. Наталя не встигла нічого перекласти, її випередили інші видавництва. Але Наталя встигла провести “памукізацію” всієї журналістської тусовки. Навряд чи в редакціях, де вона керувала відділом була хоча б одна людина, яка б не прочитала “Сніг” або “Стамбул”).

Але Туреччина – це лише шматок, лише фрагмент життя. У цій книжці Туреччині авторка присвятила лише одне оповідання “Турецький суфій”. Хоча, напевно, це оповідання не про Турцію, воно про жіночу мрію про любов, про жіночу легковірність, про наше бажання та змогу ліпити кохання з того матеріалу, який раптом опинився під рукою. Не лише ліпити, а ще й всіляко його поетизувати. Але знаєте, за що я люблю ліричну героїню Наталі Талалай, ту саму, яка закохалася у суфія? Тому що другої зустрічі із турецьким суфієм їй було абсолютно достатньо, щоб зрозуміти, що кохання нема, що вона помилялася, і що це їй ну зовсім не потрібно. Вона просто відсуває чобітком непотрібні їй почуття, ані трохи не переживаючи про “обмануте кохання”. Вона ніби каже: “Це не моє. Я зробила добру інвестицію у майбутнє, що витратила гроші на ще одну зустріч із суфієм. Мені це не підходить”. І все жодних сліз у подушку, жодних згадок.

Я люблю Наталину героїню, виховану та зіпсовану (непомірними очікуваннями) російською літературою дівчину, за те, що вона за п’ять хвилин уміє без жодних наслідків для настрою забути те, за чим ще вчора “конала”. Знаєте, коли я зателефонувала та сказала Наталії, що її улюблений Орхан Памук здобув Нобелівську премію, вона зойкнула та від хвилювання поклала слухавку. Здається, цим закінчилася памукізація її середовища. Досвід турецького кохання її ліричної героїні завершився суфієм. Ось так легко почався та легко завершився.

Повертаючись до книги. Вона десь у просторі та в голові авторки існувала давно. Просто одного разу, у перервах, коли авторка змінювала одну роботу на іншу, коли виникла вимушена пауза, вона взяла та написала те, про що ми знали. Про пошук нашими сучасниками своєї долі (оповідання “Чари Мольфара”), про вибір, який чоловік не може зробити між своєю коханою та мамою (“Синку, я помираю”), про чоловіче жлобство (“Кленовий сироп”) та жіночу наївність (“Перше кохання. 50 гривень”).

Коли антропологи, історики, соціологи та хтозна-хто малюватимуть нашу добу, вони користуватимуться не лише газетами, документами та статистикою, вони, точно читатимуть книжки. Різні. Що вони думатимуть про нас, про відносини чоловіка і жінки? Напевно, вони думатимуть про те, як ми розбестили наших українських чоловіків. Думатимуть, напевно, що наша демографія з’їхала з катушок, якщо жінки настільки не гребують у відносинах з інфантилами та невдахами. Що водночас з нею збожеволіла колективна жіноча свідомість, якщо українські жінки настільки довіряють чоловікам. До речі, Наталині герої взяті з життя.

Це книжка про, те як можуть сміятися над собою та ситуацією сильні жінки і як вони вміють робити своє життя. Перша повість “Квиток на концерт” має один початок, зав’язку та кілька варіантів продовжень. Є щасливе продовження, є драматичне, а ще є смішне. Кожне продовження прописане так, нібито воно одне, наче саме так усе й відбувалося. Я інтуїтивно полюбила те завершення, де все закінчується хеппі ендом. І люблю гарну кінцівку. І дуже вірю, що у сильних жінок все завершується добре.

Зазвичай, журналісти видають книжки, коли вже накопичилося достатньо надрукованих авторських колонок по різних виданнях. Наталя порушила традицію. Ця книжка не сформована на, як секунд-хенд надрукованої та сплаченої публіцистика. Вона існує тільки як книжка. І це ще раз робить її по-справжньому ексклюзивною.

Маша Міщенко