Коли береш до рук книжку розмов Умберто Еко з французьким кіносценаристом та бібліофілом Жан-Клодом Кар’єром «Не сподівайтеся позбутися книжок» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2015) — читацькі очікування прозорі. Авжеж, це апологія читання. Мене не варто переконувати в тому, що цивілізація тримається на книжці; можна й не читати цю новинку. Хіба — вкотре посмакувати феноменальною здатністю італійського письменника вигадливо поєднати все з усім й подарувати тобі блискучого філософського камінця. Авжеж, «книжку читають не задля історії, книжку читають, щоб потанцювати з її автором», — значить іще один мисливець за парадоксами Шарль Данціґ (Навіщо читати? — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015).

Очікування швидко справджуються. Умберто Еко, як і личить Маестрові інтелектуальної гри, побачив в інтернеті не облесника, що відволікає людей від читання, і не гробаря традиційної книжки, а ... могутнього союзника друкарського верстату: «Завдяки інтернету ми повернулися в еру текстів. Якщо раніше ми думали, що увійшли в цивілізацію візуального образу, то комп’ютер повернув нас до галактики Гутенберґа, і тепер усі відчувають зобов’язання читати».

Що ж до книжки, то цей винахід людства настільки ж досконало-вічний, як і колесо. Останнє можна «вдягти» в гуму й поставити на «Тойоту» — й воно залишиться тим самим дивом, що поскрипувало біблійними путівцями. Так само і книжка, запхана до смартфона, лишиться собою. «Можливо, сторінки більше будуть не паперові. Але книжка буде тим, чим є».

Далі постає запитання: а що ж то воно таке, Книга? Ані тут, ні в попередніх творах У.Еко не дає власного тлумачення цього феномену — схоже, це для нього щось сакральне, обтяжене табу. У «Маятнику Фуко» знаходимо фразу: «Наче книга або наче чари, що, зрештою, одне й те саме».

Відтак можна спробувати хіба приблизно реконструювати Екове розуміння. Читаємо: «Те, що ми називаємо культурою, насправді довгий процес добору та відсіву». Те, що можна вважати формулами культури, осідає в книжках й утворює глибинні горизонти живої води для автопізнання та самоідентифікації. Вже згадуваний Ш.Данціґ говорить про те ж інверсійно-іронічно: «Читають взагалі для того, щоб в інших побачити недоліки, які ми самі від себе приховуємо».

Але та жива вода конденсується у книжках непасивно. Її ретельно фільтрують жерці, якими У. Еко вважає редакторів, котрих він ставить нарівно з письменниками, а може, й вище: «Трансформація книги за допомогою кількох слів. Деміург чужого твору. Замість того, щоб узяти трохи м’якої глини і виліпити щось, постукаєш по затверділій глині, з якої вже хтось інший виліпив статую. Якщо правильно стукнути Мойсея, він заговорить» («Маятник Фуко»). Сьогодні У.Еко наголошує, що найбільше загрожена саме ця жрецько-редакторська ланка: «Всі дискусії поміж нами можливі лише на основі спільної енциклопедії... А через інтернет, який дає вам усе і прирікає на фільтрування не засобами культури, а на ваш власний розсуд, ми ризикуємо отримати в результаті шість мільярдів енциклопедій. І це завадить порозумінню... Ми були переконані, що з поступом глобалізації всі почнуть думати однаково. Результат маємо протилежний: глобалізація сприяє дробленню спільного досвіду». В цьому весь Умберто Еко: почав з компліменту інтернету, а завершив висуненням йому звинувачення.

У книжці «Не сподівайтеся позбутися книжок» іще чимало подібних сенсових гойдалок. Їхню амплітуду дбайливо підтримує співрозмовник Жан-Клод Кар’єр, автор сценаріїв до багатьох уже класичних французьких стрічок (зокрема до «Скромної привабливості буржуазії» Луїса Бунюеля). Так само, як італійський професор-літератор, цей французький інтелектуал вважає, що головна функція книжки — «навчити... дивитись і бачити». І так само занепокоєний можливою зміною книжкової форми: якщо вона стане всуціль електронною, то чи це безпечне місце для збереження людської пам’яті, «чи в майбутньому в нас буде достатньо енергії для функціонування всіх наших машин?» Чи не обернеться переведення книжки в е-формат «бібліокостом» внаслідок якоїсь техногенної катастрофи? Утім Книга пережила чимало таких «бібліокостів». Мусульмани спалили найбільшу в середньовіччі Олександрійську бібліотеку, приблизно тоді ж «християни за час перебування у Святій Землі знищили близько трьох мільйонів книжок». Авжеж, «приходить віра — спалює науку». На цю ж тему раніше (у «Празькому цвинтарі») висловлювався й У.Еко, як завжди ядучо: мовляв, «два найсильніші наркотики європейців — алкоголь та християнство».

