Електронна бібліотека/Проза

…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
"Дан. Варвара і варвари" (уривок із роману)Олена Чернінька
"...Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр"Сергій Жадан
Між Небом і ЗемлеюВалентина Семеняк
ВіршіХристо Черняев
Лопушане поле (УРИВОК)Катажина Ририх
ШЛЮБНА НІЧОлександр Астаф´єв
«Dolce Vita» (уривок)Марія Микицей
Гора вин (новела)Віктор Палинський
Нарцисизм і стражданняСтепан Процюк
Наодинці з порожнечеюСтепан Процюк
Terra incognitaСтепан Процюк
ПО НЕБУ ВНИЗ (уривок із роману)Наіль Ісмайлов
"Сни з колодязя" (уривок з роману)Алла Рогашко
Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Завантажити

Кордон здавався нерушимим, як аксіома, вилитим із божествен¬ної форми зі словами «Віднині й довіку!». Політична мапа незалеж¬ної України ще з першого класу надійно затулила собою дірку в шпалерах, і масштаб на ній звався мірило. Велетенська хмара з провислим ромбиком внизу, зі спраглим обличчям ліворуч та пустотливим, із висунутим язичком, — праворуч. «Дійна коро¬ва» — називала її мати. Непохитний образ картографічного обри¬су Батьківщини в моїй тлінній свідомості закарбувався навічно, що й дозволяло кидати виклик будь-чому, що належить її межам. Найжирнішими літерами висвічувався КИЇВ, і десь там, на лівому боці Дніпра, у самому куточку міста врізався в зелену зону улю¬блений мікрорайончик із гучною назвою з чотирьох літер на честь районоутворювального заводу. 1936 року Заводська площа була коронована постаттю вож¬дя — центром тяжіння, що закручує навколо себе вир подій та лю¬дей, — і відтоді стала епіцентром культурного життя. Невід’ємний атрибут усіх відкритих місць того часу, виконаний у бронзі на п’єдеста¬лі з рожевого граніту, блискучого, мов око, височів із книжкою в руках над замурзаними робітниками й дивився кудись ген за горизонт. — 0,3 «Старого Кахеті», «Альонку» й маленьку мінералку, саму де¬шеву, а ще шість стаканчиків, на всякий случай. Вечір розпочинався на кінцевій зупинці, за низькорослою бу¬дівлею з туалетом для водіїв трамваїв, із яким розділяв квадратні метри цілодобовий магазинчик. Після затяжного вкладання малю¬ків дві домогосподарки в декретній відпустці та місцеві кавалери з невизначеним родом діяльності розпивали коньяк. Посеред зими стояв туман і пахло відлигою. Відчувалось: зима буде теплою. За 0,3 «Кахеті» бігали вдруге. — Воду хтось буде? А то я виливаю. Зателефонував чоловік, нагадав, щоб не затримувалася, бо завтра всенародне Віче і треба виспатися. Усі закивали: так-так, треба їхати. — Як так могло статися, щоб правоохоронці відгамселили тих бідних дітей? І ні за шо! — У країні повальна недовіра до міліції через здирництво та вибивання зізнань. — Вони для нас, а не ми для них! — Живуть же за наш рахунок, а на нас дивляться, як на двоно¬гих скотів. — Головне перемогти ідіотизм у собі! Хлопців не раз хапав та трусив беркутівський патруль, який щодня циркулював по наших вуличках. Місцевих, спійманих на крадіжках чи вживанні дешевих наркотиків, сильно й професійно лупцювали. Відчулось, що пора змінити думки та пейзаж. Тополина алея, що тягнулась до Заводської площі й вела до пам’ятника кермани¬ча революції, була найохайнішим місцем на районі. Хтось колись пожартував, що якщо обійти Леніна тричі й загадати бажання, то воно збудеться. Хороший настрій узяв гору й ми, регочучи, обхо¬дили гранітний постамент. То був жарт, та подумки я загадала одне — щоб був мир. Вибралися запізно, аж о другій дня. Усі хотіли на Віче, але довго збиралися. Ми з чоловіками проїхали до Кловського узвозу, зали¬шили там машину й попрямували до парку імені Тараса Шевченка. Там діялося щось несказанне — прийшли люди всіх категорій та мастей, кожні руки щось міцно стискали: плакати, прапори, таб¬лички з назвами міст, інші руки. Бадьоро виглядала насурмаче¬на бронзова постать українського супергероя: «Давайте, браття!». Мене вразив дідок, увесь в орденах і з табличкою «Донецьк» на шиї. Потроху просунулись до Бессарабки, звідти до Майдану утво¬рився щільний затор, де-не-де з тонкими стрічками хвилястих проходів. — Аби тому Підарешту Європа дала грошей без умов, той би взяв, а так Пу дав скіки треба з єдиною вимогою — щоб не було євроінтеграції. — Продався жлоб вонючий! Загальне обурення умів об’єднало душі в спільне надполе, і воно вирувало над Києвом, закручуючись у потужний промінь, що впивався в задубіле тіло гордієвого вузла привладної олігархії. Після Віче зустріли місцевих пацанів напідпитку. — Хлопці! Революція ж! — Та нє, я аполітічний. — Самоідентифікація — показник