Зазвичай щедрий на кров з кишками Голівуд постачає вкрай небагато вартої уваги продукції.

Позитивний ефект від такого застою полягає в тому, що в глядача з’являється чудова нагода поцікавитись новими стрічками жахів, відзнятими поза межами США.

Найближчі конкуренти американських різників – іспанські режисери, які тишком-нишком витворили одну з найкращих франшиз останніх років – “Репортаж”, а цього року здивували ще одним фільмом-грибницею під назвою “Вальдемарів спадок”. На цю стрічку варто звернути увагу з кількох причин. По-перше, режисер Хосе Луїс Алеман обрав найскладніший напрям синтетичного горору, в якому монстр аж до кінця залишається поза кадром, а його поява стає несподіванкою для більшості глядачів, заколисаних детективно-готичним сюжетом з ощадливим вкрапленням містики. По-друге, “Вальдемарів спадок” – це фільм-омела, який однаково просякнутий творчістю Говарда Ф. Лавкрафта та її сучасними поп-культурними інтерпретаціями. До честі Алемана, він уникнув пастки, в яку свідомо потрапляли десятки режисерів, які наважувалися на буквальну екранізацію творів Лавкрафта. Гірша доля переслідує до наших днів хіба що новели Едгара По, які породили окреме звалище горор-сміття.

До цього часу міфи й притчі Лавкрафта зазвичай розкрадали, як цемент на будівництві; натомість мерехтіння древнього жаху в його творах – дивовижне й надприродне, і цю особливу лавкрафтівську атмосферу так просто не поцупиш. Тож чи варто дивуватися, що в середовищі кіноробів завжди існував попит лише на будматеріали цього письменника, його улюблені елементи декору та інші незрозумілі артефакти? Зрештою, самих лише “Некрономікона” та Ктулху вистачає для щорічного поновлення фільмографії “за мотивами Лавкрафта”.

Один з небагатьох винятків – фільм 2005 року “Поклик Ктулху”, створений з ініціативи Лавкрафтівського товариства, – чорно-біла німа стрічка тривалістю 46 хвилин. Режисер Ендрю Леман спробував відтворити похмуру фантазію про прадавнє зло за допомогою “відмерлих” кінозасобів, і принагідно катапультував публіку в час написання новели – 1928 рік. А найголовніше, що моторошну мову Ктулху, яка в багатьох інших стрічках так зворушливо нагадує хропіння або свиняче рохкання, вдалося залишити у просторі уяви. Експеримент Лемана виявився настільки ж переконливий, як і безплідний, а його очевидна мистецька цінність неспроможна витримати 3D-катувань.

Іспанець Хосе Луїс Алеман обрав не менш екзотичний шлях до класика: щоб наблизитися до атмосфери творів Лавкрафта, він вирушив у протилежний бік. Більше того, саму ідею такого химерного об’їзду він успішно втілив у конструкції фільму: тільки окреслив сюжетну інтригу – й одразу облишив її, запропонувавши глядачеві ознайомитись... із передісторією. Відтак перші півгодини стрічки – це насправді вступ до другої частини “Вальдемарового спадку”. Хочеться вірити, що вона не забариться.

“Якщо я вам скажу, що тут відбувається, ви не заснете до кінця життя”, – така ось щедра обіцянка несподівано перетворюється на сентиментальну оповідь про доброго і нещасного Лазаро Вальдемара, чиє захоплення безневинними фокусами закінчується судовою тяганиною та звинуваченням у шахрайстві. Спершу Лазаро бавиться у фотографування духів, а згодом влаштовує ефектні спіритичні сенси; на зароблені в такий спосіб гроші вони з дружиною утримують дітей-сиріт, і відтак почуваються робін-гудами, а не дрібними шахраями.

З фабули “Вальдемарового спадку” з однаковим успіхом можна було б витиснути і  любовний роман, і психологічну драму; а втім, коли в стрічці з’являється похмурий лисий тип на ім’я Алістер Кроулі, глядач полегшено зітхає: ось воно, почалося. Залучення одіозного окультиста в “лавкрафтівський простір” – доволі смілива витівка Алемана; чимало дослідників фіксували перегуки у поглядах і текстах Кроулі та Лавкрафта, хоча про їхній взаємовплив можна тільки здогадуватися. Варто додати, що серед другорядних героїв фільму є й інші історичні постаті: це Джакомо Пучіні та Брем Стокер, які прагнуть вициганити по той бік світу трохи натхнення, скориставшись послугами Кроулі. 

Режисер доволі реалістично відтворює постать хрещеного батька сатанинських культів ХХ століття. “Якщо грюкати в заборонені двері так часто, хтось та й відповість”. “Єдиний закон: роби, що хочеш”. Ці та інші відомі сентенції Кроулі використані у стрічці, як і його “науковий підхід” до чорної магії.

Зрозуміло, що експерименти Кроулі завершаться катастрофою. І за дверима на всіх учасників шоу чекатиме не добрий ельф з мішком подарунків, а хижий демон, який не тільки влаштує дикий бедлам, а й нагадає окультистам-телепням: “Не можна спробувати зрозуміти те, що невідоме”.

Таких повчальних притч у горор-індустрії – як гною, тож режисер і не приховує, що вів глядача манівцями заради іншої мети. І ця мета – своєрідна данина готичній традиції – сам вікторіанський особняк Вальдемара, де й відбуватиметься подальше пробудження жахіть Говарда Ф. Лавкрафта. І це буде зовсім інша історія, в якій замість дрібних пекельних недобитків з’явиться сам Ктулху.

Розлогий вступ до імовірної франшизи, на перший погляд, лише випробовує терпіння публіки. З іншого боку, такий вузол можна розв’язувати по-різному, і Алеман цим неодмінно скористається. По-перше, йдеться про хрестоматійний “будинок з привидами”, а це один із основних горор-архетипів (“В океанів – своя романтика. Так само зі старими будинками”, – погоджується одна з героїнь “Вальдемарового спадку”); по-друге, автори натякають на маєток самого Алістера Кроулі, з яким пов’язують безліч похмурих переказів. І, по-третє, Ктулху гряде – і йому не подобається сучасна архітектура, де немає місця для гідних розваг із людськими жертвоприношеннями.

Михайло Бриних