Європейський тренд конструювання нової історичної пам’яті з переосмисленням важкого досвіду – чи фашизму, чи складних стосунків у монархічних династіях – ми сприймаємо зацікавлено. Але чи готові так само радо переосмислювати власну історію?

На лекції дослідника історичної літератури Віктора Разживіна за участі письменниці Ірини Даневської «Історія в літературі: антураж чи самоусвідомлення?», що відбулася на Форумі видавців, пролунала твереза й доволі очевидна думка про те, що читач радо приймає у книзі таку картинку дійсності, яка йому самому подобається. Справді, приємно бути нащадками славетних героїв, благородних шляхтичів і прекрасних дам. А якщо герої пили горілку, лаялися на всі заставки, влізали в усяке багно, потім звідти викараскувалися, задирали всі спідниці підряд – і при цьому: перемагали у війнах і битвах, мужньо приймали смерть, часом пекельно тяжку, боронили свої краї і прагнули розширити їхні межі – то наскільки готові ми бути їхніми нащадками? Поглянути на їхні діяння очима їхніх ворогів? І з ким співвідносити себе, читаючи таку книжку?

І це тільки один із викликів, які ставить перед читачем Ірина Даневська у другій частині пригод уже відомого німецького принца в книжці «Генерал короля Богуслава Радзивіла». Одразу слід зауважити, що попри наявність дуже багатьох спільних персонажів, обидві книги є самостійними, цілісними творами, які можна читати хоч послідовно, хоч незалежно одна від одної. Навіть більше: на презентації авторка зізналася, що задум усієї трилогії розгорнувся з епізоду, яким починається саме другий роман. Хронологічно книжка охоплює вчетверо менший період життя головного героя: від 28 до 35 років. Наприкінці «Німецького принца» Богуслав Радзивіл вибирав шляхи військової кар’єри: бути полководцем на службі Франції чи Речі Посполитої, але все вирішило козацьке повстання 1648-1654 років, яке ми знаємо як Велику визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Зумисне вживаючи фразу зі шкільних підручників, хочеться попередити і трохи підготувати читача: однозначного героїзму не буде. На жодній зі сторін. Натомість буде спроба пройти через канонізовану у вітчизняній історії війну в постатях різних її учасників, об’єднаних єдиним – людською природою. З усією вразливістю, жадобами й почуваннями, спрагою до життя, які однаково сильні у хлопів і шляхти, козаків і міщан, литовців, поляків, молдаван, українців, католиків, православних, аріян. Людське, надто людське править бал над світом.

Відповідно, простір оповіді – це сучасні українські, білоруські, молдавські та литовські краї. І, звісно, Річ Посполита, де саме сходить на престол новий король Ян-Казимир. Той самий, якого Богуслав визволяв із Бастилії в попередній книжці. Король змужнів, однак уся ця штовханина довкола корони, війна, коханки, спадкоємці так його втомлюють, що час від часу він поривається піти в монастир, але ж…війна, королева, коханки, спадкоємці. В отакому контексті – мир поряд із війною – постає життя майже всієї Речі Посполитої, на відміну від її кордонів, де точаться битви.

І ці кордони виявляються дуже розмитими. Й інколи аж горять українському читачеві. Ось Київ, захоплений Янушем Радзивілом на чолі польської армії в 1651 році і врешті-решт розграбований. Ось замок у Сучаві. Ось Львів, Кам’янець, Біла Церква. Дуже хочеться ставити багато уточнюючих запитань стосовно описаних подій, але волію залишити історикам пошук спільної істини. Натомість зосередившись на співставленні не правди історичної та художньої, а двох авторських манер у двох послідовно написаних книгах.

