Так буває святкової днини в хорошій родині: чоловік працює, жінка насолоджується спокоєм. Або просто думає. Ось і я, заплющивши очі, згадую недавній неймовірно приємний феєрверк у Парижі на книжковому салоні, коли його постійно шарпали за руки, обнімали, впізнавали, розпитували; коли почет французького міністра культури мсьє Міттерана пробивався крізь натовпи відвідувачів до стенда, на якому роздавав автографи Андрій. Я чомусь тоді відчувала неймовірну гордість. Так — наче він мій брат.

Але він таки брат. Він — один із тих «читаних» колег, кого поважаю як людину. У творчому світі це трапляється не щодня.

Він — «оркестр», поліглот, дипломат, улюблений письменник кількох світових лідерів, візаві принців і королів, його працездатність вражає, його творчість породжує хвилю захоплення, дискусії, суперечки, але ніколи — байдужість.

Він — український письменник Андрій Курков. І 23 квітня йому — 50 років. Наперед би більше, кажуть у такий день у мене на Буковині.

 — Андрію, ти рано почав писати, але в літературу прийшов відносно пізно. Як ти переживав той час, коли тобі багато років поспіль відмовляли іноземні агентства і видавництва? Ти був такий упертий, беручи ці «хотинські фортеці» неприступного на той час літературного ринку, чи ти вірив у себе?

 — Бачиш, прозу я почав писати років із п’ятнадцяти, начитавшись Джека Лондона, Даніїла Хармса та Максима Горького. Ясна річ, спочатку писав для себе, потім почав показувати друзям. Але перша книжка вийшла в 1991 році завдяки редактору видавництва «Український письменник» Валентину Тарнавському. Десь із початку вісімдесятих я почав ходити по видавництвах із рукописами, скрізь надсилати свої тексти з надією їх видати. Навіть коли вже вийшли перші книжки, продовжував це робити, але сконцентрував зусилля на пошуках іноземних видавців і агентів. За всі ці роки розіслав близько тисячі листів та бандеролей і отримав близько шестисот (!) відмов. Але, як не дивно, звик до цієї рутини і вже вважав її частиною свого життя. Та все одно чекав на позитивну відповідь, бо і в себе вірив, і за характером я досить упертий.

 — Ти — людина світу. І я в цьому мала нагоду не раз пересвідчитися. Колись ти сказав, що не хотів би бути асимільованим письменником, бо хочеш бути інтегрованим письменником. Як це проектується на Україну? Що це взагалі означає? Тобі комфортно бути в Україні російськомовним письменником? І чому ти доволі часто робиш саме для української літератури більше, ніж ті, хто себе однозначно ідентифікує з україномовним літературним процесом? Ти відкриваєш українські книгарні, ти ведеш творчі вечори українських письменників, ти заступаєшся за них у світових медіа. Ти «просуваєш» тих, хто подає надію. Ти даєш шанс… Чому? Навіщо ти це робиш? Ти не егоїст? І чи треба бути письменникові егоїстом?

 — Питання асиміляції чи інтеграції для мене існує перш за все у площині мови. Деякі письменники перейшли з російської на українську, тобто вони тим самим показали свою лояльність та асимілювалися у мовному сенсі. Коли держава не є моноетнічною, вона має інтегрувати в себе всі етнічні складові. Я є частиною російсько-етнічної складової Української держави і не хочу, щоби мене, як свого часу поляки — українців, насильно чи не насильно асимілювали. Ніхто не пробує асимілювати, примусити писати українською кримськотатарських письменників та поетів. Хоча при цьому їх так автономізували в культурному сенсі, що ми їх взагалі не бачимо і не чуємо.

Бути письменником в Україні мені доволі комфортно саме тому, що я себе не сприймаю як «російськомовного письменника». Я себе сприймаю просто письменником і на інших дивлюся не з погляду того, якою мовою вони пишуть, а з погляду якості. Світові все одно, звідки прийде геніальна книжка. Головне, щоб вона прийшла. Мені би хотілося, щоб така книжка приходила і з України.

Щодо егоїзму або любові до самого себе, то я думаю, що ніхто нікому не заборонить егоїзм, але навіть любов до самого себе не може скасовувати любові до інших.

 — Чи важливо для письменника бути рівнозначним його людським якостям? Це шкодить чи заважає творчості?

 — Це стається природно, і не мені судити тих письменників, які проповідують одне, а роблять інше. Люди різні, письменники — також. Мені завжди були цікавіші письменники, які залишались однаковими і в житті, і в думках, і в творах. Гомогенність, цілісність натури тільки додає змісту і сили творам. З іншого боку, людина, в тому числі й письменник, може виявитися слабкою. Це не підміняє талант, це просто змушує потім відділяти твори від їх автора і сприймати їх окремо від творця.

 — Скількома мовами перекладено твої книжки?

 — Зараз — тридцятьма трьома. Тридцять четвертий переклад — арабською — вийде в листопаді, хоча мав вийти в Тунісі в лютому. Завадила революція.

 — Андрію, що ти хочеш сказати людям своєю творчістю?

 — Я хочу, щоб мої твори провокували у читачів нові думки і нове ставлення до тих тем та проблем, які вони знайдуть у моїх книжках.

 — Як ти вважаєш, чого не можна робити письменникові?

 — Не можна вважати себе вчителем і не варто переходити з літератури в політику, бо література багатша і має інший рівень відповідальності. Письменників обирають на життя, політиків — на чотири роки.

 — Чи наближається письменник до пізнання істини сам, даючи певні світоглядні, етичні, естетичні «маяки» читачеві?

 — Думаю, письменник сам розумнішає від власних творів. Якщо, звичайно, це справжні твори, справжня література.

 — Турецький письменник, «нобеліант» Орхан Памук — твій товариш. Але він має великі проблеми в своїй країні: політичні переслідування, суди. Що захищає письменника від політиків, політики, геополітики, спекуляцій? Читач? Хто?

 — Письменник завжди захищений насамперед читачем, колегами і вічністю. Час, може, й не лікує, але дуже допомагає. Він дає змогу грішникам зрозуміти свої гріхи, а тим, хто хоче зробити зло, дає можливість сумніву.

Марія Матіос