«То є добра книжка» – часто чуємо ми. Але що вкладаємо в це означення: «добра», то яка? Для мене це та, яка пропонує  текст чи тексти глибокі й якісні в художньо-естетичному плані, наповнені імпліцитними та експліцитними смислами, живою енергією слова, яке не лише інформує, а захоплює, вражає, не відпускає, викликає яскраві емоції та уявлення. Це завжди тексти, зміст яких дуже близький, бо суголосний цінностями, світоглядними установками, емоційними переживаннями і цікавий досвідом сприйняття світу. Їх не читаєш, а проживаєш разом із героями і автором з першого до останнього рядка. Це неповторний художній світ, створений з любов’ю. Такою є проза Дмитра Кешелі. 

«Родаки мої небоголові. Неймовірні людські історії» – нова книга письменника, два романи, у яких вирує життя родин з Небесі і Прирічного. Колоритна метафорична й образна мова яскраво передає неповторність авторської думки, а вселенська любов та щемлива туга наповнює текст особливим сенсом. 

В усіх творах Дмитра Кешелі завжди багато любові – щирої, світлої, справжньої, всеосяжної, яка підносить і одухотворює. Це трепетна любов до створеного Богом світу, яка розкривається в замилуванні й захопленні красою всього, що оточує, вмінні зберегти в пам’яті запах цвіту черешні й міцно триматися корінням своєї землі, як прирічанські брати-дерева. З особливими емоціями, використовуючи усю палітру зорових, звукових образів, письменник відтворює красу природи, пір року. Ось як описує місто: «У ніжних долонях усміхненої долини, наче Книга Священного Писанія в пристрасних руках ревного вірянина, розгорнулося місто Мукачево. Завжди, коли з верхів дивлюся на нього, мені бачиться, що цей град не руками людськими зведений, а творений на небесах, а потім знесений ангелами і розстелений на цих благородних рівнинах ще задовго до тих часів, як життя на Землі явилося…. Ріка Латориця, що розполовинює місто на рівні дольки, схожа на щасливу блакитну усмішку… Куполи церков, подібні на розквітлі велетенські кульбаби… ледь помітні течії давніх вуличок, вервечки замислених дерев вздовж них, розпашілі зелені парки і всеграйливі сквери в повені багатоквіття. Все це зливається в дивовижну гармонію краси – величальну симфонію, створену й записану людиною, але тільки й тільки з поміччю і благословення Господа» (с. 149). А серцем Мукачева був храм, з якого линула божественна, світла, висока й таємнича органна музика, яка «творила не тільки зримі образи – вона мала навіть запах», який налаштовував на неперебутні емоції та роздуми, та смак – «з інших світів і життів, він давав відчуття якогось великого й незбагненного щастя і полегшення» (с. 188). А ще в цьому храмі була дивовижна картина Петера «Христос розмовляє з водами Латориці-ріки».

Це любов до рідної землі, «де зарита твоя пуповина, починається істинна дорога до воріт Господніх… І до самого Раю!» (с. 133), і любов до рідної мови, яка робить людину вільною і щасливою. Дуже гарно про це пише автор в епізоді про Симка, американського мільйонера і брата Соломона, який через роки повернувся на мить на рідну землю і заговорив «на нашій материнській мові» і став оповідачу Митрику рідним, близьким і дорогим: «Бо хіба є більше багатство, як чути, говорити, співати і кохати на материнській мові…. Симкова говірка розбудила й розтривожила в мені голос рідної крові. А голос-рідної крові – це голос материнської мови» (с. 105). 

Не меншою є любов до людей. Закоханість юного серця, щемливу любов до матері й батька, любов до дітей і онуків Д. Кешеля передає дуже оригінально й глибоко. Симко, який прощався з батьком і не обняв його, хоч дуже хотів, через роки просить родичів, щоб на могилі тата вклонилися від нього й уповіли: «Няньку, Симко вас усе життя любив, любить і безмірно страждає од сьої тяжкої любови…» (С. 118). Митрик характеризує бабу Фіскарошку: «В одну хвилину злі, недобрі, сварять і тут же готові за нас життя віддати. Ось така не зрозуміла і не збагненна ні для кого у світі наша селянська любов» (с. 130 – 131). «Ти був моїм сонцем, яке ніколи не заходить» (с. 220) – каже баба Фіскарошка Митрику, якого всиновила після смерті його матері. «Я став найкоштовнішим скарбом її життя. Сказати, що мене любила, обожнювала – всі слова бліднуть і меркнуть перед її любов’ю», – стверджує хлопець (с. 267). Пише Д. Кешеля і про материнську любов, для якої, «як і для любові Божої немає ніяких умовностей, застережень і кордонів – вона вічна у часі й просторі» (с. 201). 

 Пронизують роман мотиви любові до ближнього, яка «довготерпелива», бо «лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хто чинить кривду, радіє правдою; все зносить, все вірить, усього надіється, все зносить терпеливо. Любов ніколи не минає» (І Кор.13: 4-8), і любові до життя – «дивовижної казки, написаної Великим Творцем» (с. 137). Але є тут і туга, породжена швидкоплинністю часу, відведеного людині на землі, минущістю людського життя, драматизмом доль і втратами. Найперше – втратою благословенного і блаженного світу дитинства, де всі були живі і разом, куди спогадами так часто повертаються головні герої романів. І в уяві оживає «нечувано тепле Різдво», діти, які босими в одних сорочках «щасливі бігаємо од обійстя до обійстя, а в небі журавлі з теплих країв вертаються. Співаємо попід вікнами, а журавлі колядують в небі. Воістину небо і земля торжествують, птиці і люди колядують» (с. 111). А «якими благодатними були в дитинстві пори року; який смачний хліб пекли мамка; з яким нетерпінням і благоговінням чекалося Різдва й Великодня, коли вся родина збиралася за столом…» (с. 113).

Любов – концептуальна основа кожного тексту, стрижень авторського світоглядного мислення, принцип, за яким живуть герої. Їхня любов – це світло, яке завжди світить іншим, вірність, жертовність, доброта, тепло й людяність. Такими є Митрик, Грім, Фіскарошка, Соломон, Іван Сирота та інші персонажі романів Дмитра Кешелі. Незважаючи на добродушний гумор і кумедні ситуації, у яких змальовує їх автор, це завжди сильні характери, яскраві й самодостатні особистості, які живуть не для себе, а для інших. 

Думаю, саме майстерне вміння автора вербалізувати-візуалізувати оту вселенську і всеосяжну любов на рівні сюжету, мови, образів, художніх деталей, пафосу, робить його художні світи особливими. А ще – філософія буття, побудована на вірі й прославі Творця, життєва мудрість відмежовувати добро і зло. І дійсно, романи Дмитра Кешелі – це ода дитинству, родакам, рідній землі, природі, односельцям, «апофеоз справедливості, добра і всеосяжної любові, гімн творчості, мистецтву, красі» (с. 2). Це ода створеному Богом світові і вдячність за дар життя...