У Франції: «Жінки прагнуть керувати»

Слова директорки видавництва Fayard Софі де Клозе про жінок у книговиданні декого можуть здивувати. Вона виступала 10-го жовтня на Франкфуртському книжковому ярмарку в межах панельної дискусії жінок-керівників видавничої сфери «Чому більше жінок не займають керівні посади у міжнародному видавничому бізнесі».

Коли у 2014 році президент Hachette Livre Арно Нуррі призначив її директоркою французького видавництва, створеного 160 років тому, це майже не спричинило негативної реакції.  «Моє призначення на цю посаду у Fayard схвалювали, тому що це було одне з перших призначень жінки на керівну посаду у видавництві. Hachette – дуже дружня до жінок компанія. Більшість членів правління – жінки. Арно Нуррі любить працювати з жінками й призначати їх на керівні посади. Зараз у   Hachette Group у Франції фінансами, розповсюдженням та виданням книжок займаються жінки. Арно Нуррі – один з небагатьох чоловіків, який залишився у правлінні».

«Думаю, більш дивним було те, що я була така молода , – каже вона. –  Мені було лише 35, я була у декретній відпустці. І це було ще більш дивно. Мій другий син народився за три тижні до призначення».

Де Клозе підтверджує, що у Франції, так само як і в США та у Великій Британії, жінки займають понад 80 відсотків посад у сфері книговидання. За її словами, це дає впевненість, що в її країні більше жінок призначатимуть на керівні посади загалом. Компаніям потрібні  «найталановитіші люди, а оскільки так багато талановитих людей у книговиданні – жінки, рано чи пізно корпорації муситимуть призначати їх на керівні посади».

«Ми виглядаємо схожими»

«Зараз я, мабуть, вас здивую , – каже де Клозе, –  тому що це може прозвучати неполіткоректно, але мене хвилює брак чоловіків у книговиданні. Я відчайдушно намагаюся найняти чоловіків у Fayard. Мені складно знайти таких, які хотіли б працювати у книговиданні, та чоловіків, які хотіли б працювати у видавництві, яке очолює молода жінка. Така однорідність персоналу – нездорова ситуація для галузі, яка концентрується на креативності та культурі».

«Я маю на увазі, що більшість з нас – білі жінки з вищою освітою, які народилися і виросли у великих містах. Ми такі ж, як і читачі, тому що книжки купують і читають головним чином жінки. Ми надто схожі».

«Жінки мають намір керувати книговиданням. Коли ви читаєте перелік працівників, ви бачите лише жінок. Через кілька років у багатьох країнах справді буде складно знайти талановитих чоловіків, які хотіли б працювати у видавничій сфері. Ми маємо зберігати баланс на керівних та інших посадах на всіх рівнях роботи».

Вона також зазначає, що погоджується з оглядачами, які висловлюють таке занепокоєння, і яких іноді критикують за те, що вони бачать причину, через яку жінки читають більше за чоловіків в тому, що видавнича сфера (в якій дуже багато талановитих жінок) створює матеріали, спрямовані на зацікавлення саме жіночої аудиторії.

Якби було навпаки, ніхто б не очікував, що галузь, в якій більшість – чоловіки, створюватиме цікаві для жінок матеріали. Вона каже: «Це була б катастрофа».

Але багатьом неприємно чути, що галузь, в якій більшість – жінки, не пропонує матеріали, які могли б привернути до книжок увагу чоловіків та хлопчиків.  «Що б ви не робили, ви краще за все видаватимете книжки, які ви самі хотіли б прочитати. А коли ви видаєте книжку, для якої ви не є цільовою аудиторією, вам це не вдасться так само успішно. Молоді білі жінки видають книжки, які хотіли б прочитати молоді білі жінки. А це не добре. Тобто це добре, але не добре, якщо це єдиний варіант».

Де Клозе бачить дві основні причини такої незбалансованості персоналу у видавництвах:  «Якщо так багато жінок працюють у видавництвах,  – каже вона, –  звичайно це тому, що це найкраща робота у світі. Думаю, що очевидно це саме так, а також тому, що історично склалося, що жінки частіше вивчають гуманітарні науки, ніж математику, фінанси або право. Це культурна незбалансованість».

«А по-друге? Це тому що ми їм недоплачуємо. Щоб вас взяли на роботу у видавництво, ви маєте п’ять років навчатися в університеті, у вас має бути досвід, зазвичай стажування. Ви маєте жити в Парижі, а це дуже дорого. Ви маєте бути молодою людиною 25-26 років з гарною освітою і досвідом, і вам запропонують одну з найцікавіших робіт у світі, за яку не дуже багато платять. І вам доведеться багато працювати».

