Дивуємось, пізнаємо, відкриваємо, збагачуємось 

Яке пругке, стисле і водночас об’ємне українське слово ― видноколо. Жодна мова світу не має подібного, аби могти передати стільки інформації та емоцій, які несе воно в собі. Я ― про цілісність. Бо ж у «видноколі»  об’єднались два інших, не менш глибоких і сакральних ― видно (бачу) та коло, яке уособлює безперервність у часі, життєву енергію та світло. Недарма ж колись давньогрецький філософ Демокріт залишив по собі крилату фразу, яка актуальна й сьогодні: «Veritas in profundo» (істина в глибині). 

Тим часом наша уява прицільно реагує на затаєний зміст. І якби я навіть не бачила обкладинки книжки, то все одно б подумки змалювала величний огром небозводу, який на обрії зливається воєдино із окрайцем земного світу, немов розділяючи довколишній простір на дві половинки вічного і… водночас нероздільного. Того, що осяяне згори всепроникним благодатним світлом. Світлом, яке пронизує все земне, ніби зшиваючи ті дві згадані затаєні окремішности. Іншими словами видноколо ― це земна аура, яка немов перевесло, оперізує той край, де ми бачимо його у цю мить. Це момент візуального ментального очищення, яке несподівано дарує нам ошатне «вбрання» книжки, через який «отримуємо» доступ до правічного Слова, аби здійснити екзистенційну мандрівку до самого себе. І поводирем у незбагненний світ чуттєвого таїнства стає відома миколаївська письменниця, авторка книжки ― Галина Запорожченко. Її поезія, це віддзеркалення самої себе, стану власної душі. Читаючи, приміряємо до себе, до свого бачення і розуміння світу. Дивуємось, пізнаємо, відкриваємо, збагачуємось. І жодного разу ― не відмовляємось, підсвідомо всотуємо. Нам це потрібно для особистісного росту.

«…бути в цій миті, бачити серцем, відчувати глибоко й говорити з читачем ― від душі до душі» ― каже поетеса і ми їй без сумніву щиро віримо. Чому? Бо бути тут і зараз ― це медитативний стан, який сучасне людство у своїй більшості втратило. Це та золота середина, яка не просто лікує душу, а зцілює. Бо у всіх інших станах ми розтрачуємо свою життєву енергію (прану – санскрит): коли думаємо про минуле, мимоволі віддаємо енергію в минуле, коли думаємо про майбутнє ― в майбутнє. Як результат ― залишаємось з нічим. Розпорошуємо свій, Богом даний, життєвий ресурс. Що вже казати про нас, українців (будьмо реалістами): живемо у страхітливі і жаскі часи потворної війни, перебуваємо у постійних стресах, які буквально висмоктують з нас енергію, нашу фізичну і ментальну силу. Тож по змозі рятуймось життєдайним Словом, адже воно було ще на Початку всіх Початків… Наше Слово хочуть від нас відібрати, і то вже вкотре ― упродовж сотень літ. Поетеса дешифрує вороже нутро, називаючи своїми іменами, так як воно є насправді: московське болото, гниль і лють, кремлівський кат, імперія зла. Це він (ворог) приніс нам криваві сніги війни, у якій виборюємо стражденну волю, всупереч лютневим тривогам ― святу Перемогу.

Про затаєний могутній дух

Всенародний біль і лють, чорніший від Чорного моря гнів, безмірні страждання («Судилось нам долею», «Бог створив нас народом») ― такі художні образи зринають під пером не тільки поетеси, а й матері, бабусі, просто української жінки, котра повсякчасно молиться не лише за воїна-сина, а й за чиїхось синів, бо «Вони вже нам всі ― не чужі». «У щирій молитві ― уся Україна // За дочок своїх і синів» («Молюсь за Героїв»)

