Микола Сингаївський у нашій пам’яті залишиться одним із найвідоміших і водночас найнепрочитаніших поетів. Відомих — тому що за півстоліття його «Чорнобривці» стали не просто всенародним шлягером, а й частинкою нашої історії, ментальності. А невідомим — тому що поза тим лишилися у поета тисячі прекрасних віршів, і скільки ще незнаного, неопублікованого зберігають його письменницькі шухляди!

Сингаївський помер 22 лютого, на 77–му році життя. Завтра — дев’ять днів.

Перший гонорар — костюм і парусинові туфлі

Шлях до слави у Миколи Сингаївського був непростий. У селі Шатрище Коростенського району на Житомирщині їхня родина була найбільшою — дванадцятеро дітей. Тож перші університети він проходив на полях–городах. «У дитинстві ми були пастухами, нам першим відкривались весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядок, не смакував першим огірком з грядки, той достеменно не знає, як пахне земля. Справжнім щастям для нас було скиртувати солому чи духмяне, з прив’ялою ромашкою, сіно, засинати просто на скирті під серпневими зорями. Ми звикали до будь–якої роботи, нею росли і гартували юнацькі плечі. Так одразу по війні ми ставали старшими в сім’ї і власними мозолями відчули всі труднощі відбудови зруйнованого фашистами господарства», — писав Микола Сингаївський про своє дитинство.

Писати почав іще в школі, друкувався в районці, що мала тоді назву «Зоря Полісся» та в обласній газеті «Радянська Житомирщина». Редакція районки була якраз по дорозі до школи (вчився Микола у Коростені), і він частенько завертав туди і витягав iз кишені чи з торби списані аркуші. Неабиякий вплив на хлопця мав і старший брат Петро (він теж став відомим дитячим письменником), який навчався на той час у Києві і привозив у село книжки. Гостював у Шатрищі й однокурсник Петра Юрій Мушкетик. А у восьмому класі Миколу Сингаївського, як юного таланта, запросили виступити перед Максимом Рильським, іменитим поетом і на той час депутатом Верховної Ради Радянського Союзу.

«Мені Микола Федорович розповідав, що його попередив про виступ сам перший секретар райкому. Приїхала комісія подивитися, чи він готовий до такої відповідальної місії, а тут з’ясувалося, що в хлопця немає ні взуття, ні одягу пристойного. І тоді на поїздку Сингаївському привезли костюм і парусинові туфлі. Приїхав він до Житомира справжнім сільським франтом за тими мірками. І коли він виступав перед Рильським, то все мучила думка: от повернеться він зараз додому, а костюм і туфлі в нього заберуть. Не забрали — це був перший його зароблений костюм, перший літературний гонорар», — згадує в розмові з «УМ земляк Миколи Сингаївського, поет і бард Володимир Шинкарук.

Дружба з Рильським зіграла свою роль у житті юнака і дещо пізніше, коли його виключили з 5–го курсу Київського університету. Тоді Максим Тадейович застосував усі свої зв’язки і оформив переведення Сингаївського на 5–й курс Львівського університету, тож диплом про вищу освіту юнак отримав уже там.

«Чорнобривці» більше року чекали свого часу

Свої знамениті «Чорнобривці» Микола Сингаївський написав у 22 роки, у 1960–му. До речі, варіантів тексту було декілька: в одному з них були такі рядки: «Як на ті чорнобривці погляну, то далеко їх видко. Бачу руки твої, моя мамо, чую ласку твою, українко». Але для милозвучності композитор Володимир Верменич, автор музики до пісні, наполіг на римі «старенька» — «рідненька».

Слухачі почули цю пісню лише через рік: сталося так, що якраз у цей час на екрани вийшов фільм «Літа молодії», де прозвучала «Пісня про рушник», яка одразу ж стала хітом, і на «Чорнобривці» ніхто не звертав уваги. «Наша пісня «лягла» років на два, доки всі не наспівалися «Рідна мати моя», — згадував сам Сингаївський в одному з інтерв’ю. — «Пісня про рушник» прекрасна, просто так збіглося».

Невідомо скільки б іще «вилежувалася» пісня, але допоміг випадок: одного разу, рибалячи на Жуковому острові з відомим співаком Костянтином Огнєвим, Верменич показав йому партитуру нової пісні, і той одразу погодився взяти її до свого репертуару. І заспівав так, що пісня одразу ж пішла в народ. І стала народною.

Пізніше «Чорнобривці» виконували і Дмитро Гнатюк, і «молода парость» уже незалежної України — Ірина Сказіна, Віктор Павлік, пізніше її брали до репертуару JazzexBand, Віталій Козловський і Таїсія Повалій.

Пішов без ордена

За життя Микола Сингаївський випустив понад 70 збірок — і дорослої поезії, і дитячої, і перекладів (він чудово володів болгарською, польською, французькою та новогрецькою, а загалом перекладав із 18 мов). Критики відзначали надзвичайну мелодійність, пісенність його текстів. Це не випадково — сам Сингаївський був прекрасним музикантом. Ще в дитинстві на перші зароблені гроші — а він працював і в колгоспі, і на будовах Кривого Рогу, Києва — купив собі гармошку, з якою вигравав на всіх вечірках, весіллях та хрестинах. Батько спочатку бурчав на сина за марно витрачені гроші, але коли побачив, якою «зіркою» той став у селі, то змирився. Крім гармошки, Микола грав і на балалайці, гітарі. Дуже любив співати, особливо народні пісні.

А ще він був надзвичайно скромний. Тому в останні роки про нього було майже не чути. «Він був практично викреслений із письменницького середовища, — говорить близький друг Сингаївського, письменник Олександр Бакуменко. — За останні десять років у нього вийшла лише одна тоненька збірка. А він же був невтомний трудівник, до останнього писав, перекладав, редагував. Коли в минулому році ми відзначали 75–річчя Миколи Федоровича, я звертався і до Ганни Герман, і в інші інстанції, щоб йому вручили хоча б орден. Мені навіть не відповіли. Лише в Росії, стараннями Валентини Матвієнко, він був удо­стоєний найвищої нагороди СНД — ордена «Співдружність». З часом усі зрозуміють, кого ми втратили. Але прикро, що в нас людину починають цінувати лише після її смерті».

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО    
Фото:   litgazeta.com.ua