Та попри таку похмуру археологію та футурологію, розмови Еко з Кар’єром здебільшого оптимістичні й навіть часом бешкетні. Як-от тоді, коли обидва колекціонери книжок, що мають вдома по 20-30 тисяч томів, згадують: «Особі, що у вас в гостях вперше та відкриває вашу імпозантну бібліотеку, але не знаходить нічого кращого, ніж запитати: «Ви всі ці книжки прочитали?», я даю зазвичай одну з двох відповідей. Перша: «Ні, це тільки ті, що я маю прочитати наступного тижня. Прочитані книжки вже в університеті». Друга: «Жодної. Якби я їх уже прочитав, то навіщо тримав би вдома?».

Словом, «усміхнені розмови», як влучно визначив тональність рецензованої книжки її модератор журналіст Жан-Філіп де Тоннак. Так само розумного й делікатного інтерв’юера знаходимо в іншій новинці: Юстина Соболевська, «Книжка про читання» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2014). Щоправда, польська журналістка провадить не прямі, а віртуальні бесіди зі знаменитостями (є серед них і Еко, і Кар’єр) — але від того не менш цікаво. Знаходимо тут і маловідомі факти з минулого, наприклад, про те, що зовсім недавно — за історичними мірками — книжки читали винятково вголос: «Вигляд єпископа Мілана Амвросія, який читав подумки, здивував Святого Августина. Це було 383 року». Маємо й обережну аналітику сучасного книжкового ринку: «Останніми роками у Великій Британії електронних книжок продається більше, ніж книжок паперових. Революція вже відбулась, і ми не знаємо, як незабаром виглядатиме видавничий ринок. Докорінна зміна полягає в тому, що кожен самотужки може опублікувати власну електронну книжку. І лише тоді, якщо вона матиме успіх, нею зацікавляться традиційні видавництва з пропозицією видати у паперовому варіанті. Авторка «50 відтінків сірого» спочатку опублікувала роман в електронній формі, отримала визнання в середовищі інтернет-користувачів, і лише після цього очолила списки традиційних (паперових) книжок-бестселерів».

З гумором у пані Соболевської теж усе гаразд. Ось вона розповідає сумно-кумедну історію, як англійські університетські філологи влаштували гру «Зізнання в нечитанні», й переміг той, що принижено визнав, що не читав «Гамлета». Проте, коли інформація дісталася преси, його звільнили з посади... Утім, казус непрочитаності найвідоміших текстів таки існує: «Якщо створити рейтинґ «найнепрочитаніших» книжок, то, мабуть, переміг би саме «Улісс». Випередити його могла б, мабуть, «Біблія».

Щось подібне знаходимо і у книжці Шарля Данціґа «Навіщо читати?»: «Пруст належить до найгірше прочитаних письменників з числа тих, яких буцімто читають». На відміну від Ю.Соболевської, книжка котрої оприявнює горизонтальний зріз читацьких проблем, Ш.Данціґ розглядає їх вертикально: від поверхневих проявів до кореневих причин. Тут він дуже схожий на Умберто Еко і достойно конкурує з ним в аналітично-афористичній вправності.

Навіщо читати Паскаля, Бальзака, Флобера чи Вайлда? І не варто — Стефані Маєр, чиї «Сутінки» — перший роман про вампірів, який замішано не на крові, а на киселі»? Чому підлітки не можуть встояти перед книжками про вампірів, навіть якщо це не взірцевий «Дракула» Брема Стокера? Як «Гаррі Поттер» спричинився до феномену «добровільної відсталості» дорослого читача? У чому виразна межа між порнографією та літературою? Коли категорично не варто брати до рук «Тріщину» Френсиса Скота Фіцджеральда, а коли — «Майн Кампф» Адольфа Гітлера («коли минуло кілька років після того, як ти втратив роботу в країні з великою інфляцією»)? Чому читання політичних мемуарів омолоджує? І що трапляється, коли «недоумки також читають»?

Десь насамкінець книжки Ш.Данціґ значить: «Читання, напевно, можна вважати вдалим, коли нам від нього залишаються якісь фрази». «Навіщо читати?» залишило в моєму комп’ютері три сторінки афоризмів.

Костянтин Родик