Re: цензії

Найскладніше переживаються вимушені зупинки, коли ти зупиняєшся не за власним бажанням, а за бажанням самого життя. Тоді в голові виростає Говерла думок, які треба розгребти, аби не зупинитися назавжди.Що робити, якщо всередині – порожнеча, а в голові забагато речень зі знаками питань? Відправлятися у подорож до самого себе.

Саме час знову запалити зірки», Віржіні Ґрімальді

Життя Анни належить роботі та двом донькам. Вона давно перестала думати й дбати про себе, і її зорі розчаровано згасли. Віднедавна вона залишилася без роботи, але з пристойним боргом, який має виплатити. І це тривожить її найбільше.

Доньки не підтримують Анну, бо й самі потребують маминої підтримки. Сімнадцятирічна Клої страждає від браку любові, а дванадцятирічна Лілі – від булінгу. Та коли сім’я збирається за обіднім столом, кожен воліє пережовувати свої проблеми разом із макаронами.

Тому одного дня Анна з доньками вирушають у подорож до Скандинавії автотрейлером. Ця подорож змінить кожну з них. Покаже, де болить, де кровоточить, а де пластир можна зняти.

Під час вимушеної подорожі вони зустрінуть людей, які також відправилися у мандри, аби запалити свої зірки. Дівчатам доведеться слухати, розуміти, пробачати, підлаштовуватися, аби врешті полюбити себе й інших.

Я щиро раджу вам прочитати цей роман, бо в ньому авторка порушила тему домашнього насилля, неідеального батьківства, людської «інакшості», булінгу тощо.

«Дорога Святого Якова», Дзвінка Матіяш

Якщо у вас назбиралося чимало думок, які нікуди подіти, вирушайте в дорогу. Дорога Святого Якова, протяжністю 900 кілометрів – ідеальний шлях до самого себе.

Безумовно, подолати таку відстань під силу не кожному, але перечитати її цілком реально. «Дорога Святого Якова» – це історія не про банальну прогулянку мальовничою місциною. Це історія про вдячність і прийняття, багатогодинні монологи із самим собою, мовчазні розмови з Богом, зустрічі з людьми, з якими легко говорити й легко мовчати.

Дзвінка Матіяш, авторка книги, долаючи шлях, поринає у спогади, дозволяючи читачеві впізнати в них себе. Вона дістає із шафи пам’яті малодушність, боягузтво, крихітні обмани, недосказання. Бо лише відсіявши непотрібне і залишивши цінне, визнавши свої помилки, можна пробачати собі й комусь.

«Чомусь згадую себе дівчинкою у святковій червоній сукні з мереживом – тоді мені здавалося, що весь світ мене любить, приязно ставиться до цієї дівчинки у червоній сукні, чекає її, щоб відкрити їй свої таємниці. Мені було дуже дивно, що це не так. Що не всі одні одних люблять. Що не всі мене люблять. Те, що я не всіх люблю, було ще дивнішим».

«До краси», Давід Фоенкінос

Інколи люди мовчать не тому, що не хочуть говорити, а тому що сказати їм потрібно дуже багато. Коли всередині квітне біль, рятує лише мовчазна краса. «… краса дає полегшення».

Антуан Дюріс перебирається до Парижа. Він більше не хоче викладати історію мистецтва, спілкуватися з друзями, бачитися з рідними. Антуан хоче стати самотнім – його рана глибока і свіжа, вона вимагає лікування тишею. Хлопець стає наглядачем залу в музеї Орсе, де впродовж дня мовчки милується картинами.

З перших сторінок роману читач розуміє, що з Антуаном щось не те, але що? Невже на нього так вплинув розрив із коханою дівчиною? Ні, все значно драматичніше.

Аби повернутися до нормального життя, Антуану доведеться виговорити свій біль і дізнатися те, чого він не знав.

«Він сидів просто перед лицем болю цієї жінки, яка житиме з почуттям провини, цю провину раніше він вважав своєю. Він має їй допомогти; він добре знав, як сильно цей біль, що закрився в серці, заважає рухатися далі».

«Місто дівчат», Елізабет Ґілберт

Цей роман розповість вам про тривалу подорож дівчинки до жінки. Про її відкриття і усвідомлення своєї сексуальності – від відвертих суконь до стриманих образів, від випадкових статевих стосунків до особливого спілкування з одним чоловіком.

Невпевнена в собі, спрагла розваг Вівіан Морріс переродиться. І під кінець роману перед читачем постане красива, сильна і спрагла любові жінка.

Героїні цього роману – вільнолюбні пташки, які хочуть жити не так, як живуть інші. Інколи їм це вдається, інколи ні. Вони помиляться, розчаровуються, але не втомлюються «давати собі з цим раду».

«Хай там як, а в житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає безкінечно соромитися. І тоді вона вільна стати тією, якою насправді є».

Тетяна Крисюк