Ігор Римарук, українець зі зразковою, сказати б, ментальністю, — був залюблений в японську естетику.

 

«Божественний вітер» — це переклад двох ієрогліфів бойової пов’язки самураїв-смертників: «камі»—«кадзе».

 

Друзі згадують, що останні Римарукові роки вельми скидалися на траєкторію тих воїнів.

 

Звісно, це відбивалося в поезії, бо як точно значить у передмові Лариса Андрієвська-Римарук, «вірші були частиною його самого». 

 

Образ камікадзе неоднораз проступав у написаному. Вірш-мотто, що відкриває останню книжку, починається так: «І реставруєш літери зникомі, // й життя своє відчитуєш назад».

 

А завершується сповідь пам’яті відчайдушною атакою на апокаліптичну марноту марнот:

 

О, племена мелодій, 

барв і літер, 

о, марнославні маревні 

полки!

У ваші вежі божественний 

вітер

скеровує віки, мов літаки. 

 

Костянтин Москалець якось зазначив: «Над нами усіма тяжіє багатотонна легковажність необов’язкових слів» (Сполохи. — Л. : Піраміда, 2014).

 

Справжній письменник — завжди Дон Кіхот супроти тієї трясовини бездумного говоріння, що засмоктує геть усі сенси.

 

Проти «многолітнього отруєння галасом», — як каже Ігор Римарук.

 

А Євген Пашковський питає конкретно: «Що таке література, як не мазь від всесвиньства?» (Щоденний жезл. — К. : Ґенеза, 1999). 

 

Література для Пашковського — те саме, що і для Римарука:

 

«Прикайданювання слова до слова», аби «читачі змушені, мов риба в ятері, битися в чорних сітях побаченого тобою скрізь і сплетеного в рядки уявою».

 

Але таких читачів — мало. Мало добровольців напружувати мозок, тренуючи його на виживання в екстремальних умовах інфо-диктатури і пост-правди.

 

Більшість обирає пепсі — оптику рожевих окулярів.

 

Звісно, відповідних літератів-офтальмологів не бракує. Як-от Андрій Кокотюха, котрий чесно визнає: «Я морочу голову читачеві, аби він не відклав книжку і читав її так само, як алкаші бухають — запоєм» (Ukraine. Thebest. Культурний простір від А до Я. — К. : Атлант ЮЕмСі, 2016).

 

Літературних нарко-дилерів до відповідальності не притягають, бо «імітування, копіювання та перетворення мистецтва на товар» є цілком леґальною діяльністю — така письменницька колаборація зветься кітчем, як про те пише академік літератури Тамара Гундорова (Кітч і література. Травестії. — К. : Факт, 2008).

 

Утім, кітч — не екзистенційне зло, а лише соціо-естетичний термометр суспільства.

 

Релаксивна література має, безумовно, терапевтичний ефект — поки не стає панівною й не затягує диванною ватою масову свідомість.

 

Отоді кітч перетворюється на прокляття поневоленого розуму і залишається тільки одна протиотрута — висока література.

 

Котра здатна «писати рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, — як пише Пашковський про себе (і про Римарука, либонь, теж).

 

І далі прояснює, що таке для них обидвох ота фатальна «зникомість», що її здатен затримати хіба камікадзе:

 

«Твій писемний обов’язок є вдячним синівством, розшифровуванням, розкодовуванням генів, що ріднять кожного з образом Божим.  ...Ти став вірусом мовлення про все й нічого, перекладом із санскриту, давньогрецьким алфавітом, вислідом слимака на стежці, замуленим річищем, візерунком короїда, хвилястим прочерком за гадюкою на тиховодді, піском на зубах, камінним прахом тих перших скрижалів, що були розбиті нам на покару; ти обрав стиль зникомості самого зникання». Інакше, але про те саме, — у Римарука: «У лунах проклять, молитов і коляд рибалить чаклун». 

 

Рибалив Ігор Римарук не лише приватно — був Редактором од Бога.

 

Не велике перебільшення сказати, що вся якісна сучасна українська література позначена його правкою — власне, стала якісною під його рукою.

 

Працював у видавництві «Дніпро», колись найпрестижнішому в Україні — публікація там дорівнювалася письменницькій ініціації; й потрапити на редагування до Римарука було за честь і непідкупний іспит.

 

Бо його присуд — то «голос, який завжди говорив істотні речі», — згадує Кость Москалець й веде далі:

 

«Ігор Римарук та очолювана ним «Сучасність» стали у 80-х прямими спадкоємцями Миколи Зерова і «Книгаря», тобто духу неокласичного модернізму 20-х років». Так, Зеров був той самий «божественний вітер», що скеровував віки-традиції у торговельні центри маскульту. 

