Про форми й можливості діалогу, зокрема культурного, з Росією та росіянами зараз сперечаються часто. Нещодавно, наприклад, на сторінках «Дня» про це розмірковував Роман Гривінський, наводячи в статті «Діалог без принципів» (№232 від 18 грудня 2015 року) факти участі українських діячів у дивакуватому круглому столі в Мінську та не менш химерної участі «еленерівської» поетки в дискусії у Харкові. Аж ось у книжковій сфері двох країн, що воюють, відбулися дві події, котрі, як на мене, можуть бути правильним чи, принаймні, пристойним варіантом відповіді на питання, яка взаємодія між нами можлива.

УКРАЇНСЬКИЙ ФУТУРИЗМ НА ЕКСПОРТ

Перша така подія — вихід у видавництві Європейського університету в Санкт-Петербурзі книжки «Михайль Семенко и украинский панфутуризм». Це, властиво, перша в історії серйозна книжкова публікація російською мовою матеріалів українського літературного авангарду 10 — 30-х років ХХ століття. Викликає подив і повагу те, що вона побачила світ саме зараз, у явно не найплідніший момент для поширення серед росіян знань про нашу літературу. Відразу треба зазначити, що видання не має нічого спільного з розповсюдженими зараз кремлівськими піар-проектами «м’якої сили», сповненими малоприхованої агітації — поразницької та «примирливої». Це коректне і спокійне представлення постаті Михайля Семенка, його художньої та теоретичної творчості.

Упорядники видання — російський письменник і дослідник Андрій Россомахін та українська літературознавець Анна Біла. Свою книжку вони супроводили мінімальними передмовами, коментарями з поясненнями не зрозумілих для російського читача реалій та контекстів. А головну увагу приділили власне перекладам. Найбільше місце серед них посідають маніфести та статті головного українського футуриста і деяких його колег. Власне, така є давня традиція перевидань наших авангардистів ХХ століття: акцент зазвичай передусім ставиться на теорію, а не на власне художні твори. Практика далеко не безсумнівна. Вона вже дістала чимало критичних відгуків. Утім, важко не погодитись і з тим, що межа теоретичних матеріалів із художніми у футуристів частенько була вельми умовною.

Так чи сяк, а до уваги російського читача — всі основні програмові тексти Семенка і компанії. Включно зі скандально знаменитим свого часу маніфестом «Сам», який закінчується хрестоматійним «Я палю свій «Кобзарь». Фраза, яку часто чомусь розуміли буквально й яка зробила багато і для реклами, і для антиреклами Михайля Семенка. Є й більш складні статті, присвячені формальним, ідеологічним питанням літератури — моментам, які мало хто на той час так детально досліджував. Переклади зробили самі упорядники.

Є, проте, в «Михайле Семенко и украинском панфутуризме» і вірші поета-експериментатора. Їх вісімдесят. І це все-таки дозволяє дати необізнаному читачеві непогане уявлення про автора. Найповніше представлено вірші часів плідної для Семенка межі 1910-х і 1920-х років.

У поетичній частині помітно ширша палітра перекладачів. Окрім згаданих Андрія Россомахіна та Анни Білої, тут у різні роки попрацювали Серафима Біла, донька поета Ірина Семенко, Олександр Білецький, Йосип Кисельов, Володимир Пєтков, Ігор Поступальський, Володимир Михановський і навіть Юрій Олеша. Загалом переклади справляють приємне враження, при тому, що авангардна поетика, звісно, створює для них чимало труднощів. Декотрі вірші Михайля Семенка російських перекладів не потребують. Як-от текст «Сім», що складається з переліку днів тижня. Чи вірші — звуко— й буквосполучення. Окремим розділом представлено факсимільні відтворення візуальної поезії, є бібліографія, фотоматеріали. До книжки додається також факсимільна брошурка зі згаданим маніфестом «Сам» і віршами збірки «Дерзання» 1914 року. Приємно і атмосферно, що цей додаток не просто українською мовою, а в її тодішній версії, з усілякими колоритними «всміхає ся», «в кавьярнї» та іншими правописно-лінгвістичними родзинками.

