Сталося! Супер! Вау! – трохи хриплим і зірваним голосом заволала Кримовська (чи тільки зойкнула) і ткнулась носом у подушку. У квартирі із розпеченими стінами та стелею, занурюючись у гарячу та майже мокру наволочку, відмахуючись від снів і комарів, засинала вона чи я (важко визначитись)… 

Ранок п’ятниці. Ще тільки восьма, а сонце уже пропалює шкіру та думки, навмисне відволікаючи від складеного ще три тижні тому списку покупок. Ну добре, що я не сама, а з Льошею Тичком. М’ясо, картопля, цибуля, помідори – все по багато. Ого! Тут не Льошу треба, а підводу з конем, але тим часом йому про це говорити не варто. Уманський базар кипить – п’ятниця. Я теж уже починаю нагадувати розпечений чайник, з носика якого з’являється пара, а часом і бульки. Льоша тримається «молодцем» - сам зголосився допомагати, тому терпить, мовчить. У голові дивним чином мішаються списки продуктів, години приїзду Каті Рубан, Тамари Шевченко, Катрусі Матвійко та Віктора Кучерука. Катя о 15, чи то 15 кілограмів помідорів мало бути? Чи три? Чи то Тамара о третій? Витягую складену у вісім разів шпаргалку (добре, що в Олексія почерк кращий за мій – розібрати можна)…
Палить страшенно, на сонці вже до 40 за Цельсієм. За Тичком, ми встигаємо притягти всі базарні торби до супермаркету, в якому список продовжуватимуть бройлерні курчата, кетчупи та майонези, та за Кримовською ми ще маємо час на (ой) навіть картинну галерею…

Обід п’ятниці. То була третя пляшка холодної води, друга пачка Льошиних сигарет і перша перемога на кухні – розтицяла усе по полицях та замаринувала відро шашлику…мммммм…

П’ятнадцята година. Катя Рубан давно приїхала, а ми лише добігаємо до останівки, ну тобто зупинівки з неекзотичною і зрозумілою назвою «Танк» (насправді, «Площа перемоги», але про це навіть місцеві часом не здогадуються). Катя нагадує справжню героїню партизанських війн в оточенні цілої гвардії собак... Ти диви, як спека, а які палкі поцілунки!

Початок на шістнадцяту. У кімнатах «пентагону» (ще одна, зрозуміла лише місцевим та студентству назва гуртожитку «Уманського національного університету садівництва») прохолодно. Душ. Душ. Душ. Тіло волає «води». За Цельсієм і в тіні вже 37, за Тичком, ми встигаємо зустріти Тамару Шевченко вчасно…

Вісімнадцята. Не повірите, але за Тичком, ми спізнились. Тамара сидить під зеленим танком верхи на зеленій валізі на колесиках. Цельсій безбожний, бо досі на сонці 40, проте цілуватись бажання не зникає, а більшає…

У «пентагоні» таки дихати легше. З подарунками не просто легше, а… Душ. Душ. Душ. Вода. Вода. Вода… Чекати на Катрусю та Віктора вирішуємо з користю – в парк…

Майже дев’ятнадцята. Вхід до парку коштує не дорого, всього 12 гривень, але… Ну хіба це не диво, хіба не вершина людської думки – дірка у паркані?..

Ну як можна не пишатись таким парком? «Софіївка». Розповісти важче, ніж узяти та поставити активне посилання на фотогалерею. А ще красномовніше про все мені особисто говорять захоплені очі анумівців. Проте за Кримовською, ми можемо спізнитись зустріти Катрусю і Вітю. Та хто на той прогноз зважає, коли за дівчатами з об’єктивом у руках бігає Льоша? Ну-ну, бо бігти у 37 за Цельсієм важкувато, а вони ж уже на автовокзалі (чекати тих, хто зустрічає, стає традицією)… Піввокзалу заздрить Льоші, коли той цьомає Катруську, чи навпаки Катрусі, чи мені, чи Каті Рубан, коли нас цілує Віктор… Я б заздрила…

Десь на півдорозі до готелю усю компанію наздоганяє Іра Жулай. Вирішуємо, що шашлик завтра – то дуже добре, але сьогодні – краще!

Сутеніє, а дрова, які натягали Віктор, Олексій та Вовка, горіти не хочуть. (Дурні вони горіти після дощів та без паперу!) Пробую виміняти резервний туалетний папір із сумочки Іри на пачку вологих серветок, але купа гілок і після цього не стає багаттям. Вітя згадує, що в нього є Вишгородська газета у готелі, саме вона через кілька хвилин починає палати між тонкого гілляччя, обіцяючи сьогодні врешті нас порадувати шашликом. А ще у кожного в руках з’являється нова перша книга Тамари Шевченко «Стриптиз на грядках». Оце так презентація видання! Заздріть!

І вже на ряднах, розстелених на траві у росі з’являються наїдки: (вау!) маслини і оливки з Італії, мамині квашені огірочки, свіжа зелень та овочі, (г)оселедчик, купа різноманітних приправ, картопелька... А лікер! А тости! Будьмо! Гей!

Палає багаття, палають зорі і вогні вікон за деревами. Цвіте терен та хиляться до купи дубки десь понад ставом, кує зозуленька та козак горнеться до дівчини – «Анумо» співає. Пахне шашлик, який вже давно мав дійти на вуглях. Скрутившись калачиком, головою на колінах у мене, майже засинає Вовка, та тримається, бо шашлик – то вам не якась цукерка… Розійшлись далеко за північ…

Ранок у готелі. Хто шукає мило, хто рушник, хто дарма намагається відрегулювати холодну і гарячу воду у душі, яка то зовсім зникає, то тече лише окропом, то лише холодною. Плутаються щітки, сумки, валізи, шампуні, зарядки і акумулятори… Ранок…

І знову парк…

І знову гості, яких потрібно зустріти…

І знову парк…

І вірші на камінні… і каміння на віршах… і ми на камінні… і ми під камінням… і готель… і вірші… і натхнення… і……… мав бути шашлик, але…… злива….

Ми довели, що шашлик буває і на сковороді. А секрет смаку не у маринаді, а в компанії, яка зібралась за одним столом. І яка різниця, стіл на ніжках чи на рядні? Головне – ми разом! Зливаються голоси, зливається сміх і мрії, виголошуються тости і промови, лунають вірші, поцілунки, обіцянки і навіть пародії. Здригаються столи від голосу Ярослава Чорногуза і тремтить посуд від дівочого сопрано, грає повітря і навіть комарі принишкують від співу Світлани Васильченко… А ви думали, ми тільки писати уміємо?.. Бринять акорди під пальцями у Сергія Цюрка, крутиться голова від витанцьовування Тамари та Катрусі… Співає «Анумо»… І мимоволі збираються довкола нас цікаві. Питають і розпитують. Цікавляться і заздрять, бо таких, як ми, більше немає! І навіть цей скажений Цельсій врешті має душу, бо температура потроху падає…

Світанок. А ми тільки-но фінальний (20-й фінальний) вірш прочитали, а ми тільки… а ми….. 

Як важко роз’їжджатись тоді, коли ніби тільки зустрілись, коли тільки…

Морозиво так швидко тане – спека неможлива. На сонці 40… Навертаються сльози і жаль, що час прощатись… Квитки і валізи, цілунки і обійми… слова і слова… і слова… і врешті-решт на вокзалі залишаюсь тільки я… 

Якби не така спекотна і шалена втома, і я б розплакалась, та де там – розревілася б … але натомість…

відмахуючись від снів і комарів, засинала вона чи я – важко визначитись, коли не віриться, що це все було зі мною…

22.07.2010.