Навіть фатальні умови, коли тотальне  безбожне свавілля стає правилом і  для порятунку  поневолених (людини, народу, держави) не залишається шансу,  а різниця між життям і смертю  здається іноді ілюзорною,   неспроможні  стати вирішальним глухим кутом. Наскільки б екстремальними та безвихідними не виявлялися обставини, вони не перемножать на нуль засадничий вибір. З  подібними  розмислами, вочевидь,  не розминеться  немало тих, кому, як і автору цих рядків, поталанило бути читачем «Заячого костелу» Василя Шкляра.  

У романі оповідь ведеться від імені  литовця Йонаса (Лютаса), який зумів довести вірність своїй Батьківщині попри неймовірні виклики.  Йому судилося гідно завершити власний земний шлях на сто першому році.  Йонас (Лютас) пояснював свій феномен виживання (живучості) тим, що «був у лівій руці Бога… Тому що в лівій руці Бог тримає людську долю». Сам  чинник осмислення буття крізь призму сторіччя  персонажа не новий  (принагідно  можемо пригадати «Сто років самотності» Габрієля Гарсія Маркеса, «Століття  Якова» Володимира Лиса,  «Вічника» Мирослава Дочинця). Однак Василь Шкляр, один зі знакових майстрів слова, у «Заячому костелі» крізь перипетії долі Йонаса (Лютаса) веде читача в унікальний світ литовської нації, апелюючи  до багатосотлітньої історії, де продовжують жити і перший король Міндовг, чия донька вийшла заміж за сина Данила, першого короля Руси-України, де переплітаються язичницька та християнські традиції, а минувшина й прийдешнє промовляють полотнами Чурльоніса.  Причому цей литовський світ суголосний з українським: і  коли Йонас перебуває на Донбасі, де йому допомагають утекти   з неволі,  і тоді, коли  в Україні стає повстанцем під псевдо Лютас і за наказом упівських зверхників дістається до литовських «лісових братів» (жалюків), і  під час Норильського повстання.  Озираючись у прожите, він зізнається: «Норильськ не відпускає мене, бачу бровастого волиняка Степана – заводія бунту, бачу ще хлопців з Волині».

Цей чоловік, ніколи не хворіючи на недугу гіпертрофованого егоїзму, все-таки погоджується, завершуючи  земний шлях, з пропозицією-проханням свого молодого друга Стасіса поділитися спогадами, який нагадує, що  «писання мемуарів – це зривання іржавих замків із застиглих комірчин пам’яті».  Аби, вочевидь, не канула в небуття правда, щоб прийдешні покоління не залишилися без  моральних і загалом доленосних орієнтирів. Щоб і надалі втілювався в життя  принцип неперервності поколінь, означений у   Гімні Литви («Tautiška giesmė» — «Національна пісня»), який написав і поклав на музику  Вінцас Кудірка: 

Литво, вітчизно наша,
Ти земля героїв,
З минулих віків сини твої
Нехай черпають сили.

Водночас разом із Йонасом (Лютасом) головним (правда, уже збірним) героєм постає  ліс. Він -  не лише  рятівний прихисток, а й персоніфікована жива сутність. Як зізнається Йонас, «ліс, мій товариш, приходить до мене так само, як і я до нього». Мимоволі   напрошується асоціація зі  скульптурним  проєктом «Стріляючий  ліс» («Ліс, що стріляє», «Ліс пам’яті») волинського митця Миколи Кумановського. До речі, і Йонас, коли згадує про   край, де постала УПА, де він теж  став повстанцем Лютасом, зворушливо ділиться сокровенним:  «Ми біжимо до лісу, позаду ще хтось стріляє наосліп, валують собаки, та гавкають вони на чужих, нам немає чого боятися, бо ліс теж біжить нам назустріч, ліс знає, що ніхто нас так не захистить, як він». Ліс ставав для нього й побратимів і домом, і другом. «Нас називали жалюками, - згадує Йонас (Лютас), -  через те, що ми побраталися з лісом, але така назва  цілком узгоджувалася з кольором наших облич після тривалого сидіння під землею». 

Чи усвідомлювали литовські повстанці, що їхня боротьба впродовж найближчих років може  не увінчатися   відновленням державності? Вочевидь, навіть ті, які ще плекали ілюзії на ймовірність допомоги  США, Заходу у визволенні з московської неволі,  вже навіть наприкінці сорокових позбавилися її. Та попри те, як говорив повстанець, схожий на Вінцаса Кудірка,  автора «Національної пісні»,  що  «смерть чатує на кожну людину ще в материнському лоні… Але боягуз помирає від страху тисячі разів, а сміливий один-єдиний раз. І якщо людське життя – це мить, то яка різниця, скільки років ця мить вмістила?», Лютас  «фізично відчував, що у наших жилах пульсує одна кров. Ця кров мала назву – Литва». При цьому, розмірковуючи навіть щодо моральних чинників, переконував і був переконаний, що «волелюбність важливіша за вірність. Вона незмінна, як група крові». 

