Попереджаю на першій же сторінці, — каже музикант 45-річний Андрій Кузьменко, лідер рок-гурту "Скрябін", про свою книжку "Я, Паштет і армія". У квітні вийде його автобіографічна повість про службу в радянській армії.

— Міг і до Афганістану потрапити. Мама з татом під парканом військ­комату сиділи, аби не допустити того. Поталанило, не забрали на війну. Служив до 1989 року в авіаційному госпіталі недалеко від Москви. Тепер це місто Твер, тоді називалось Калінін. У ті часи навіть думки не було відпетляти. Радянська армія — наймаразматичніша в світі. Все саме тупе тут брали за чисту воду. Маючи грам інтелекту, можна було робити феноменальну кар´єру і дістати генеральські погони.

Музикант потрапив у медичну службу.

— У той госпіталь вони забирали не хворих людей, а потрібних. Хто вмів малювати плакати, або будувати для них дачу, або нічого не вмів, але робив то красиво — як я. Командири запрягали всіх на ті роботи, а самі йшли. Хто на полювання, хто до бабів. А Паштет — це мій друган по госпіталю, москвич. Він був реальний геній біологічних наук. До армії загримів, бо йому стаття світила — хотів отруїти свого декана.

"Я, Паштет і армія" вийде накладом тисячу примірників.

— Мою попередню книжку "Я, Побєда і Берлін" дуже зіпсували коректори. Писав живою розмовною мовою, а вони олітературили. Цього разу теж писав так, як у тій армії говорили, — російськими матюками, жодного прізвища не змінив. Не хотілося писати у літаках чи на коліні в електричках. Тому виділив собі чотири вільні тижні попрацювати над книжкою. Так вона точно триматиметься купи. Сам відредагував і надрукую.

Андрій Кузьменко каже, йому боляче бачити теперішній стан української армії.

— Розумію хлопців, які поняття не мають, яким боком патрони впихати в автомат. Треба, щоб то їх хтось навчив. Здоровий нормальний мужик має бути готовий іти хоч із палкою на танки, однозначно. Маю вдома дві свої законні гвинтівки. Чув, що будуть їх забирати і видавати ті, шо не стріляють. Треба їх зробити незаконними і приберегти до часу "Ч". Хоч, думаю, щодо Криму карта розіграна в дуже високих кабінетах і до стрілянини не дійде. Не міг навіть підозрювати, що кримчани аж настільки хотіли в Росію. Волію жити з ними через паркан у нейтралітеті, ніж в одній країні з ненавистю. Навіть киянка Лоліта Мілявська — за Путіна. Це тому, що вона більшість часу проводить у Москві. Хоча в Києві живе її донька. Я робив експеримент. Вмикав на годину російські телеканали, вірив. А потім — українські й теж вірив. Радянська пропаганда відточувалася роками, її мистецький вплив на мозок ніхто не відміняв.

Іван СТОЛЯРЧУК