“Коли починає смердіти, знаєш, що це – Панчево”, – каже один з другорядних героїв фільму, коли представники Інтерполу в’їжджають до цього “найзагидженішго міста Європи”. От і скажіть: як не заплатити з муніципального бюджету за таку рекламу? А якщо серйозно, то мені хотілося б побачити фізіономії вітчизняних чиновників, якби до них звернулися наші митці з проханням підтримати виробництво національного зомбі-кошмару.

Ренесанс зомбі-тематики протягом останнього десятиліття пояснити нелегко. Більшість нових стрічок цього напряму не вирізняються свіжими ідеями чи знахідками (якщо не брати до уваги технічні аспекти). Єдина “революція жанру” полягає хіба в тому, що на зміну “повільним зобі” Ромеро прийшли “швидкі зомбі” Зака Снайдера та Денні Бойла. В усьому іншому переспіви про “день, коли мертві повстануть” залишаються незмінні, як доміно, а сюжети пронумеровані та узагальнені.

Так, наприклад, причин для пришестя зомбі лише дві. Перша – це відсутність будь-якої мотивації, а лише констатація факту: так трапилось. Саме вона здебільшого фігурує в стрічках, які апелюють до біблійної метафорики, – і до цього ми ще повернемося. Друга причина – це екологічний катаклізм, невдалий військовий експеримент, наслідок техногенної катастрофи тощо. В “Зоні мертвих” маємо справу саме з цим варіантом розвитку подій: цистерна з хімічною гидотою додає мешканцям Панчева нових вражень. І хоча сербські зомбі – не такі вже й дошкульні, порівняно зі своїми британськими побратимами, проте, як і їхні американські колеги, мають аномально кмітливого ватажка в костюмі хімзахисту.

Як і належить класичному зомбі-горору, всі дружно бояться і ніхто нічого не розуміє. Режисерам вдається вичавити з жанрової біганини-стрілянини максимум: у стрічці з’являється вартий уваги набір психологічних портретів, – істерична панянка, релігійний фанатик, старий песиміст, у якому життя і смерть давно примирилися до збайдужіння. А втім, головні герої – це люди дії, агенти спецслужб та один буцімто небезпечний злочинець, яких боротьба за виживання перетворює на полигачів. Заручник інтерполівських агентів од самого початку тероризує глядача своєю втаємниченою посмішкою – і недаремно. Лише він знає, що ж насправді відбулося в Чорнобилі, й саме тому анітрохи не дивується з мерців, що заполонили вулиці сербського містечка. Варто лише зазначити, що таке тлумачення Чорнобильської катастрофи – не новина; історія запозичена зі стрічки “Некрополіс” (четвертої частини “Повернення живих мерців”) 2005 року, що запам’яталася передусім завдяки химерному факту: зйомками чорнобильських зомбі опікувався славнозвісний Роман Балаян.

Ще один концептуальний сюрприз від творців “Зони мертвих” полягає в тому, що одну з головних ролей (агента Мортімера) виконує Кен Форі, який почав винищувати зомбі ще 1978 року, і не будь-де, а в стрічці самого Джорджа Ромеро “Світанок мерців”. Порівнювати його гру в цих фільмах – окреме, хоч і доволі специфічне, задоволення.

Попри виразний екологічний пафос, що дозволяє відшукати у черговій історії зомбі-апокаліпсису раціональне зерно, “Зона мертвих” не відкидає і вже згадуваної причини №1, що ніяк не пояснює, а лише погоджується з тим, що день повстання мерців колись настане, і це вже ваша справа, як до нього готуватися. 

Але мене більше цікавить інше. Що змушує публіку знову і знову спостерігати за пожирачами живої плоті, яких можна вбити тільки пострілом у голову? І чому передбачуваність кожної нової історії частіше стає її перевагою, ніж недоліком? Може, вся справа в тому, що зомбі – це той універсальний код кінця часів, який не треба розшифровувати? Адже мало хто розуміє, з якого дива Аврам став Авраамом, а ще менше людей можуть прочитати Об’явлення Івана Богослова, не пошившись у дурні. Одна з небагатьох метафор останньої Книги Нового Заповіту, придатна до буквальної інтерпретації, – це “дві смерті”, які чекають на людей. І саме друга смерть є втіленням зомбі-жахіття: “Померти вони захочуть, – та втече від них смерть!”. Можна лише здогадуватися, наскільки уважними читачами Об’явлення є Джордж Ромеро та його послідовники, але навіть той героїчний оптимізм, який дозволяє вижити одинакам під час нашестя живих мерців, має в Апокаліпсисі своє підтвердження: “Переможець не буде пошкоджений від другої смерті”.

Що густіший морок навколо – то більше радості ми здобуваємо від упізнавання простих, зрозумілих речей. Зомбі позбавлені такого щастя, і саме тому нікому не хочеться опинитися поміж них. Сучасний глядач не любить повчальних історій, і саме тому повчальним історіям доводиться хапати публіку за горло. А іноді – цілитись у голову.

Михайло Бриних