Щоденне горіння в слові (але не в ділі) ані на мить не покидає героїв цієї напрочуд донецької збірки, до якої, крім роману «Ельза», що дав назву всій книжці, увійшли повісті «Танцююча зірка», Szereletek і «Літо». Скажімо у згаданому романі герой дивується з того, що можна занотувати у щоденнику: «Колір її волосся чи губної помади? Довжину спіднички чи вигляд панчіх? Запах її парфумів чи смак ром–коли на її (твоїх) губах? Але ж найсуттєвіше не запишеш». Натомість ціла повість Szereletek у цій же книжці — ні що інше, як щоденник, розписаний за суворими трудовими буднями пияка і коханця.

Ні, герої цієї прози, безперечно, — інтелектуальні трударі на ниві побутового алкоголізму, як, наприклад, персонажі роману «Ельза» — письменник, художник і їхня квартирна муза. Звісно, упродовж усієї оповіді вони мордуються по малосімейних кімнатах, п’ють і безтямно злягаються, але така вже непідробна правда донецького життя. «Але що я можу писати? Тим більше коли зважити на той факт, що з мене кепський письмачок, парвеню, пролетар і так далі», — якось визнавав герой «Ельзи». Утім завжди знайдеться, про що згадати «після вчорашнього», тому не дивно, що саме наш парвеню–оповідач допомагає придивитись до головної героїні «Ельзи», віддзеркалюючи її важку комунальну долю у шкельцях свого звичайнісінького безумства. Ельза в романі — особа доволі таємнича, рішуча й енергійна. Вона то підозрює друзів–сусідів у гомосексуальному зв’язку, то спить з одним, а кохається з іншим, то п’є з обома, то не п’є зовсім, а ходить, можливо, на службу. Чи не ходить, а, знов–таки, «підводиться з колін, витираючи рукою вологі губи, і сідає поруч зі мною біля розчахнутого вікна... потім легенько тягне мене за рукав: — Тобі не сподобалось?» І нікому сказати, що подобаються не її ніжні послуги, а саме вона, справжня героїня нашого часу, незамінний товариш Жучок на побігеньках у хворих на манію величі естетів.

Загалом із писань Солов’я вкотре дізнаєшся про те, що над будь–яким митцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля: він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють зворохоблену душу. Щойно він припиняє творити, як перетворюється на безумця, або тікає в алкоголізм, наркоманію, любов. І це надзвичайно складне творче життя, що з точки зору пересічного читача виглядає аномальним. «Я завше був схильний всю цю меланхолію записувати на рахунок погоди — зазначає, герой повісті «Танцююча зірка». — З роками розумію, що все набагато складніше».

Справді, з роками з’ясовується, що «не повезло нам лишь с погодой, людьми, эпохой и страной», і тому хочеться складнішого, а не легкого пояснення причин власного незадоволення самим собою. Мабуть, саме звідси в прозі Олега Солов’я з’являються саморобні теорії, банальні зауваги і не менш тривіальні прогнози. «Якщо взяти теперішню українську або й світову літературу, відому мені у перекладах, — філософствує у щоденнику герой повісті Szereletek, — і поставити питання: а що ж направду відбувається? — то можна сягнути доволі сумного висновку, а саме — стосовно занепаду художньої літератури». Словом, одне з двох: або літературу наш герой читає «не українську», або щось не так із «світовими» перекладами. Бо якщо сьогодні друкують такі відверто депресивні речі, як «донецька» проза Солов’я, то про який занепад можна говорити? Нормальні танці під баян, себто похмільна мізантропія на світанку нового тисячоліття.

Тож даремно ця жорсткувата терапія, що межує з рятівною графоманією, іноді пояснюється в автора збірки різними буржуйськими термінами, які мало відповідають похмурій донецькій дійсності. Наприклад, «імпліцитна ворожість часу», «дискурсивний стан квартири», «ступінь дегуманізації літератури» — це автор всерйоз чи по–українському? Звісно, в анотації до «Ельзи» зазначено, що О. Соловей — ще й науковець і кандидат філологічних наук, але ж не до такої міри! Скажімо, щоразу надибуючи в його книжці цитати з таких французьких мудрагелів, як Сартр, Барт і Батай — ні, не хапаєшся за свій симулякр, як Пелевін при слові «дискурс», — а пригадуєш нещодавню творчість цього донецького автора. Адже раніше у текстах Солов’я — поета, прозаїка і редактора журналу «Кальміюс» — був просто собі суцільний Микола Хвильовий, від якого у нього де–не–де залишився лише «запах слова». Себто огризки харківського правопису 1929 року, а також залишки романтики «смолоскипового» вітаїзму. Цікаво, куди воно все поділося? «Землетрус у Донецьку, — роз’яснює суть справи герой повісті «Літо», — вісім балів: Петрівка в руїнах; а на завтра обіцяють усі десять». Мабуть, не дивно, що слідом за Ніцше автор «Ельзи» ніби як плекає в собі перворідний хаос, який спроможний народити танцюючу зірку. Ну наче індуський бог Шива — покровитель аскетів, які прагнуть такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Абсолютом. І це, панове, не марка горілки.

Ігор Бондар–Терещенко