РОСІЙСЬКИЙ ПРОЗАЇК- «ЯСНОВИДЕЦЬ»

А друга подія — поява українського перекладу пародійної антиутопії «Москва 2042» російського письменника Володимира Войновича у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля». Войнович — яскрава постать, не просто відомий письменник-емігрант, а й послідовний ліберал, критик спершу радянського режиму, а тепер і нинішніх імперських потуг. Торік українською вже вийшла його книжка «Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа».

«Москва 2042» написана ще в середині вісімдесятих років. У ній російський письменник-емігрант Карцев (відверто самопародійний образ) опинився серед перших пасажирів нарешті винайденої машини часу. Вона, треба сказати, виглядала як звичайнісінький літак, правда, такий, що вилітає на орбіту. На ньому Карцев прилетів до Москви, як зазначено в назві книжки, 2042 року. І виявив, що там... побудовано комунізм. Цей комунізм, правда, звичайнісіньке знущання з Радянського Союзу. Бо ж у ньому немає грошей, але є їхній замінник — «вторинний продукт», себто фекалії. Немає й м’яса, автомобілі їздять на парових двигунах, і так далі й таке інше. Зате цензура досягла захмарних висот. Поза веселими й цікавими художніми знахідками, в книжці є низка приголомшливих здогадок і збігів із тим, що трапилося потім у реальності. Наприклад, у Войновича шлях до комунізму починається з «Серпневої революції», яка відразу ж нагадує про події серпня 1991 року. Або об’єднання в єдиний організм КГБ, комуністичної партії та церкви, котра тепер теж комуністична. Блискуча метафора сьогоднішнього симбіозу «органів», правлячої партії та православної церкви в Росії. І не просто метафора, а метафора, що передувала дійсності!

На перший погляд, втілена утопія в книжці Войновича — всеосяжна, непереможна та безальтернативна. Але з часом з’ясується, що не все так однозначно. Бо «космічний літак» виявився не єдиним способом подолати матерію часу. Є ще «заморожування». Завдяки йому в тому самому 2042 році опинився ще один емігрант і теж письменник — російський націоналіст-«почвєннік» Сім Карнавалов (під ним можна вгадати Солженіцина). Він став символом монархістського, імперського підпілля та готовий кинути виклик комуністам- «заглотникам» у Кремлі.

Цей світ майбутнього, розташований на перехресті двох російських політичних максим, у Володимира Войновича сповнений стильних винаходів і авторської «новомови». З особливими термінами, формулами й гаслами на кшталт «Хто здає продукт вторинний — той харчується відмінно». З ними український перекладач Михайло Каменюк, само собою, мав над чим попітніти. Вважаю, що найскладнішим моментам він добре дав раду. Де-не-де, однак, є очевидні помилки та недогляди елементарного характеру, які часом псують назагал позитивні враження від українського тексту. Але вони не можуть зіпсувати загального масштабу книжки: і жвавої, й смішної, й глибоко символічної, й жаско-передбачливої, й багатозначної, й такої, що дає матеріал до роздумів у якнайрізноманітніших сферах.

«Москва 2042», серед іншого, нагадує про минущість і нестійкість багатьох речей і реалій, які можуть здаватися непорушними. Про крихкість сил, які виглядають непереможними. Що лише підкреслює актуальність книжки сьогодні та для нас.

Війна іде. Але переклади якісних, багатопланових книжок залишаються осмисленими і потрібними. Їхня універсальність дозволяє не втратити позицію, гідність, волю в конфлікті й при цьому подивитися на довколишню дійсність ширше. Здається, десь тут треба шукати шляхів до адекватного культурного контакту у вирі війни, котрий, як не крути, також є формою життя, а отже, в ньому потрібно обживатися.+

Олег Коцарев