Змужнів не тільки Радзивіл. У другій книжці вистачає місця і для послідовного, а не епізодичного, розвитку любовних історій (спойлер для шанувальників: нове кохання Саковича), і для ситуативного гумору (його значно більше і він жорсткіший, на війні, як на війні, часом нагадує дотепи в «Сазі про Рейневана» Сапковського), і для таких улюблених історичних деталей, перевірених і виписаних достеменно. До речі, деталі акуратно винесені у примітки внизу сторінки, що справляє приємне враження проробленої добротної праці. Сюжет розгортається значно динамічніше й енергійніше. Книжка читається на одному подиху, і процес нагадує верхову їзду з незвички: перехоплює і забиває дух, виднокіл гойдається перед очима, думки стрибають у невловимий такт хтозна з чим, але якоїсь миті все незбагненним чином гармонізується, об’єднується в спільну хвилю й огортає фізичною радістю подвійного лету.

Авторка зберігає за собою роль безстороннього оповідача подій, однак загалом тон оповіді помітно емоційніший і жвавіший, ніж у попередньому романі. Загальна напруга відчутна і в авторських характеристиках дійових осіб: «чернь», «депутатське патякання», панни «бігають, мов навіжені», забачивши довгожданих гостей. Варто визнати, таких розмашистих означень дістається всім сторонам конфлікту. Так, нарешті історичний конфлікт однозначно є: визвольна війна – як кривавий килим, під яким кожен намагається здобути власних звитяг і прикрити свої тили. Ціною – вже яка вийде. «Бо той, хто несе смерть, також смертний, хоча й часто про це й забуває. Бо й добрі задуми гинуть у руках негідних виконавців. Бо невинно пролита кров заплямує навіть найшляхетнішу мету».

Власне, наведена цитата – квінтесенція авторської позиції відносно описуваних подій. А вже хто був негідником, а хто мав шляхетну мету, і в яких ситуаціях це були одні й ті самі люди – читач має з’ясувати сам. Авторка лише промовляє фактами й епізодами історії, які вибрала для розповіді. Благо, обрана доба щедра на добре відомих історичних персонажів,.

Хмельницький закінчив єзуїтський колегіум у Львові, а 90% його супротивників – європейські університети. Розанду Лупул виховували для шлюбу з котримось із польських королів: музика, мови, етикет, тоді як її наречений Тиміш Хмельниченко був відчайдушним 19-річним вояком, який уже встиг скарати на горло свою мачуху, а його батько прагнув через цей шлюб породичатися з Радзивілами. До речі, вони у яких стосунках з українською історією? І яка ж насправді наша, українська аристократія? Чи така, як у Ліни Костенко («Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі»), чи як у Лесі Українки («Я була малою горда – щоб не плакать, я сміялась»)? Чи, може, як на гербі Терещенків – «Стремлением к общественным пользам»? Як вона жила? Чим переймалася? Чого прагнула і чим надихалась? Ідеться ж не про імена по гербовниках, а про символи й смисли, що стоять за тими іменами. І про те, що вони значать для нас сьогоднішніх.

Залишати читача наодинці з такими роздумами – це теж авторська позиція, збіса незручна, а позатим – ефективна. Тому наостанок зверну увагу на ще одну нову рису другої частини «Радзивіліади» – кінематографізм оповіді. Часто-густо епізод завершується ефектним пасажем, на якому дія неначе завмирає на мить, щоб зафіксувати справлене враження, і водночас натякає на наступний рух: «– Як скажеш, – зловісно всміхнувся Сакович…» Портретні описи персонажів, деталі інтер’єру в другій книзі стали ощадливішими та функціональнішими. З’являючись в умовному «кадрі», вони повідомляють читачеві щось більше, ніж просто складові панорами життя епохи. Тепер це повноцінні інструменти творення сюжету, як, наприклад, золоті труби Радзивілівського герба на сідлі впійманого розбишаки. Усе це на тлі і так ефектного сюжету пришпорює гонитву читання, зменшуючи інтелектуальну дистанцію між твором і читачем, затягуючи його в потужний емоційний вир.

Тож коли вам не надто хочеться самоідентифікуватися з історією, від неї завжди можна отримати звичайне задоволення. Бо саме слово історія має кілька значень. Крім «послідовного викладу подій і фактів, які відбулися в минулому», це ще «захоплива оповідь». І на прикладі «Генерала короля Богуслава Радзивіла» можна легко в цьому переконатися.

 Юлія Джугастрянська