Автор  «Заячого костелу» не ідеалізує   героїв (тих, кого сприймаємо як  позитивних персонажів) роману. Кожен з них (особливо дядечко Міколас) – колоритна постать, з власними комплексами, проблемами. Вони, живі люди,  не вписуються у парадигму  чорно-білої однозначності, виняткової героїзації. Навіть Тарзанас, який виявиться зрадником, усе-таки в екстремальну мить спроможний на відчайдушний людяний вчинок (зокрема, коли пошепки повідомляє Йонасу про пастку, влаштовану окупантами). Можливо, письменник настільки «вростає» в долю свого героя, від імені якого, як уже зазначалося вище, ведеться оповідь, що  риси вдачі  обох суттєво близькі, зріднені. Як, скажімо, Йонасу, на відміну від тезка-побратима,  чужий процес  пафосної «канонізації» жалюків, так і Василеві Шкляру чужі довколалітературні  ігри, відмова від власних життєвих і творчих засад (як зокрема у відомому випадку з Національною премією).  Лютас, у які б ситуації   не потрапляв, намагався чинити згідно з настановою дядечка Міколаса: «Нічого не бійся і рівно тримай хребет». У цьому сенсі  промовисті і приклад головного героя «Заячого костелу», й загалом весь художній світ книги зараз, коли інфляція моралі, культ сили все відчутніше (у контексті  російсько-української війни -  наймасштабнішої  після Другої світової в Європі, позицій   лідерів  найбільших ядерних потуг) коригують сьогодення. До того ж, апелюючи до таланту Василя Шкляра, переконуєшся, наскільки і цьому випадку   «велика життєдайна сила роману, що помножує наше існування, дає нам волю і обдаровує щедрими перевтіленнями» (Хосе Ортега-і-Гасет, «Думки про роман» у перекладі В’ячеслава Сахна).

Кожне життя – і втілення генетичної програми, і  часопростір, обмежений  писаними й неписаними законами епохи та суспільно-політичної конкретики. Та якими б фатальними не здавалися обставини,  як уже наголошувалося вище, все  одно нерідко визначальними залишається чинник персонального вибору.  Вкотре переконуючись, що  «ніхто нічого не відає заздалегідь, усе життя   наше зіткане з випадковостей та несподіванок», Йонас подумки, у сутіні криївки, каже собі (й відтак читачеві): «Не смій опускати руки, ще так багато  всього попереду».  Цей вибір принципово визначальний. Адже тут нема місця  ілюзіям, оскільки «ступив  на стежку в один кінець. Стежку, з якої уже не зійдеш. Це не був страх. Це було повільне усвідомлення невідворотності». Та  водночас він  не погоджується  на всесилля хаосу випадковостей. Відповідаючи на запитання рідного брата матері, чому так трапляється, спершу каже: «Волею випадку, дядечку Міколасе, волею сліпого випадку, дорогий».  А відтак уточнює «Чи, може, волею самого Провидіння», риторуючи  насамкінець: «Чи випадок це і є Провидіння?» 

Найсуворіші життєві іспити неспроможні зруйнувати цілісність характеру, світосприймання Йонаса (Лютаса). Будучи вірним своїй усвідомленій місії, він повсячаксно нагадує і, зрештою, переконується, що «куди б не вели мене ці покручені дороги, я завжди іду додому». І цей дім – вільна Литва, що неодмінно мусить звільнитися з-під ярма окупації та повернути державність. Задля цього, коли   реалії в поневоленій країни  афористично-точно відображалися в констатації «поки спиш, жити можна» дідуся Андрюса, Йонас передовсім живе. І, зрештою, почувається якщо не окрилено-щасливим, то самодостатнім.  І тоді, коли, здається, дихає прірва безчасся. І коли  начебто нереальні  сподівання та діяння матеріалізуються. Й навіть у мить свого сторіччя, яке святкує у колі передовсім тих, із ким духовно зріднився.   