Читаючи як моральну настанову до нас, її сучасників, у вірші «Іде всенародна війна» ― «І в цій безкінечній біді // В собі не згубити людину», згадую вже відоме Симоненківське «Ти знаєш, що ти ― людина?» Роздуми про аморальне виродження читаємо у «Знай, людино»: «За кого маєш ти себе, людино? // Якщо за витвір Божий, то чому // Цей світ яскравий нищиш безупинно // І завдаєш пекельних мук йому?» Присутність божественного аспекту, який підсилює написане (мовлене), притаманне творчості Галини Запорожченко. Це як той камертон, що не дає зазвучати фальшивій ноті, бо відразу налаштовує на правдиву настроєність. І це можна спостерігати у ряді інших поезій ― «Молюсь за героїв», «Іде всенародна війна», «Перед Богом», «Ми не здамося», «Божий знак», «Над берегами Золотої Липи»

З допомогою персоніфікованої метафори авторка олюднює світ, про який розповідає: «Ламає руки з горя біла хата, // І на причілку гірко плаче кіт» («Якби ж то воля»); «Вселенська воля нині ― на хресті!» («Бракує людству Соломонів»); «Мовчить душа, на паузі вона ― // То чорним, то червоним шиє хрестик» («Мовчить душа»)… 

Образи Чорного моря, Дніпра та річечки Золота Липа насичують поезію особливою рушійною енергією. «Був Луг Великий і дніпровські плавні,// Одвічний плин могутнього Дніпра» («Якби ж то воля»). Вони несуть в собі затаєний могутній дух боротьби, рвучкий і послідовний еволюційний поступ, що дарує прийдешню надію і перемагає вселенське зло. ПраРіка у неї могутня, горда. Авторка порівнює її із світлим причастям неба і води. До слова, до цих образів зверталось чимало українських письменників. Першими на думку спадають Тарас Шевченко у баладі «Причинна», де «Реве та стогне Дніпр широкий...»,  «І мертвим, і живим...»:«В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля. / Нема на світі України, / Немає другого Дніпра...», та патріотичні рядки Романа Купчинського: «Де є в світі кращі ріки, / Як Дністер, Дніпро-Славута? / Хто покине їх навіки, / Тому в серці вічна смута» («Мій край»). 

Пам’ять роду, збереження наших звичаїв, християнських традицій, прославлення материнства («Вишивала мама», «Світ краси високий»), людини і природи ― визначальні теми у «На видноколі». Творчості поетеси притаманний вітаїстичний напрямок, де ліричний герой прославляє любов до життя, до волі. З’явився він (напрямок) в нашій літературі у 1920-х роках. Це була реакція на жахіття війни та занепад. А запровадив ― незабутній Микола Хвильовий. Не минуло й ста років…

Як потік повноводної ріки Часу

Громадянська лірика у цій збірці стала своєрідним містком-засівом, а може, й зачином. Бо «зачин» у моїй душі асоціюється із народженням майбутнього хліба, із його початком-ростуванням. А що таке хліб у своїй прадавній суті? Це основа життя. Саме тут, на перших сторінках, громадянська лірика стає своєрідним підмурівком для важливих життєвих засад, які формують людську особистість, визначають її внутрішні орієнтири. Чесність, відповідальність, повагу, мужність.Збірка, як зазвичай це буває, не має тематичних розділів. Її структура нагадує потік повноводної ріки, яка змінюється тоді, коли змінюється пора року. Від Різдва ― до весни, від весни ― до літа, від літа ― до осені. І цей плавний перехід легко лягає на душу, а читане всотується нею, аби живитись і підсилюватись. Під час теперішньої війни це найкраща арттерапія, оскільки письмо Галини Запорожченко рясне на розкішні художньо-виражальні засоби, які з кожної нової сторінки струменіють, немов джерельця і підживлюють наш з вами ментальний світ, укріплюють духовне осердя. Головний посил у представленій поезії  ― це жага людини до життя, до його прославлення, до перемоги добра над злом, світла над пітьмою, любові над зрадою. Ось лиш дещиця з весняного зажинку: «Поверта на весну. Хай прибуде // В цьому світі радісних подій. // Хай вороже, хибне і облудне // Полишає наш вкраїнський дім». Слово «дім» тут виступає єдиною і цілісною структурою, під якою розуміємо нашу неподільну рідну Україну. («Додає день по краплі світла»). «Струсить сніг весна! // І спряде ним світлу нитку ― // Ту, що на життя, // І розвіє тишком-нишком // Жаль без вороття… // Бо любов ― завжди стокрила, // Бо весна ― змогла!» («Весна змогла»); «Поблискує срібляста намистина // У пазусі ще сонної лози…» ― а ви зустрічали таку чарункову метафору? Я ― ні. Тому, затамувавши подих, продовжую читати далі про те, що «В благословенну Богом днину // Весна сповідує любов!» («Весняне»), і настає «Дорога в літо». До слова, хочу виокремити цей вірш. У кожного з нас в житті своя дорога, яку ми обираємо. В ньому авторка звертається до зібраного образу дівчинки-українки, що символізує наше майбутнє: «Цей шлях, і ця земля ― твої дитино, // Твої ромашки і твої дощі, // Бо ти маленька донька України ― // Її краплинка світлої душі. // Повіє вітер ― то нехай попутній, // Іди і знай ― долає той, хто йде! // Шукай, борись, твори своє майбутнє ― // Та тільки серед праведних людей!» Тим часом ніжно і щемно у поетичній збірці  «Оси п’ють солодку втому // З переспілих слив», а «Літо ― босе» «Нажило статків, а відходить босе, // Бо вільна воля ― краща над усе, // Та в подарунок щедра панна осінь // Йому нові сап’янці принесе».

