Під час фінальної церемонії, що відбулася 4 грудня нинішнього року у стінах Британської Ради, автор у характерній для себе манері зазначив, що хотів би написати таку книжку, яка б нарешті сподобалася його мамі. Син Іздрика, випускник Католицького університету, про батькове «Таке» сказав таке: «Старий, цю книжку треба було б видати в серії релігійної літератури». І, мабуть, це перше, через що її варто прочитати.

1000 фунтів стерлінгів премії, що містилася в товстенькому помаранчеву конверті, пану Іздрику вручив Надзвичайний та Повноважний Посол Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні Лі Тернер. За словами автора, першу літературну премію у своєму житті він, швидше за все, витратить на ремонт кухні у своїй оселі в місті Калуші. Можливо, англійці вирішили, що це також епатаж. Співвітчизники ж кивнули зі співчуттям.

Окрім несподіваної книжки пана Іздрика, до п’ятірки фіналістів увійшли також «Легенди Львова. Книга друга» Юрія Винничука (видавництво «Піраміда»), «Урізька готика» Галини Пагутяк (видавництво «Дуліби»), «Місто з химерами» Олеся Ільченка (видавництво «Грані-Т») та «Джури-характерники» Володимира Рутківського (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»). Цікаво, що нинішнього року твори всіх фіналістів так чи інакше пов’язані з містикою, з тим, що виходить за межі повсякденного і звичного, що, як спалах, може зупинити тебе просто серед вулиці, і ти почуєш: «Світ інший. Озирнись». До речі, за словами самих членів журі, серед яких були директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович, журналісти Андрій Куликов і Ольга Герасим’юк, музикант Андрій Кузьменко (Скрябін), адміністратор премії, продюсер Української служби Бі-бі-сі Світлана Пиркало, рівень усіх 30 поданих на конкурс творів нинішнього року був значно вищим, аніж торік.

Попри це, академік Мирослав Попович усе ж щиросердо сказав, що відчув свято, коли все закінчилось. «Сучасна українська література, — вважає він, — намагається бути епатажною і дещо дражнити читача. Що стосується книжки Іздрика — там, безумовно, теж є епатаж, і особливо в тій частині, яка торкається християнства, але все це абсолютно цнотливо. За цим треба бачити чисту людську душу, яка пред’являє високі вимоги до того, з чим вона стикається в житті. Це справжня література. Там є слово, яке служить».

На щастя чи на жаль, конкурс «Книга року Бі-бі-сі» вже вкотре примушує книговидавців і літмитців України шукати відповідь на те, як саме слід пропагувати українську книжку в себе вдома. Навіть дискусія «Як українській книзі полонити світ», що відбувалася перед нагородженням фіналістів і була присвячена проштовхуванню української книжки у світовий книжковий мейнстрім, закінчилася «домашніми» питаннями. Щоб кудись пливти — треба вміти пірнати, щоб зрости польовою квіткою — спочатку насінині слід пройти крізь ґрунт.

На думку головного редактора видання «ЛітАкцент» Володимира Панченка, розвій української книжки можливий тільки за цілеспрямованої підтримки держави. Ідеться про те, що за кордоном треба відкривати українські культурні центри, надавати гранти іноземним перекладачам, засновувати премії за найкращі переклади, створювати умови для стажування іноземних перекладачів у нашій країні тощо. На думку іншого учасника дискусії — Віталія Капранова, з нами стануть «товаришувати» тільки тоді, коли ми спроможемося продавати цікавий саме тамтешньому читачу продукт. Крапку в дискусії, фактично, поставила пані Забужко. «Будь-яка література, — вважає вона, — буде знана за кордоном тільки тоді, коли вона стане затребуваною у себе вдома. Світовий книжковий ринок — така штука, якій постійно потрібна нова кров. Знати акупунктурні точки цього ринку — це абсолютно реальний хід. В тій Європі, яка називається Західною, інтерес до східних літератур розвивається поступово, але неухильно. І саме від нас великою мірою залежить, як саме його розігріти і скерувати».

Отаке маємо сьогодні. А поки що сучукрліт як складову української книжки ментально і матеріально підтримує тільки конкурс «Книга року Бі-бі-сі».

Вікторія Скоропуд