Чарльз Тейлор належить до мислителів, котрі поки що відсутні в українських філософських енциклопедіях. Проте на Заході цей канадійський професор добре знаний — академік Канади і Британії; його книжки (близько двох десятків) виходили у престижних університетських видавництвах світу — у Кембриджі, Оксфорді, Гарварді, Прінстоні, навіть у славному своїми літературно–гуманітарними відкриттями франкфуртському «Зуркамфі».

В Україні побачили світу уже три книжки Чарльза Тейлора — видавництво «Дух і Літера» класифікує їх як твори гуманітарної класики — «Етика автентичності» (2002), «Джерела себе» (2005), «Секулярна доба» (2013). Торік «Етику автентичності» випущено другим виданням, що для філософських книжок в Україні є винятком. Що ж так наполегливо пробують донести вітчизняному читачеві видавці?

Так, десять років тому ця праця Ч.Тейлора навряд чи могла спричинити дискусію. Тоді політична культура українського суспільства перебувала на нижчих щаблях сучасного усвідомлення, і більшість термінів, якими оперує канадійський філософ, просто не мали відповідників у нашій практиці. Відтоді два революційні сплески спричинили в Україні бодай масове обговорення інтелектуального підґрунтя модерного цивілізованого суспільства. А з тим — і розуміння потреби вчитися азам політичної культури, бо, як пише Ч.Тейлор, «речі набувають ваги на основі зрозумілості. Назовімо це горизонтом».

Хоч як прикро усвідомлювати, але українські горизонти — попри події останнього десятиріччя — не розсунулися аж так широко, аби вважати міркування Ч.Тейлора злободенними і сьогодні. Утім це не означає марноту спроб видавництва «Дух і Літера» достукатися до тезаурусу співвітчизників. Щось ми починаємо розуміти з основ здорового способу життя, але нинішні хвороби українського суспільства вимагають радше хірургічного втручання, аніж пропонованої Тейлором гомеопатії.

Свою «Етику автентичності» він писав не для нас, а для західних громадян. Його непокоїла «втрата резонансу» у публічному обговоренні значущих для суспільства проблем та певний занепад здатності «діалогічно визнавати» правоту інших та хибність власних міркувань. «Чи можна аргументовано розмовляти з людьми, які зав’язли у м’якому релятивізмі, або з тими, хто, схоже, не приймає жодної мети, вищої за їхній власний розвиток?» — на цей розпачливий зойк автора український читач хіба криво посміхнеться: нам би, мовляв, ваші проблеми. Але в тому й відмінність західної практичної філософії від вітчизняної: вони досліджують майбутню недугу; наші ж, здебільшого, аналізують уже хронічне захворювання.

Фактично, Тейлор робить щеплення проти гіпотетичних наслідків латентного процесу, який він описує формулою «індивідуалізм + інструментальне мислення = опікунська влада». Власне, те саме колись зробив Джордж Орвел у романі «1984»: яскраво змалював негативні сценарії тогочасного розвитку суспільства. Переоцінити світову заслугу британського автора важко: «Орвел відіграв вирішальну роль у боротьбі проти тоталітарної свідомості» (Леонідас Донскіс. Влада та уява. Студії з питань політики та літератури. — К.: Спадщина, 2012). Можливо, колись щось подібне казатимуть і про Тейлора.

І хоч — повторюся — рецензована книжка демонструє насамперед можливості нашого завтрашнього мислення, чимало тез і висновків вельми корисні для обмірковування вже нині. Наприклад, Ч.Тейлор детально описує механізм ЗМІного зомбування, широко обговорюваного в сучасній Україні: практика преси та реклами, приховано спрямована на «усунення потреб, що виходять за межі особистих інтересів, слугує саме вилученню умов значущості, а відтак спричиняє тривіалізацію». Добре лягає на українську дискусію про соціально–економічне майбутнє (і «векторність» взагалі) Тейлорова теза про сіамських близнюків постіндустріальної цивілізації, ринок і державу: «Ми не можемо скасувати ринок, але ми також не можемо здійснювати організацію нашого життя виключно через ринки. Їх обмеження може коштувати дорого; не обмежувати їх буде згубно. Управління сучасним суспільством — це постійне відтворення балансу між вимогами, що мають тенденцію підрізати одна одну, постійне знаходження творчих нових рішень, коли попередні рівноваги стають на заваді».

Головне у книжці Ч.Тейлора — це твердження, що нічого невідворотного у світі немає. Переконування у протилежному, вважає він, слугує цілком конкретним політекономічним інтересам бізнес–еліт, котрі робитимуть усе, аби послабити об’єднуючу роль громадянського суспільства: «Механізми невідворотності спрацьовують лише тоді, коли люди розділені і фрагментовані». Й оті механізми невідворотності — це саме те, що зараз тотально нав’язує своєму народові нинішня українська влада.

Свобода як така, за Тейлором, — це наслідок вільного мислення, здатності «не шукати тенденцію, хоч би куди вона була спрямована, а розірвати зі спокусою бачити незворотні тенденції і зрозуміти, що триває боротьба, результат якої не визначено». Ідеальна мета такого інтелектуального вектора сформульована автором майже поетично: «Ми вільні, якщо можемо змінювати умови свого власного існування, якщо можемо панувати над речами, котрі намагаються панувати над нами».

Костянтин Родик