«Отже, якщо ви живете в Парижі й отримуєте зарплатню, яку ми платимо молодшому редактору або видавничому асистенту, тоді у вас мають бути багаті батьки або багатий бойфренд, або вам доведеться жити під мостом, або не знаю що, але чоловіки погоджуються на це не так легко, як жінки. Я була б рада, якби жінкам платили за це більше. Я хотіла б, щоб у нашій галузі платили більше, тому що з нами хочуть працювати різні люди».

«Очевидно, жінки на керівних посадах – це добре. Але наступний крок – залучення до видавництв різних людей, які видаватимуть різні книжки для різних читацьких аудиторій, і на мою думку це наступне питання, яке ми маємо вирішити».

«Вирішити два питання одночасно»

Софі де Клозе 10 років працювала літературною редакторкою й до свого призначення на посаду директорки видавництва Fayard. Вона закінчила École normale supérieure, має ступінь доктора історичних наук і викладала історію в Sciences Po Paris. Вона була редакторкою Хіларі Клінтон, Генрі Кісінджера, Боба Ділана, Елізабет Страут, Леслі Джеймісона, Дж. П. Делані та багатьох інших. Директорка розповідає, що помітила різницю у тому, як жінки та чоловіки бачать себе у своїй роботі.

«Коли Арно Нуррі попросив мене стати директоркою Fayard, перше, що я сказала: «Ти зовсім здурів», –  вона сміється, згадуючи це, –  «Я сказала: «Ти що. Я вагітна, мені 35 років, я жінка, це безглуздо. Просто зберися і знайди чоловіка».  І він сказав: «Гаразд, забудьмо про це, іди й народжуй дитину».  Отже, я народила немовля. А потім Арно Нуррі сказав знову: «Ти будеш директоркою Fayard», а я спитала: «Ти впевнений?». А він відповів: «Звичайно, я впевнений».

«Жоден чоловік, жоден , – каже вона, –  не сказав би: «Годі, Арно, знайди жінку, яка стане директоркою». Всі чоловіки, яких я знаю, відповіли б: «Звичайно, я хочу бути директором». І всі жінки, яких я знаю, сказали б: «Ой, годі». І ця проблема досі не вирішена».

 «Я безмежно вдячна Норі Олів’є,  – говорить вона про свою попередницю у Fayard, –  та Арно Нуррі, який був сміливішим за мене. У нього було бачення, якого не було у мене. Пройшло три з половиною роки, і компанія почала швидко розвиватися, справи йдуть чудово, і я люблю мою роботу. Зрештою це була не така вже й дурна ідея» .

«Але ми маємо бути достатньо дорослими, щоб вирішувати обидві проблеми водночас. Фактично нам потрібно більше жінок на керівних посадах і у нас незбалансованість персоналу. Одна проблема не суперечить іншій, і вирішення їх обох принесе користь видавничій галузі».

Де Клозе каже, що це не змагання, у якому мають перемогти чоловіки або жінки.  «Мають перемогти талановиті люди,  – каже вона. –  Я хочу, щоб найкращі та різні люди видавали книжки».

«Це складно»

За словами де Клозе, результат домінування жінок у книговиданні – відсутність ширшої читацької аудиторії.  «Єдине, завдяки чому розвивається бізнес – це гроші, зрештою» , – каже вона. Статус-кво зберігатиметься,  «оскільки в галузі книговидання вважається прийнятним продавати книжки лише жінкам. Але все зміниться, коли люди подумають: «Нам потрібно рости. Ми маємо видавати й продавати книжки чоловікам, тому що їх ігнорують».

«У Франції,  – зазначає директорка, –  всі зосереджують увагу на тому, як змусити читати молодь. Обґрунтоване питання – як зацікавити читанням покоління міленіалів. Це справді складна проблема. Але ніхто не запитує себе: «Як нам змусити чоловіків читати більше?».  Коли в інтерв’ю директорів французьких видавництв запитують, як йдуть справи у книговиданні, вони відповідають: «Ну, у нас так багато читачок – літніх жінок, все чудово». Ось чому було так радісно, коли президент Обама показав свій перелік книжок і говорив про них». 

«І жінки, і чоловіки звикли до старих способів сприйняття цієї проблеми,  – каже Софі де Клозе. – Жінки так довго боролися, і боротьба ще не закінчилася. Це складно. У Fayard 40 працівників, і 37 з них – жінки».

Публікацію перекладено Ольгою Брагіною з дозволу наших партнерів Publishing Perspectives