Дім — це місце, куди завжди хочеться повертатися. Навіть тоді, коли самої будівлі давно вже немає, людину часто вабить ота незрима магія місця, з якою пов’язано чимало спогадів — приємних і не дуже. Якщо ти вдома, то навіть смерть здається радше логічним завершенням природного циклу життя, аніж болісною втратою. Щоправда, якраз тоді людина найгостріше відчуває все те, що буває легше приховати в натовпі: свою самотність, біль і смуток.

Чимало приводів для ностальгії знаходимо в романі німецької письменниці Дженні Ерпенбек «Прокляття дому». З огляду на масштаб описуваних подій — від часів Першої світової до об’єднання Німеччини — роман має доволі невеликий розмір. Всього на 160 сторінках читач знайде майстерно поєднані між собою оповіді «про мир та війну, втечу й вигнання, утопію батьківщини і пошуки рідного дому».

Твір Дженні Ерпенбек розповідає про Німеччину ХХ століття у дванадцяти історіях різних родин. Останніми роками книжку активно перекладають різними мовами. Так, за сім років її було видано вже тринадцятьма, а українською вона вийшла у світ завдяки Христині Назаркевич та чернівецькому видавництву «Книги-ХХІ». До речі, раніше з творчістю німецької письменниці можна було познайомитися в журналі «Всесвіт», де в перекладі Ігоря Андрущенка опубліковано кілька її оповідань.

Образ Дому в романі Дженні Ерпенбек має виняткове значення. Він є тим стрижнем, який сполучає всі сюжетні лінії. Поетично змальований літній будинок над Бранденбурзьким озером щораз приймає в себе нових господарів та їхніх гостей. Спочатку це заможний селянин та чотири його дочки — Грета, Гедвіґа, Емма і Клара, життя яких складається непросто. А далі, ніби він і справді проклятий, всі наступні мешканці народжуються, люблять і зникають одне за одним, наче в наперед визначеному порядку. Дім тут виконує роль магніту, що притягує до себе різні покоління людей і незмінно пов’язує їх спільними історіями.

Любов і смерть, самотність і турбота про родину співіснують у тексті цілком гармонійно. На тлі чарівної природи життя людини — лише мить, яку іноді так хочеться зафіксувати. «Навіть коли ти будеш старенькою бабусею, — каже дідусь Артур, — ти й тоді сидітимеш на березі, щоб подивитися, як сонечко закочується за озеро... Чому? — запитує дитина. — Тому що кожна людина хоче бачити сонце якнайдовше».

У такому неквапному стилі батьки й діди в романі «Прокляття дому» пояснюють молодшому поколінню природні явища і зміни пір року. Усталену ідилію порушує війна, яка несподівано вривається у твір історіями про газові вагони, в яких гинуть Артур і Герміна; смерть 12-річної єврейської дівчинки Доріс, яку розстріляли солдати, чи про дружину німецького архітектора, котра зі страху та розпуки віддається червоноармійцеві... Ці та інші події змінюють цілі покоління німців, які відтепер уже ніколи не будуть собою колишніми. «А от тих, котрі втекли з Батьківщини від власного перетворення на чудовиськ, — міркує одна з героїнь Дженні Ерпенбек, — їх все те, про що вони дізнавалися з дому, не тільки прирекло на довгі роки еміграції, а й назавжди запроторило в бездомність, незалежно від того, поверталися вони чи ні...»

Попри постійну зміну господарів, Дім має єдину константу — образ садівника. У романі цей безіменний герой виконує одночасно дві функції — людини, котра доглядає за будинком і майже не спілкується з його господарями, та стороннього спостерігача за перебігом історії. «Декого з мешканців села садівник відштовхує саме мовчазністю, вони кажуть, що він бездушний, кажуть, що в нього риб’ячий погляд, підозрюють, що його чоло свідчить про напади божевілля». Інші вважають, що «садівник розмовляє з людьми лише про найнеобхідніше», оскільки «йому, мабуть, більше подобається розмовляти з зелепухами». Будучи мовчазним оберегом Дому, він все життя віддав на забезпечення його благоустрою. Тому не дивно, що саме цей герой є першим, хто сигналізує про занепад будинку. З моменту, коли в ньому з’являється Недобросовісна Володілиця, читач здогадується, яким буде фінал. Будинок руйнується тоді, «коли стало зрозуміло, що в цьому домі вона не зможе зістаритися, минуле за її спиною почало розростатися з неймовірною силою, що її прекрасне дитинство з таким запізненням навалилося на неї, що вона вже давно-давно стала дорослою...»+

І в оцій приреченості, усвідомленні справжньої цінності втрати одна з головних думок авторки: люди і речі мають здатність минати заледве не безслідно. Лише час позбавляє болю й туги за минулим. «Після завершення демонтажу будинку, — пише Дженні Ерпенбек, — коли про це місце, де він стояв, нагадує тільки котлован, земельна ділянка несподівано зменшується в розмірах. І доки на цьому самому місці збудують наступний дім, краєвид на якийсь час знову стає самим собою». Таким, що здатен дивувати й викликати у глядачів щонайменше кілька приводів для ностальгії...

Лілія ШУТЯК