 

Досі не написано історії українського топ-редакторства, того — непублічного ферменту, без котрого твори не перетворюються на літературну страву.

 

У такому дослідженні ми би з подивом побачили імена редакторів-співавторів, завдяки яким розхристані рукописи стали діамантами.

 

Римарук був редактором-деміургом, як це трактував Умберто Еко: «Ти лиш творив, я ж тебе поправив» (Маятник Фуко. — Х. : Фоліо, 2014). 

 

Редагування, як чин, висмоктує енергії не менше, ніж наро­дження власних творів.

 

«Марнославні маревні полки» чужих рукописів завдавали Римарукові болісної гризоти.

 

«Створити особливу художню предметність — значить обійти кітч», — стверджує Т. Гундорова.

 

Поет І. Римарук умів його обійти, вичакловуючи свої непідробні знаки, як-от: «На такому снігу // навіть погляд сліди залишає». Або — «агонія літа: дощі, наче змії, сичать».

 

Чи й таке: «Ці холоди — раптові, мов арешти...»

 

Намагався витиснути щось подібне з редакційних текстів і побивався:«Задосить у торбі // обпатраних сповідей — хоч би однісіньку // вигадку золотоперу!».

 

Чи й геть приречено зітхав: «Речення бритоголові, немов // хлопці з «бригади».

 

А часом розгортав рукописа претендентки в поетки — і хоч смійся-плач: «Вона любила Бродського і скумбрію».

 

Кітч щомиті пересмикує мистецькі карти, а тут іще поняття підміняють «панятіямі».

 

«Я дихаю Далі... Пейзаж — немов у москалі забрили: // Безмовний, сірий степовий мутант».

 

Кафка у схожому довкіллі ховався у сни.

 

У Римарука стосунки зі сновидіннями не аж такі партнерські:

 

«І неспокійний сон прийшов, як вурдалак... Спідлоба світ підземний зирка // з розгнузданих коротких сновидінь».

 

А прокинешся — «і не їдуть уже на мальту // хрестоносці й епікурейці», а «на подушці цілунки Бога // на папері відбитки ратиць // а насправді нема нікого // тож пора вже мені збиратись».

 

Словом, «не знаю, чи я живий».

 

Відчай безвиході потойбічно бринів уже в останній прижиттєвій книжці І. Римарука — «Бермудському трикутнику» (2007).

 

Те, що побачив у ній К. Москалець — «недобру знекоріненість і безпритульність... бездонну бездомність», — вдосталь є і в «Божественному вітрі».

 

Але насамперед цю книжку повнить висока поезія, якої в українській словесності не аж так багато, — «примхлива, як невпіймана форель».

 

Бачимо тут і спалахи притаманного поетові раблезіанства, коли наказує собі:

 

«Сумному віршу віка вкороти, // сторінку вирви й темні сльози витри» — й тоді починаються карнавальні піруети «між Сциллою та Харизмою», де поруч «маршала Хоругви Римарукамі» — його друзі «Герасим Юнґ... Тарас фон Дяк... Белла Чарківець... Петрос Мідяник... Інь-Янь Новська... Не-Буряк... Вінні-Чукча... Ендрю Ковач».

 

Та фієста триває недовго. І по ній буденність постає ще потворнішою. 

 

Земля, немов стілець, 

втіка з-під ніг... 

І спокою проси, прохай, 

випрохуй

У темному бездонному

 Дніпрі, 

Де плачуть потопельники

 старі

І Водяник, якому все це по... 

Відлуння пірамід і анфілад, 

Трухлява непрочитана 

епоха... й

Безсмертний епос, 

де в чеканні плах —

І вершники на конях 

та ослах, 

І віршники, яким усе це по...

 

Пішов Римарук. І хоч лишилися коштовні «видіння і відлуння», непіддатні часовій корозії, — здається, що кітчу і «панятій» стало більше. 

 

А може, навпаки — менше? Принаймні, на рівні буденної рефлексії, як-от у дискусії двох «пролетарів розумової праці» у книжці Тараса Антиповича:

 

«— Я тут одну діалєктіку поняв. Чєловєк, у котрого шото настоящєє єсть, він всєгда іде на дно. Він для міра тяжолий. Повєрхность його не видержує. Він — як грузило свинцеве. А той, шо пустий, він наверх вспли­ває, як поплавок. Потому шо в ньому — саме гавно і воздух. Воздух і гавно, ти поняв діалєктіку, Свиня? Потому-то наші начальнікі-прєзідєнти всєгда ізригають ілі гавно, ілі пустий воздух. В них просто більше ніякого продукта нема внутрі. Потому-то вони наверху, а ми — на днє... 

 

— Я чувствую твою діалєктіку» (Тіло і доля. — К. : Факт, 2008).