Скільки би не говорив про Андрія Куркова і його твори, найголовніший висновок, який можна і треба зробити, – він уміє заінтригувати читача. Се один із небагатьох письменників пострадянського простору, який вдало балансує на межі «популярної літератури» і літератури для гурманів (якщо така є). Росіяни мають Бориса Акуніна, ми – Андрія Куркова, який, хоча й пише свої твори російською мовою, завжди й усюди декларує себе яко український писатель. Гадаю, се той позитивний момент нашого борсання в культурологічному просторі, який забезпечує бодай сякий-такий розголос національному побутуванню. Це при тому, що Курков майже уникає прямих акцентувань на проблемах українства, за винятком роману «Остання любов президента» (2004), де обіграно українську квазіполітичну ситуацію. І то все це робилося письменником на рівні сюжетотворчому, аніж концептуально-ідеологічному.

Найновіший роман Андрія Куркова є простим у задумі й цікавим у розгортанні сюжету: є Ірпінський провінційний колорит з натяками на суспільну ситуацію в країні, є незнайомець, біографія якого й складає таємницю, є бажання проникнути в чужу таємницю (елементи приватного детективу), є паралельний світ, ключем проникнення у який стає стара міліцейська форма взірця 1957 року, нарешті є хепіендівський фінал. Майже «голлівудська картинка».

Цей принцип – ірреально/реального, паралельного співіснування і потрапляння героя в якісь незвичні ситуації, де він починає розігрувати ролю приватного детектива, – так чи інакше, але є стрижневим для прози цього письменника.

Не буду зациклюватися на проблемі, з якою дуже часто стикається автор, – сюжетно-композиційних повторів, але суть полягає не в цьому. Головне ж у тому, що Курков дуже динамічно розвиває сюжет, де зав’язка може складати сторінку-півтора, основний «пунктик» його книжки – розвиток подій (інколи затягнутий), тоді як кульмінація і розвиток також є динамічними і стислими в обсязі.
Курков не пише творів з глобальними темами, він завжди ситуативний і завжди конкретний у виборі сюжету. Зрештою, він не претендує на месійність чи патріотичну патетичність своїх писань. Головне завдання є простим – зацікавити і повести до кінця. Що йому, здебільшого, вдається.

Чи означає це, що у нас немає більше письменників, які могли би писати так, як Курков? Ні. Такі письменники є. Той же Мирослав Дочинець із Мукачево або ж Дмитро Білий із Донецька, Василь Слапчук із Луцька або ж Володимир Даниленко з Києва, Володимир Лис із Луцька або ж Сергій Федака із Ужгорода…

Справа полягає, як завжди в іншому, – в умінні й бажанні пробитися в європейську кон’юнктуру з її невибагливістю сюжетною, легкістю стилістичною і вмінні проговорювати загальнолюдські цінності, інколи з елементами специфічного європейського сентименталізму та самоіронії.

Андрій Курков мав нелегкий шлях до читацького успіху. З тисячі розісланих анотацій і анонсованих сторінок своїх книг до європейських видавництв, він отримав майже вісімсот відмов, але досяг свого. І то цей успіх є ширшим у європейського читача (німецькомовного, англомовного, франкомовного), аніж нашого.

Сьогодні Курков виступає у своєрідній ролі місіонера українства. Хоча сам він прекрасно розуміє, що його підтримки того чи іншого літерата замало, аби він «прорвався» на європейський книжковий ринок. Потрібне щось більше за талант чи ремісниче уміння, потрібне везіння, помножене на письменницький трудоголізм й індивідуальний талант спілкування. Зрештою, інколи важко пояснити, що саме потрібно, аби до Тебе виник видавничий, а відтак і читацький інтерес. Себто, не потрібно відкидати й у формуванні письменницького успіху такого чинника як метафізика.

Кому мої міркування видаються загадто простими або ж непотрібними. – рекомендую … відкрити сторінки нової книги Андрія Куркова. Читається легко з відчуттям естетичної і етичної повноти (при тому, що Андрій курков аж ніяк не ханжа). Він просто є творцем історій, які читаються «с удовольствием и не без морали». Себто, він дотримується того письменницького принципу, який на українських теренах сформував ще незабутній Тарас Григорович.

І попробуй скажи після цього, що Андрій Курков не український письменник зі всіма позитивами і негативами такого…

Євген Баран