Поет, перекладач, дипломат Юрій Позаяк розповідає про свою нову книжку "Шедеври" у програмі "Окрема думка" на ТВі.

Єгор Чечеринда: Буквально вчора ви презентували свою нову книгу, яка називається “Шедеври”. Це нові твори, старі?

Юрко Позаяк: Я – поет однієї книжки. Як Тарас Шевченко все життя писав одну книжку, так і я пишу одну книжку. І це вже четверте видання – за 22 років учетверте вона виходить з тією різницею, що щоразу розростається, додаються вірші, написані за той час. Перше видання вийшло 1991 року – це була група “Пропала грамота”, там був я, Семен Либонь і Віктор Недоступ. Ця невеличка книжечка на ура пройшла, бо це був тоді футуризм, авангард – по-різному це називалося, але це були міські такі незвичні вірші.

Єгор Чечеринда: Це був такий початок становлення української міської культури. Зараз ведеться багато суперечок, що її не існує. А на вашу думку, існує україномовна міська культура?

Юрко Позаяк: Ми намагалися її творити. Зрозуміло, що у Львові, на заході вона існує.

Єгор Чечеринда: Але ви як корінний киянин намагалися творити її саме в Києві…

Юрко Позаяк: Так. Тобто міська неформальна культура україномовна не існувала – молодіжна, я маю на увазі. Був такий легендарний киянин, випускник факультету журналістики Сашко Прийма. Він писав українською мовою “опохаблєнія”. Скажімо, брав пісню “Бітлз” і писав абсурдні веселі тексти українською мовою, точніше суржиком.

Був Подерв’янський – чим це не міська культура? Він же не зараз виник, його п’єси вже ходили в 58-му переписі на магнітофонних стрічках по Києві і треба було вслухатися, щоби зрозуміти, що там було. Перші записи Подерв’янського коли я чув, то це був 1989 рік. Отже, він до того запускав ці п’єси.

Не хочу розписувати за Подерв’янського, але, наскільки я пам’ятаю, тоді українська мова була додатковим сигналом “вніманіє – шучу”. От кияни говорили по-російськи, а коли треба було пожартувати, то часто переходили на українську, вставляли фразочку. І, можливо, цей суржик у “Гамлєті” мав прив’язку – публіка це сприймала як додатковий засіб комізму.

І от ми почали писати по-українське саме те, що було міське – якісь пародії, хохми. Мети не було, хотіли розважати себе і своїх друзів. Тобто принаймні я, коли писав ці віршики, знав, що вони ніколи-ніколи не будуть опубліковані – й почувався абсолютно вільним. А потім час помінявся, стало можна – і з 1988 року ми почали виступати, стали популярні, нас почали возити. Нас трьох знайшло “БУ-БА-БУ”, Віктор Неборак передусім – і ми почали кататися. Це були веселі роки: “Червона рута”, різні фестивалі у Львові, в Києві…

Єгор Чечеринда: Читаю про ваш доробок – перші “Шедеври” вийшли 1997 року. Потім їх кілька разів перевидавали з доповненнями.

Юрко Позаяк: Так, вперше я видав книжку власним коштом. Хотів її продавати в магазинах – жінка сказала: “Відбий гроші, ідіоте”. Я поткнувся в магазини. Мені сказали, що приватної продукції вони не приймають і порадили приносити щось від видавництв. Таким чином я це все роздарував друзям. І ця книжка – випадково чи невипадково – практично не продавалася.

Другу книжку, 1000 примірників, видали у Львові, видавництво “Піраміда”, 2004 року. Дуже гарне видання, але воно де вийшло, там і продавалося, тобто, по суті, в Галичині. Я – киянин, і сюди ця книжка практично не доходила. Співробітники видавництва возили не тільки мою книжку, а й загалом всі книжки возили у “Сяйво” в двох валізах, мій товариш там працював. І от щоразу, як у Київ їхав, то по дві валізи з книжками і віз – технологія кам’яного віку. Таким чином в Києві ця книжка тільки зараз, через двадцять років, з’явилася.

Єгор Чечеринда: Знаю, що вона поділена на частини, так звані відділи – політичний, кохальний, літературознавчий, іноземний. Давайте познайомимо читачів хоч трішки з речами, які є в цій книжці.  

Юрко Позаяк: Я – чиновник. І чиновницька психологія мені підказала розбити на відділи.

Єгор Чечеринда: Нагадаю, що ви не лише поет, перекладач і викладач в українських університетах, а й дипломат – ви є секретарем посольства України в Хорватії.

Юрко Позаяк: Отже, до екзистенційного відділу ввійшли вірші, які не мають конкретної тематики і стосуються смислу життя як такого. Я прочитаю вірш суржиком – але це не російсько-український суржик, а українсько-англійський суржик. Отже, “Англійська балада”… Мабуть, тут треба буде перекласти два слова: пендолум – це годинник з маятником; і коффін – це труна. Все решта входить в курс середньої школи.

