Часто мені доводилося чути, та й самій говорити (до кінця не розуміючи всього змісту) в жартівливому сенсі слова, які вже стали фразеологізмом, типу «це мій список Шиндлера». Будьте певні, після прочитання цієї книги кидати такі слова на вітер язик не повернеться…

Із анотації можна дізнатися, що книга «Список Шиндлера» — володар Букерівської премії, а однойменний фільм отримав сім «Оскарів».

Отож, про що ця книга? Що в ній вражаючого?

Беручись за читання роману, я була готова до потрясінь, та аж ніяк не очікувала, що ці потрясіння розірвуть мою душу та вижмуть моє серце…

Задоволений собою, улюбленець жінок, надія німецького керівництва, одружений чоловік, який мав двох коханок — ось такий Оскар Шиндлер постає перед нами на початку свого життєвого шляху, під час Другої світової війни, в окупованій Польщі. У нього не було ніяких проблем! Він обожнював комфорт, товариство, смачну їжу та випивку. Томас Кініллі віддає Оскара на розсуд читачеві: ми можемо або зневажати його спосіб життя, або захоплюватися ним.

Жорстоке ставлення окупантів до євреїв змінило пріоритети Шиндлера й перевернуло його життя. Він бачив, як німці знущаються над беззахисними людьми, безжально їх карають невідомо за що… Він не зміг бути німим опонентом. Оскар вирішує всіма силами допомогти знедоленим. У нього була фабрика емалевих виробів «Емалія», а євреї були дешевою робочою силою. Тож у голові Шиндлера зароджується план порятунку євреїв.

Він починає набирати у свій штат працівників, «фахівців», які були йому конче необхідні. Зрозуміло, що ніякого фаху в тих «спеціалістів» не було. Робота на фабриці — це також певне ув’язнення, але в «Емалії» нікого не вбивають, поважно ставляться, та й харчування краще ніж деінде, а це дає реальні шанси на виживання. Так розпочинається історія «нового» Оскара Шиндлера.

Залишається лише відкритим питання, звідки в Оскара взялась ота людяність та співчуття до незнайомих йому людей? Можливо, це виховання, можливо, дитячі переживання зринули в його дорослому житті, — кожен із читачів зробить свій висновок.

Нам зі шкільних підручників історії відомо про такі табори для євреїв, як Аушвіц, Плашув, але чомусь це питання вивчалося поверхнево. Можливо, щоби не поранити дитячі душі. Так, ми знаємо, що там гинули люди, а що ще? Нічого…

Томас Кініллі кидає в нас факти з життя реальних людей у таборах, ніби брудну ганчірку, суне її нам під ніс. Ми відчуваємо ту відразу, той бруд, гидоту всіма своїми порами! Гидко, принизливо, образливо до сліз! Я пережила все це під час читання, міркуючи над тим, які жорстокі можуть бути люди, засліплені ідеологією, упередженим ставленням до собі подібних. Чи є межа людській жорстокості? Межі немає… Вона відсутня… Ні, це не тваринні інстинкти! Тварини так не чинять. Це щось мерзенне та жахливе… Від розуміння того, що це насправді було, що люди здатні на такі жахливі вчинки, стає страшно.

Коли читаєш про те, як бійцівські пси за командою господаря кидалися на живих людей, відгризали їм груди та статеві органи; як розстрілювали безвинних дітей та дорослих, знищували в газових камерах більше тисячі чоловік щодня; як морили голодом (вага в 30 кг. була стандартною для в’язня), катували надлюдською працею в нелюдських умовах; як жінки та чоловіки гинули від тифу та вошей, — стає не по собі.

Провідна ідея роману — це передусім, напевно, воля до життя. Полонені вірили, що їм вдасться вижити, врятуватися. Мене вразила історія про дітлахів, які заради порятунку ховалися у вигрібних ямах з фекаліями й просиджували там по декілька діб. Багато хто там і загинув…

Ця книга — невгамовний біль єврейського народу.

А що ж Оскар? Він виконав своє людське призначення, його не зупинило ніщо. До останнього подиху (він помер у 1974 році) його ненавиділи на рідній землі, хоча цей факт був дещо завуальований під машкарою нагород. Оскару було добре на батьківщині його друзів-євреїв, які ніколи після закінчення війни його не залишали напризволяще.

Незважаючи на весь трагізм подій, незважаючи на всю моральну важкість читання такого твору, цю книгу варто читати хоча б заради того, щоби перевірити свою межу жорстокості та людяності. Так, ця книга сповнена горя, але не слід боятися. Її потрібно читати задля того, щоби таких жахіть більше не було. Тому я рекомендую її тим читачам, які хотіли б щось у собі та у своєму житті змінити.

Чи змогла (зміг) би я вчините те, на що спромігся Оскар Шиндлер? Запитайте себе про це під час найжахливіших та найжорстокіших моментів у книзі. Запитайте себе про це тоді, коли навколо буде тиша, а за вікном темно, адже саме тоді ми чесні самі з собою.

Олена Горобець, директор бібліотеки НАСОА, книжковий блоґер