Завантажити

крiпацтва, покидаючи там хто жiнку, хто дiвчину, хто батька й матiр. Таких втiкачiв було на Сiчi пiд той час мало не стiльки, скiльки й певних запорожцiв, що вийшли з Днiпровської сiчi iз зброєю й деякими клейнодами, i хоч тi селяни на Дунаї одяглися у козацьке вбрання i носили при боцi шаблi, а проте їх тягла до рiдного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звiстка про можливiсть вороття на Україну освiтила душi втiкачiв надiєю на з'єднання з родинами при щастi-долi, i вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочитає лист Потьомкiна.
Пiсля обiду, справдi, довбиш вдарив у котли, скликаючи козакiв на майдани. Товариство посунуло туди з куренiв, мов комашня, а разом з iншими пiшли туди й брати Рогозинi.
Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла вiйськова старшина й росiйський посланець, невiдомий полковник.
У руцi сивоусого кошового була срiбна булава, а при боцi виблискувала дорогими самоцвiтами у золотих пiхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демковi Петро, подарував першому кошовому, Андрiю Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового.
Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Вiйськовий суддя держав свiй пернач, писар-каламар, бiля довбуша були тулумбаси... Все було так, як i в Сiчi на Днiпрi, навiть клейноди були однаковi.
Коли майдан був уже повний, кошовий вклонився на всi чотири боки i оголосив, що прибув посланець од вiдомого всiм запорожцям князя Потьомкiна, по прiзвищу Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те вiн скаже сам.
Пiсля кошового почав говорити той полковник. Вiн повiв розмову аж вiд часiв київських князiв, доводячи, що українцi й росiяни одної матерi дiти; далi перейшов на те, що i у князя i у царицi дуже болить серце за своїми, мовляв, "блудними дiтьми" i вони закликають запорожцiв повернутись до рiдного краю.
На доказ того, що вiн говорить правду, полковник прочитав листа, пiдписаного князем, а у тому листi, справдi, було написано, що велика цариця, як рiдна ненька, дарує запорожцям всi їхнi провини, закликає повернутись до рiдного краю i жити, де хто схоче.

Коли посланець скiнчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усi чули:
- У нас, мостивий пане, всi козаки вiльнi. Кого вабить до рiдної України, нехай собi йде з вами. Ви ходiть собi вiльно по куренях i умовляйте козакiв, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства пiде на Україну та знайде собi долю, ми з того будемо радiти; хто не знайде долi, той знову до Сiчi повернеться та ще з собою й iнших приведе, так що Вiйську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усiм вiйськом, як князь пише, так про се ми порадимось з товариством завтра на радi, сьогодня ж обмiркуємо сю справу помiж собою.
На тому рада й скiнчилася до другого дня. Надвечiр полковник почав ходити по куренях та умовляти козакiв згоджуватись на пропозицiю князя,
- Хто хоче повернутись на Україну,- додавав вiн у всякому куренi,- не дожидаючи, поки пiднiметься все вiйсько, нехай бере у мене бiлет з печаттю, а з тими бiлетами, хто б не йшов, вiльно пропустять на кордонi.
Увесь вечiр i мало не всю нiч запорожцi хвилювалися. У Сiчi стояв великий гомiн. Всi купчилися, гомонiли, радилися й сперечалися. Часто промовцi переходили од натовпу до натовпу. Часом декiлька окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навiть пiвмайдану.
Бажання побачити рiдний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицiю князя i тi, що згоджувалися, були не тiльки з пiзнiших українських втiкачiв, а навiть i з давнього сiчового товариства.
- Яку землю дав нам султан? - гукав у одному натовпi вiйськовий старшина Бучинський.- Отсi болота, що нi до чого не здатнi? Яка се Сiч, що з неї конем не можна виїхати через те, що скрiзь вода? Де нашi конi? Де нашi степи? Якi ми запорожцi без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожцi!
- Там на Днiпрi вiльнi степи! - гукнув за ним Iван Губа.- Там святi Божi церкви, а тут навкруги самi бусурманськi поганi мечетi!
Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовцiв мокрим рядном;
- А ви ж чули у листi, щоб князь обiцяв повернути нам рiднi степи? Чули ви, щоб вiн обiцяв нам нашi стародавнi запорозькi землi й вольностi?
Бучинський i Губа замiшалися.
- Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть...
- Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе у крiпаки, та ось що з ними виробляють!..
Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав синє тавро.
- Бачили, люди добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу?
Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонiв з обурення.
- Отже, глядiть!.. - говорив далi Петро.- Буде так усiм дурням,

читати