Миднайт. Лише байдужий мун

Замок, Ай, самотні кроки.

Лунко б´є холодні клоки

Старовинний пендулум.

Сто століть і сірий стоун...

Хто там ?!. Незнайомий гест?!

Ноубоді...Тисне чест,

Колд віків проходить в боун...

Знаю, скрізь тут ходить дес,

Всі, хто був, пішли вже з нею,

По таємнім, темнім вею

Всі минули й зникли десь.

Ай´м елоун... Й тільки в найті

Я скликаю їх усіх,

Знову чути м´юзик, сміх,

Мову благородних кнайтів!

В їхнім колі я сміюсь,

Тайми згадую лицарства,

Глорію колишню царства

Й лиш під морнінг схаменусь...

Замовкають звуки струн,

Проскакав зелений дофін,

Час, коли я ляжу в кофін,

Знає тільки пендулум.

Єгор Чечеринда: А свою першу поезію ви пам’ятаєте? І коли вона була написана?

Юрко Позаяк: Першу поезію я написав ще у восьмому класі, абсолютно спонтанно, вона взялася нізвідки – просто сформувався віршик і пішов. Це був сигнал, що я можу стати поетом, але я його не сприйняв серйозно. Я писав на тему сільського господарства і колгоспного села, починався він так: “Всі дівчата стали в ряд – начувайся, колорад”, – це був вірш про те, як колгоспники розкидають дуст на картоплю.

Єгор Чечеринда: Знаю, що ви писали спеціально сатирично-пародійні форми віршів, розсилали їх по редакціях і чекали, чи надрукують цей стьоб у радянській старій ідеологічній пресі.

Юрко Позаяк: Цю легенду я сам запустив… Власне, потім у десятому класі я почав бавитися – тільки на уроках, за задньою партою, на “камчатці” писав вірші про сільське господарство. Це була пародія на радянську колгоспну поезію, яку друкували районні газети. Я не розсилав, але мав таку думку – просто був занадто лінивий, щоби її здійснити,надіслати ці вірші в районну газету і подивитися, чи зрозуміє редактор, що це жарт, понт (стьоб – тоді ще не було такого слова) і чи опублікує. Тобто я писав пародії, максимально наближені до реальності.

Єгор Чечеринда: Чи можете щось зацитувати?

Юрко Позаяк: В районній газеті на першій сторінці

Стоять, мов вогненні, слова:

Колгоспники, ваша найперша задача –

Ударно провести жнива.

Це десятий клас. Не кажу, що це вірші, але в такому стилі писав…

Згодом я був викладачем стилістики на факультеті в Інституті журналістики, почав писати в 26 років – це коли багато хто вже закінчує писати. Поштовх письму дала саме мова. Вважаю, що я не з тих поетів, які розкривають свою душу, думки, осяяння, озаріння переводять у вірші. Я не поет душі – я поет мови. Для мене поезія – це стилістичні вправи. Я і почав стилістичні вправи – писав пародії, максимально наближені до реальності. І пародії не на конкретних поетів, а на типи поетичної брехні.

Вся художня література може бути названа брехнею, бо це неправдиві тексти, це не статті в газеті. Тому коли я кажу “поетична брехня”, я не маю на увазі обов’язково в поганому сенсі. Це може бути красива поза. Бо поет – це завжди поза, це створення якогось іншого образу.

Отже, скажімо, вірш, як я підозрюю, інший поет міг би написати як серйозний – я ж писав це як пародію.

Журавлів журливий жмуток закурликав у чужінь.

Полиново-синій смуток в синь полинь.

Бринотужна, незвидима нап’ялася знов струна.

В кожноріччях засиніє знов подибанка одна.

Крізь стерняччя хижих гарпій України стигла броздь

Перевеслом кигирливим леготить у високость.

Вірш написаний у 1975 році, я видав концентрат таких спеціально-українськопоетичних слів. Скажімо, “перевесло”, “леготіти”, “високость”. Перевесло тоді було у кожному п’ятому вірші – і мало хто знав, що це таке. А це просто жмуток соломи, яким сніп перев’язують…

Єгор Чечеринда: А оцей ваш найвідоміший вірш про слоника, якого замучили кляті москалі… Яка історія його походження? Це справді стосувалося слона, що загинув у київському зоопарку в радянські часи, якого нібито нагодували хлібом з циганськими голками? Чи це неправда?

Юрко Позаяк: Це ви таке чули?

Єгор Чечеринда: Так, я це чув, і тому запитую вас, чи це правда.

