Електронна бібліотека/Проза

Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Завантажити

 (уривок з оповідання, збірка «Львів. Пристрасті. Таємниці», в-во «Клуб сімейного дозвілля», 2021р.)

 

Тієї ж ночі – темної й безмісячної – я брів безлюдною вулицею, огорненою густою імлою. Слабке світло ліхтарні губилось у мороку, з якого обабіч проступали лише невиразні обриси кам’яних статуй, за ними – чорнота. Зненацька я втямив, що се не вулиця! Се – міст! Ураз на мене хлюпнуло духом вільгости, й се ствердило мене в думці, що в отій чорноті по обидва боки од брукованого шляху – ріка. А роздивившись, я упізнав старезний Карлів міст через Влтаву, що сполучає Старе Місто з Мáлою Стрáною.

Невдовзі в’язку тишу порушили чиїсь кроки, що наближались звіддалік. Чиїсь – бо в темряві не видко, хто наближається. Аж ось із туманного мороку зринула висока дужа чоловіча постать у темному пальті й капелюсі. Пан ішов поважним неквапом, водночас із кроками розходився цокіт ціпка по бруку; в руці ніс портфеля. Се той портфель, із яким до мене приходила пані Кася!

Я непорушно стояв і спостерігав. Усе се неймовірно захоплювало і вражало: містичний стародавній Карлів міст, огорнений туманною темрявою, злегка розбавленою слабким теплим сяєвом, таємничий пан зі знайомим мені портфелем, у якому зачаїлася химерна колекція людських історій...

Пан тимчасом підійшов до однієї зі статуй і зупинився. Чи то когось чекав, чи ж... що може робити людина глупої ночі посеред порожнього мосту? Він же не збирається... кидатися в ріку?! Ся шалена думка заскочила мене й я аж шарпнувся од переляку за незнайомця: він продовжував непорушно, завмерло стояти, направду на щось або когось чекаючи, чи ж щось важливе розмислюючи... Так само завмерло стояв і я, невідчепним поглядом уп’явшись у чоловічу постать.

Певний час нічого не відбувалося, ми непорушно завмерли на невеликій відстані, що дозволяла у сьому туманному мороку, ледве розбавленому слабким сяєвом ліхтарні, видіти. Звісно, видів лише я...

Невдовзі мене відволікли кроки – хтось ішов позаду мене, з іншого боку мосту; скоро в них я відчув ту знайому нервовість і нерівну поквапливість. Однак кроки наближались, але... се знову незрима хода. Бо вже мало би бути видко, слабке сяєво ліхтарні дозволяло видіти. Мимоволі згадав, як стояв на балконі й спостерігав таку ходу... Ось уже кроки наблизились, ми порівнялись і я відчув знайомий акацієвий аромат...

Кроки стихли: незрима постать зупинилась навпроти мене. Так ми стояли, а в мені невмолимо розповзалася моторошність. Раптом я згадав про пана, обернувся: пусто! Незнайомець щез! Де ж він?! Він же не... Мені похолонуло в грудях. Я помітив, що на місці, де стояв незнайомець, лишився портфель. Умент отямивсь і обернувся до незримої постаті, що продовжувала стояти біля мене, я виразно чув присутність і легкий аромат акацієвих парфумів.

- Хто ви?

У відповідь – тиша. Тиша, в якій бриніли несказані слова...

- Пані Касю, се ви?

Промовив і сам собі вразивсь: чи ж не божевільний? Стою посеред безлюдного нічого мосту й балакаю до когось. Однак продовжував очікувати хоч якоїсь реакції, бодай чогось, і вдихати знайомий приємний аромат.

Моє очікування урвалося кроками – незрима примара продовжила свою ходу, минула мене й пішла далі, в інший бік мосту. Я обернувся і вдивлявся в сивий туманець, що розбавлявся слабким теплим сяєвом ліхтарні. Кроки зупинилися біля статуї, де стояв пан і де лишився його портфель. Умент незрима примара проявилася: я увидів жіночу постать у темному плащі й капелюшку. Звісно ж, се пані Кася. Вона нахилилася й щось піднімала з землі, потому взяла портфель і притисла його до грудей. Завмерло вдивлялась у порожнечу біля себе, туди, де ось тільки-но стояв пан. А наступної миті розтанула в імлі, просто щезла...

Я наче увібрав у себе застиглість сієї нічної туманної фантасмагорії й так само застигло дивився на спустіле місце біля статуї. Та скоро опам’ятавсь і рушив туди. Не знаю, навіщо. Можливо, хотів відчути те, що лишилось поза моєю увагою й пильністю.

Скульптура святої Анни: біля неї стояв незнайомий пан, а по тому пані Кася... Мої очі пожадливо вбирали в себе се дивне місце, ніздрі втягували залишки акацієвого аромату, що не встиг розвіятися услід за пані, а душу огорнув дивний щем...

***

Ми стрілися з пані Касею наступного дня, як і домовилися, в цукерні «Оаза», що на Руській. Я прийшов на хвилин десять раніш, проте вона вже чекала мене. Одразу її увидів: застигло сиділа за столиком, над яким нависав крислатий абажур. «Передбачливо», – подумалося мені. Ми привіталися, я відчув знайомий легкий аромат акацієвих парфумів. По тому замовив нам чай і одразу приступив до праці: аркуші вже лежали переді мною на столику. Пані Кася помітно нервувала, хоча силкувалася видаватися спокійною. Й дуже скоро я втямив, чому.

Перший же аркуш уразив мене так міцно, що я виразно почув, як по моїй спині пробігає холодок моторошности. Се був запис пером, у якому переповідалося про закохану до нестями приречену пару, котра в безвихідному розпачі скінчила свої життя в постелі під час любощів. Була ніч, вони написали коротку записку, відкрили газ, щоби він поступово гасив їхні свідомости, й лягли у постелю... Два тіла, освітлені синім місячним промінням й огорнені клярнетним соло, в нестямному екстазі приймали янгола смерти... «...на ліжко човен розкоші й нудьги кохання / сідає миша місячна – цинічна й куца / і тіло з тілом тісно сплетені в останнє / в неситих скорчах болю й насолоди в’ються», – вмент блискавицею заримованих слів спалахнула в моїй голові описана розповідь.

Я не знав, ким приходилася ся пара пані Касі, може, се були родичі з Чехії, про яких зробив запис хтось із близьких чи ж просто свідків. І я не мав права спитатися, ми ж бо домовилися: жодних розпитувань. Тож я поволі записував перекладений текст і час од часу позиркував на застиглу навпроти мене постать. Вона нерухомо й заворожено стежила поглядом за тим, як я пишу. Чай лишався поза нашою увагою: лиш тільки занурився в дивну моторошну розповідь, я геть забувсь за нього, та й пані, певно, теж було не до напою, її хвилювали винятково чорнильні рядочки слів, що вибігали з-під мого пера. Вона незмигно стежила за сим процесом, і коли я завершив й поставив останню крапку, наші погляди стрілись. Я простягнув їй обидва аркуші – оригінал і записане мною перекладання. Знов завважив, що аркуші затремтіли в моїй руці, щоправда, в руках пані Касі затремтіли ще сильніш. Вона прикипіла поглядом до перекладу й уважно, неспішно його прочитала. По тому вдячно поглянула на мене:

- Спасибі вам. Спасибі, дорогий поете.

Я скрушно всміхнувсь і мовчки кивнув головою: був не годний дібрати якихось слів у відповідь.

 

Партнери