Романи Айн Ренд, яку для українського читача перевідкрив «Наш Формат» (маю на увазі трилогію «Атлант розправив плечі»), повертають нас до літератури позитивістського типу. Американській письменниці напрочуд точно вдається змалювати образ епохи через людей, їхні прагнення та конфлікти. Подібно до французьких чи англійських реалістів другої половини ХІХ століття, вона заглиблюється в людську психологію, показуючи, як можуть виникати конфлікти і як люди можуть або не можуть дати їм ради.

Ба більше: Айн Ренд обирає для художньої реконструкції зазвичай перехідний час: письменниці важливо показати, як відбувається зіткнення ментальностей, як люди однієї епохи стають аутсайдерами в іншу, як нові акули пожирають гігантів учорашнього дня.

«Джерело» — це знову-таки, абстрагуючись від деталей і конкретики, — роман про Америку. Тільки тепер письменницьку (чи – sic! – дослідницьку, позаяк сама авторка вважала себе творцем нової філософської системи «об’єктивізму») увагу приділено архітектурі нової Америки — країни, яка стає одним із найпотужніших економічних явищ ХХ століття. «Джерело» — це роман про зіткнення «старого» і «нового», проведений через об’єкти архітектури. Будівлі — не мертві споруди; вони втілюють психологію своїх творців, а їхні архітектори («режисери») — люди винятково мислення, волі та енергетики; їм вдається схопити пульс часу й матеріалізувати його в камені. Архітектура — це і мистецтво, за яким пізнаєш природу думки, і простір жорстоких змагань, коли творці дня сьогоднішнього не хочуть визнавати зробленого в минулі роки, позаяк їм важить сказати своє слово, тобто залишитися в часі. Але чи стається так? Чи пам’ятають нащадки про славетних творців різних споруд і будівель, коли в новому часі живуть і нові «генії», які виборюють власне місце під сонцем? «Джерело» — це роман про змагання людських енергій. Архітектура у романі репрезентована як відображення амбіцій і егоїзму.

Найвизначніший архітектор минулої епохи, почасти психопат і ще виразніший соціопат Генрі Камерон (ця риса — як і психічна нестабільність геніального архітектора — увиразнена уже в першій сцені зустрічі з Рорком: «Не хочу тебе бачити. Ти мені не подобаєшся. Твоє обличчя мені не подобається. Ти схожий на нестерпного егоїста. Ти зухвалий… Двадцять років тому я б натовк тобі пику з превеликим задоволенням. Приходь завтра на роботу рівно о дев’ятій»), тепер має поступитися іншому — Ґаю Франкону, «найвидатнішому архітектору у Нью-Йорку. В усій країні, а можливо, у світі. Він збудував сімнадцять хмарочосів, вісім соборів, шість залізничних вокзалів і бозна-що іще…», «найвидатніший випускник Стентона, який спроектував знамену ти будівлю Національного банку в Нью-Йорку…». Зіткнення Ґая Франкона й Генрі Камерона нагадує протистояння двох типів мистецтва, яке у повісті «Вежа з чорного дерева» показав Джон Фаулз (через образи Генрі Бреслі та Девіда Вільямса). Зіштовхуючи у творах різні світоглядні й філософські моделі, конструюючи ситуації так, що вони стають багатозначними, нелінійними, Айн Ренд розкриває складність людського характеру, зрештою, оприявнюючи змінність, якщо хочете, нестабільність людини ХХ століття.

Здається, що між свідомістю минулого і майбутнього не має дотикових, їм не зійтись ніколи. Є мистецтво, що існує як відповідь на запити юрби; і є мистецтво, яке дражниться, прагнучи зруйнувати масові очікування. А.Ренд загострює ідею ужитковості мистецтва, його зв’язку із соціальними очікуваннями, з психологією людини певного часу. Г.Камерон не визнає смаків інших, знаючи сутність людини — жорстоку, продажну й заздрісну. Камерон із тих, хто змагався з юрбою й часом. Не можна сказати, що архітектор лишився ні з чим, хоч цей легендарний чоловік, перетворившись на соціопата-маргінала, таки сходить зі сцени. Кожному відведено його час. У розмові з Говардом Рорком він висловлює філософські сентенції про сутність свого мистецтва, і своє мистецьке продовження він бачить у двадцятидвохрічному юнакові: «Послухай, Рорку, є в тобі дещо таке, що мене лякає. Це не те, як ти працюєш; я б не переймався, якби ти був ексгібіціоністом, який вдається до ефектних трюків і витівок лише задля того, щоб привернути до себе увагу. Це хитрий спосіб — протистояти натовпу і веселити його, збираючи плату за вхід на виставу. Якби ти чинив так, я б не переживав. Але це не так. Ти любиш свою роботу. Боже тебе порятуй, ти любиш її! І це прокляття. У тебе на чолі тавро, яке кожен із них може побачити. Ти любиш роботу, і вони це знають, і вони знають, що так упіймають тебе. Ти коли-небудь придивлявся до людей на вулицях? Ти не боїшся їх? Я боюся. Вони йдуть повз тебе, вони носять капелюхи і несуть згортки. Але не в цьому їхня суть. їхня суть у тому, щоб ненавидіти кожного, хто любить свою роботу».

«Джерело» — це черговий роман про нову Америку. Варто наголосити на доволі добрій якості перекладу, який читаєш невимушено (щоправда, трапляються коректорські недбальства). У творі увиразнено неприйняття (або конфліктне прийняття) модерністського світовідчуття в американській архітектурі, а отже, і в суспільстві. Проте Говард Рорк, відрахований із університету Стентона, обирає Камерона, щоб, пройшовши його школу, вистояти у зіткненні зі старим часом… заради часу нового. Його талановитий, але не геніальний товариш  Пітер Кітінґ, котрий обирає офіс Ґая Франкона і стає улюбленцем успішного архітектора сучасності, прагне пристосуватися до часу. Рорк — бунтар-одинак, можливо, не такий соціопатичний, як Камерон, але той, хто знає ціну собі і хто будь-що прагне ствердитися у праці, якій віддається нещадно й повністю.

Сьогодні ми вже знаємо, «яка» Америка перемогла. Але А.Ренд показує інший бік змін в історичній динаміці однієї країни; вона розкриває складність людської психіки, волі і природу поразок та перемог.

Дмитро Дроздовський