Чинник часу на різних відтинках життєвого шляху Йонаса, по-різному виявляючи себе, все-таки не втрачає оптимістичної візії. І тоді, коли, під час бомбардування  радянськи літаками колони зі своїми ж військовими  та полоненими, він переконується, «як швидко збігає час; навіть у цьому просторі війн, полонів і мук, коли здавалося, що світ взагалі провалився в почасся, він, цей час, насправді летів ще з більшою швидкістю». І коли в криївці «навіть гасницю запалюєш зрідка, щоб не з’їдала кисню – його іноді так бракує, що пломінчик на ґноті і сам гасне», відчуваєш після   довгого перебування   у темряві, «ця чорнота заповзає в душу, в’їдається в  тіло і кров». Прощаючись  з Еґле, Йонас    нічого їй не обіцяє, знаючи, що кожна миттєвість може стати завершальною. Він заспокоює кохану зауваженням, ніби «два-три місяці – це зовсім небагато», хоч  при цьому насправді знає,  що «для нас це безмір - значно  більше, ніж можна витримати. Швидкоплинним здається лише той час, що минув, а теперішній іноді застигає  незрушно, як річка на морозі: ти опиняєшся в западині, яку час обминає – невидимо пролітає десь там сам по собі».
Розлоге епічне полотно, структуроване на три частини  («Коли Бог заплющує очі», «Еґле – королева вужів», «Жертовний камінь»)   засвідчує специфічну стилістику письменника, який уникає смакування діалектизмами, «збочування» до пейзажної описовості. Тож цей твір, де читачеві не доводиться долати спротив тексту, захопливо-динамічний,  коли сюжетна інтрига не зникає до останньої сторінки. Зміщуючи часові пласти, повертаючи персонажів у  найекстремальніші моменти минулого, Василь Шкляр «відсіває» другорядне, сконцентровує увагу на визначальному в долях. Передовсім це стосується Йонаса (Лютаса), порада матері якого – універсально-справедлива  і для кожного, хто хоче жити, а не імітувати життя, бути собою,  а не грати нав’язану роль. Це повчання-зізнання («Авжеж, добрі слова сказати неважко, усі ними кидаються навмання, тільки ж сіль у тому, як і коли їх сказати: одні линуть до неба, інші опадають на землю, як порох») втілюється автором у  «Заячому костелі».  Як і сувора небагатослівна мудрість із прощального листа матері до Спірґаса: «… помирай на рідній землі. Краще померти молодими за волю, ніж вік звікувати в неволі». 

Розмислюючи про жіночу сутність, письменник довіряє власні філософеми тим, кого називаємо героями роману. Він навіть апелює до  старозаповітної та  християнської концепції буття.  У розумінні Лютаса,  «саме жінка, не чоловік, першою відважилася зірвати заборонений плід, зрозумівши, що власний шлях, хай і тяжкий,  потрібно обирати самому, а не покладатися на чиюсь волю. Жінки сміливіші».  Останню констатацію він повторить, згадуючи про повстання політв’язнів у Норильську: «Жінки сміливіші, Стасісе. В усіх випадках вони рішучіші». Але письменник, приязно мовлячи про Еґле  - жінку, з якою єднало Йонаса кохання, щасливе майже півсотліття  у сімейному статусі, цей час відносного спокою не інтерпретує на сторінках роману, даючи шанс читачеві на художній домисел. Удивляючись-услухаючись у прожите й пережите, головний герой «Заячого костелу», бачить-відчуває те, що виходить за параметри регламентованих пам’яттю реалій.  «Мені привиділося, - подумки промовляє Йонас (Лютас), - що ми з нею (Еґле,  - В. В.) в зовсім іншому костелі, потаємному, захованому в лісі далеко від людського ока, заглибленому в землю, куди не дістає навіть час, й ім’я  цьому нашому храму – Заячий костел; ось же він, ось, не треба нікуди йти, бо ми вже у ньому. Я навіть побачив над нами Заячого бога – у нього довге золотаве волосся,  кучерява вогненно-золотава  борода, червоні очі проміняться блискавками, і  він каже мені, що треба рівно тримати хребет і не згинатися». Бо, як резюмує вже автор роману у «Післямові» від імені Стасіса Довідайтіса, «Заячий костел – це те, що ти дуже хочеш побачити, але не побачиш ніколи». 

Наче перефразовуючи Шекспірове осягання сутності буття в «Гамлеті»,  Спірґас, однокласник і побратим Йонаса, коли відчув наближення до неминучого, поділиться  сокровенним: «Бути – наше головне завдання». А Каюнас (командир) нагадає і собі, й  побратимам, і прийдешнім поколінням  як литовців, так і сусідніх народів, що   «слова «війна» і «свобода» стали для нас рівнозначними». Ці дві констатації  по-особливому доленосні в час, коли імперія зла, прискорено рухаючись до своєї агонії, намагається перетворити в  безлюдну пустелю Україну,  аби відтак  поглинути інші  сусідні держави  (Литва – не виняток) і народи. Але, як зауважував  Йонас, стратегія Кремля приречена, як і її ідеологи та реалізатори, адже  воля Божа  - не на боці окупантів, а «нам послано   ще одне випробування, щоб ми стали дужчими… Свобода не має ціни. Вона завжди зростала на жертовності. Від початку світу». Ця візія головного героя  роману  «Заячий костел» Василя Шкляра – нагадування кожному з нині сущих і в Україні, і в Литві, про істини, перед якими врешті виявиться безсилим  наш спільний споконвічний ворог.