Про словесні скарби і не тільки

Сиза мла, багряна, срібна павутина, журавлиний ключ, молодий і блідий  туман, квапливий падолист, бурштинове марево,терпке пелюстя, смарагдова одежа, верби довгокосі, рубінові коралі, небесна синь, калинові світлі мости ― ось невеличкий перелік перлинних слів, якими змережений оберемок осінніх поезій. Їх хочеться запам’ятати, щоб вкарбувалися назавжди у пам’яті. Яка прекрасна рідна мова! Яка багатогранна! Поезія «Всі вісім із октав» нагадала мені раннього Павла Тичину, який своїми збірками «Сонячні кларнети» та «Замість сонетів і октав» привніс в українську літературу стиль кларнетизму. Загадкове поєднання в поезії музики і живопису. У першій строфі авторка уявним пензлем живописно змальовує прихід мальовничої осені, де «…ще зелена вишня, // Й на травах ― ще смарагдове вбрання». Перший рядок  другої  строфи вже озвучений «Зронила лист кленовий, ніби брошку…».  У третій строфі об’єднуються і барви, і звуки «Садам звеліла вкритися багрянцем, // Вітрам ― стелити диво-килими…» Завершальна строфа звучить наповну. У ній переплітаються найтонші вібраційні миттєвості не лише звуків і сонячних барв, а й внутрішній особистісний стан поетеси: «Напнула серед віття срібні струни, // Щоб промінь сонця ще на них зіграв // Про те, як день осінній кличе в юність, // Коли звучать всі вісім із октав».

Інтимна лірика збірки ― це особливий скарб, особливий досвід, щире зізнання, де кохання і розчарування поряд. Читаю у поезії «Я до ніг твоїх хилила небо»: «Хоч розважно, та доволі чинно // Всі акценти доля розвела. // Кожен з нас живе в своїй повинності ― // Дав би Бог, щоб без образ і зла!» і вловлюю Франкові нотки із «Зів’ялого листя» : «Жиймо! Кожде своїм шляхом // Йдім, куди судьба провадить! // Здиблемось колись — то добре, // А як ні — кому се вадить?» Лірична героїня сповідається читачеві просто і відкрито, як тільки може зранена, але мудра душа: «Я не буду назад оглядатись, // Бо стежина вперед веде, // А дозволю собі покохати // І побачити свій Едем».

На видноколі завше можна щось розгледіти: як не сяйливі промені призахідного сонця, чи смужку стиглого жита, пташиний лет, або вершечки силуетів дерев… А на життєвому? Ой, чого тільки там нема…  Але там завжди є мрії, яких ми прагнемо досягти протягом усього життя. У поетичній збірці Галини Запорожченко «На видноколі» є невичерпна мудрість, яка допоможе спраглій душі  віднайти правдиву життєву дорогу, аби не збитись на манівці. Тож прагнімо, йдімо до свого виднокола, мріймо!