Тим часом у Литві, де Я.Мельник натуралізувався, вийшло 4 збірки есеїв та 5 прозових книжок, які незмінно потрапляли до різних топів тамтого письменства; один з романів вийшов у Фран­ції. Лише 2011-го еміґрант повернувся до вітчизняного літпроцесу, коли журнали «Київська Русь» та «Кур’єр Крив­басу» опублікували дві його повісті.

 

Відтоді в Україні вийшло чотири книжки й усі засвітилися у гіт-парадах. Перша збірка «Телефонуй мені, говори зі мною» (К.: Темпора, 2012) увійшла до списку літературних подій рейтинґу «Книжка року». Друга — роман «Далекий простір» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2013) — посіла в наступному рейтинґу ІІ місце (після вибухових Бринихових «Шидеврів...»).

 

Того ж сезону у зорієнтованому на популярну авдиторію конкурсі Бі-Бі-Сі «Далекий простір» визнають кращим. Третього Мельника — «Чому я не втомлююся жити» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014) — у тодішній «Книжці року» експерти ставлять на 4 місце; після новинок В.Шевчука, С.Жадана і С.Андрухович. Нинішня четверта публікація Ярослава Мельника «Маша, або Постфашизм» (Л.: Видавництво Старого Лева) — очікувано серед Лідерів літа.

 

Ясна річ, преміальний розголос підняв рецензійну хвилю. Спочатку, як годиться, ім’я досі не відомого автора підхопили книжкові оглядачі. Оскільки твори Я.Мельника справді мало нагадують щось у сучасному українському белетристичному репертуарі, йому навіть поставили діагноз «хвороблива геніальність» (С.Пиркало) — з огляду на присутність цього означення на вікіпедійній сторінці, воно Мельникові сподобалося.

 

І з ким тільки його не порівнювали: від Кафки до Бредбері (якби більше читали Камю — той був би першим у порівняльному ряді). Та й видавці активно підігрували нестримним асоціаціям. На звороті обкладинки «Маші...» читаємо: «Письменник-сюрреаліст, фантаст, філософ» — під це кліше підпадає більшість світового канону ХХ століття.

 

Газетні й інтернет-відгуки рясніли захопленням від химерних декорацій Мельникових сюжетів, проте німіли перед означенням того, що прозирало за зовнішнім нагромадженням спецефектів.

 

Авжеж, «в цих альтернативних площинах, які відкриваються, не можна бути ні в чому певним», — зреагував хтось із литовських рецензентів (Вікіпедія). Далі розгадувати новий феномен — твори Я.Мельника приваблюють як масового, так і елітарного читача — взялися серйозні аналітики.

 

Літературознавець Ганна Улюра починає препарувати «Машу..» з констатації: новинка «оригінальністю не вразить» (ЛітАкцент // 05.05.2016). Попри вигадливий антураж роману — це справді так, якщо ти обізнаний із зарубіжними зразками останнього півстоліття.

 

Права дослідниця і у визначенні механізму масової популярності: «Робить ставку на відразу і гидливість. Ну, і що? Ну, і виграє». Справедливо зауважено, що для метажанру антиутопії характерна наявність феєричного любовного мотиву, що слугує каталізатором прозріння головного персонажу. В цьому сенсі «Маша...» — «теж про любов».

 

За радянських часів анти утопія була жанром нонґрата, тому на сучасному літературному полі подибуємо лише окремі паростки. «Далекий простір» і «Маша, або Постфашизм», примі­ром, асоціюються хіба з повістями Марини та Сергія Дяченків «Вовча сить» (2000), Тараса Антиповича «Мізерія» (2007) та Владислава Івченка «Химери Дикого поля» (2014). Г.Улюра пропонує несподівану жанрову інтерпретацію «Маші...» як формальної антиутопії, змістом котрої є фатальна любов-ненависть кріпаків та народолюбців, що «мимовільно, але безпомилково вписує «Машу...» у традиції народницької прози.

 

Де їй, зрештою, і місце. Ідейно-просвітницький роман про звільнення пригноблених класів, причому ініціатива звільнення від гнобителів і походить». 

 

На жаль, нижче соціального шару наша дослідниця не заглиблюється, зупиняється на припущенні: «Можна спробувати побачити в ньому концептуальну історіософську прозу». А схоже, саме від цієї позначки й починається найцікавіше у Мельникові. Вже у коротенькому авторському вступі до «Маші...» задекларовано надувагу до історії ідей: «Французька дослідниця Елізабет Фонтеней у книзі «Мовчання тварин» недавно висловила цікаву думку: якби ми так не вели себе з тваринами, не було би тоді і Освенціма...

 

Якщо б не було хлівів — не народилася б ідея концтабору». В романі, рік дії якого позначений 3896 роком, ідеться про сторів — людей, тисячолітньою селекцією опущених до стану тварин.

 

Вже на початку оповіді цілком зрозумілий алгоритм співіснування людей майбутнього і сторів: «Вона нещодавно народила, і тепер ми доїли її, відлучивши від дитинчати. У нас уже троє маленьких сторенят, і четверте було зайве. Я відвіз стореня на м’ясокомбінат і на виручені гроші купив Альбертові мопед».

 

А далі у сюжетних закрутах прозирають саме концептуальні висновки-погляди автора: «Постфашизм — це найстрашніший фашизм, тому що неусвідомлений... зі спокійною совістю». Описано й механізм блокування зомбованої свідомості: «Я з’їла стільки сторів за своє життя, що мені вже немає шляху назад — навіть якби мені хтось насправді довів, що стор — людина... Я ненавидів тих, хто — не питаючи мене — посіяв у мені цю підозру, від якої тепер неможливо було звільнитись».

 

Вельми упізнавані симптоми, чи не так? Саме це побачила Марія Матіос у своїй передмові ще до «Далекого простору»: «Утопія з присмаком дуже реального».

 

Але авторська правда залягає ще глибше. Вона жахливо-коротка: люди — «фашисти за натурою». І тут пригадується саморефлексія Оксани Забужко над власною повістю, котра — за всієї стилістичної діаметральності — вельми корелює зі сутністю «Маші...»: «Калинова сопілка» була саме про це — про приховану повсюдність зла. Про його, страх вимовити, онтологічний характер.

 

Про те, що воно не потребує для своєї появи жодних рацій, підстав, мотивів, усправедливлень, — воно є просто тому, що є. Що так улаштовано світ. І з цим треба якось жити» (З мапи книг і людей. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012).

 

Якось треба жити — попри «божевільні крики ідеалу» (Я.Мельник). Так, це вектор Достоєвського, що помітили і французькі рецензенти. Дмитро Дроздовський називає «Машу...» «постніцшеанською історією про те, як людина убила Бога і зробилася Богом» (День // 08.07.2016). А це, вважай те саме, коли пригадати розмірковування Ніли Зборовської: «Невипадково Ф.Ніцше, імітуючи Достоєвського, постав як європейська імітація російської імітації, продовжуючи імітаційний імперський симптом в концепції Антихриста.

 

Імперська ерогенна імітація породила епоху модернізму і її постмодерністські насліди як дві форми тоталітаризму: національний фашизм й імперський сталінізм» (Код української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

 

Ось такий вимальовується ідейний родовід Ярослава Мельника. Д.Дроздовський формулює квінтесенцію його творчості так: «Людина — небезпека в собі й для себе» (День // 19.03.2015). М.Матіос — «клич до правди і знань про самих себе». Коротше — жорсткий сеанс психоаналізу.