Юрко Позаяк: Ні, це неправда, але мені дуже приємно чути цю легенду. От кілька років тому помер слон Бой в Київському зоопарку…

Але для початку, напевно, треба прочитати цей вірш “Дума про слоника”. Він уже двічі ліг на музику: вперше – у виконанні Олеся Донія, а вдруге Василь Гармидер або Сталемир Василевський, мій друг, він написав на тексти Сашка Прийми і на мої тексти й випустив домашній альбом – він вивішений в інтернеті, “Гармидер-бенд”. Там якраз покладена на музику і збережена ота культура, з якої ми почали розмову – андеграунд україномовний Києва. Там власне хлопці, які писали такі тексти похабні (похабні – це не з матюками, “опохаблєніє” – це означає спотворення оригінального тексту). Отже, “Дума про слоника”...

Слоника замучили

Кляті москалі,

Похилився слоник

Хоботом к землі:

“Прощавай же, Україно,

Ти ж мій рідний краю!

Безневинно молоденький

Слоник помирає!

Гей! Гей!”

Про те, як нагодували голками циганськими москалі українського слоника, я чую вперше. Можливо, це Олесь Доній – я перевірю. Бо він випустив до свого диску дуже веселі коментарі з серйозним виглядом. Англійський гумор – він безсовісно набрехав з серйозним виглядом про всі вірші всіх авторів. Тобто це стьоб дуже високий, дуже тонкий. Я перевірю, чи немає там цієї легенди – бо він перебріхував і вибріхував усе.

Оригінальна ж історія така. Був анекдот – заходить бандерівець чи український націоналіст в зал, стоїть фортеп’яно. “А з чого клавіші?” “Зі слонової кістки”. “От кляті москалі – слоника вбили”.

Це був анекдот – і всі його знали. На той час (а то був 1988 рік, коли вірш написаний) це був переспів всім відомого анекдоту і всі, хто чув цей вірш, знали, звідки він – просто за ці роки все забули.

Єгор Чечеринда: Давайте ще щось почитаємо з цієї нової книги – те, що, на вашу думку, найоригінальніше і найцікавіше.

Юрко Позаяк: На мою думку, тут все оригінальне. “Кохана” оригінальна – переходимо до копального відділу. Я лірики не пишу, в принципі, бо тепер писати про секс – це тривіальна річ. Натомість на той час це була велика провокація і епатаж, це був виклик. Зараз від цих віршів залишилася якість вірша, а тоді додавався ще й епатаж. Із триптиху я прочитаю два вірші, бо третій не для ефіру, хоча він складається з двох рядків.

Отже, найбільш авангардне і найбільш футуристичне слово всіх мов, виявляється, як я зайшов, це слово “кохана”. Воно є центральним ліричним словом всієї поезії української. А в перекладі на інші мови і всієї світової поезії. В українській мові воно виявляється і найбільш авангардним – це абсолютно моє відкриття, хоча воно лежить на поверхні.

Отже, я взяв слово “кохана” і почав відкидати від нього по одній літері. Вийшло ось що.

Кохана – кохана, кохана – охана, кохана – хана, кохана – ана, кохана – на, кохана – а. Кохана…

І потім через певний час виявилося, що якщо покрутити “кохану” як кубик Рубика, вона розкладається на значущі елементи. Тобто в наступному вірші використовують слова, які є частинками слова “кохана”.

Кохана – ко-ко-ко, кохана – ох-ох-ох, кохана ха-ха-ха, кохана коха-коха, кохана оха,оха, кохана коха Коха (а Кох – це автор ілюстрацій), кохана – на, на, на! Хана, хана, хана…

Єгор Чечеринда: Про майбутнє української поезії – якою вона буде?

Юрко Позаяк: Поезія є поезією, коли вона непередбачувана і несподівана. Тобто як тільки поезія потрапляє в колію наїжджену, вона стає тривіальним продуктом і не поезією.

Думаю, що вона все-таки буде виразно міською, бо вся цивілізація переселяється в місто протягом останніх ста років. Українська поезія занадто довго була типово сільською. І не тому, що українці – сільська нація, а тому, що все вистрілювалося і знищувалося. Таким чином свіжа кров, друге покоління тих, що вижили, переходило вже на російську мову в Києві, свіжа кров приходила з села. Зрозуміло, що вони писали про батькову стріху. Звичайно, є геніальні поети й геніальні вірші, але…

Починалася у нас в 1920 роки міська поезія – якраз Розстріляне відродження. Але майбутнє – це вже міські метафори, міські асоціації.

Яка вона буде… Я сподіваюся, що вона буде якісною, бо навіть у найгірші часи нас рятувала поезія. Завжди якийсь геній на кшталт Симоненка, Ліни Костенко з’являвся і рятував націю, культуру. Так що перспектива має бути гарна. Тим більше, що зараз утворилося гарне середовище молодих поетів. Вони веселі, вони люблять один одного, вони дружать і вони талановиті.