рівня особистості. — То всьо ілюзії, — відповідали мені. — Алкаші хрінові! Інертною й непродуктивною — такою здавалася місцева біль¬шість. «Спальний» не район — «спальні» люди. Того вечора нацмен підрізав чоловіка біля пивної. Лезо проби¬ло легені та ввійшло під серце. Ледь живого відвезли до реанімації. Під Новий рік утихомирилось. Питання переповнювали голови, бракувало конкретної інформації, яка хоча б трохи втамувала мозок, що прагнув рівноваги. Але людей це не зупиняло. Масштаби барикад вражали: стіни виросли з нічого й надійно прихистили славу та волю принаймні від вітру. Із Майдану приїздили осо¬бливо ввічливими та натхненними. Невимовне щастя відчути, як це, коли всі заодно, коли розумієш кожного без слів, коли здатен під’єднатися до свідомості інших людей. Це незабутнє й сильне відчуття єдності. Позитивнішої ялинки світ ще не бачив. Оце так творчість! Усенародний перформанс вищої ідеї! Це був духовний оргазм. З обох боків від барикад на всю силу працювали магазини з різноманітним мотлохом: оргія спожирування не вщухала ні на мить. У центрі Леніна вже не було, та наш клон ще стояв. Запитала в товариша з помаранчевим партійним минулим: чого чекати, бро? Той лише відказав: — Та читай новини! Аналізуй. Ми ж дорослі люди. — Бажаю сміливості бути щирим! — Закінчиться олімпіада, тоді Путін візьметься за Україну, ось побачите, — додала подруга. Водохреща. Уранці ходили до місцевої церкви Святого Пантелеймона, на жаль, московського патріархату. Храм будується не перший деся¬ток літ із чотирирічними перервами між передвиборчими кам¬паніями. Тому досі правиться в підвалі під порожньою цегляною коробкою. Далі був «Гідропарк», потім купання, після якого біль у горлі немов святим духом зняло, ну і Майдан. Ритмічний гуркіт, римований галас. Вогонь стояв, вогонь літав, вогонь жадав. Облиті із брандспойтів в хрещенські морози люди кричали: «Водохреща!» Вогнехреща! Шрапнель. Понівечені спини. Тонка червона лінія. Перша трійця відданих життів. Завжди юний Пантелеймоне, сімнадцятирічний хлопчику, лікарю-мученику з ложечкою та аптечкою в руках, врятуй і вилікуй рани наші душевні й тілесні. Після триденних протистоянь обсмалений товариш смажив на кухні картоплю з цибулею. Говорили про ефемерне — українську еліту. Ні, не про інтелігенцію, а про великих власників, що купу¬ють владу за гроші. Це як схрещені в єдину фігуру серп і молот нашого часу — гро¬ші і влада, влада і гроші. Говоримо одне — розуміємо інше. — Молоде суспільство! Кожне покоління швіргає в смітник здобутки попереднього. — Західна еліта формувалась не одне покоління, відточуючи кігті й добропорядність по коледжах та клубах. — Відповідальність — ось характер їхнього суспільства. — А нашого що, — максималізм і безпомічність?! Воно й по¬старішати ніяк не може, бо наші цінності кожного разу під нуль чикають. — А ви що хлопці? — вийшовши на вулицю, спитали ми знайо¬мих перехожих. — А що я? Ніх..я! — відповів один. — Моє гомно — моє багатство! — відказав другий. Ховали віл-інфікованого однокласника. Сухі тріски вагою в п’ят¬надцять кілограмів вкрили квіти й діагноз «енцефалітний ме¬нінгіт». Похнюплений, застиг напівп’яний батько, метушлива стурбованість перебирала зморшки на обличчі матері. Малі діти покійного гралися в дитсадку, про долю батька їм так і не сказали. За день до того до мене заходив товариш померлого: збирав по сто гривень на похорон. Він весь час плакав, обнімався і, вики¬даючи руку вперед, повторював: «Чому всі ці підараси живі, а його нема?» Ремонт закінчили о дев’ятій. Метро закрили, із транспортом ката¬строфа, ціни на таксі злетіли — дістатися лівого берега можна було лише дивом. Роботяги пішли через Майдан. — Те, що я вибрався неушкодженим — просто фарт. — З одежи: пуховик, джинси, шапка. Ну шо там дєлать в такому? — Мало того, що на підходах повно провокаторів, тітушок (по морді уже можна було отхватить на шару), так ще й там почали за¬кидать. В десяти метрах від мене впала граната — півгодини дзвін в ушах стояв. — Дихать не було чим, а ми без нічого. — У людей кров з ушей йшла. — Не тільки з ушей. Той день ознаменувався як зачистка. Людські цінності обвалювалися, як берегова лінія на заході Криму. Сон, у якому хочеш бігти, але завмерлі ноги прагнуть спокою. Свинцеві ноги. Земля в ногах. Усепоглинальна земля. Вона здій¬малась й опадала, виростала стіною й розпадалась, поглинута про¬стором. Прицільні зойки чорних дзьобів заквітчували яскравим строгу палітру пізньої зими. Високе небо, не стримавшись, зрива¬лось, пірнало у твердь, шматувалось стрілками гілок, змішувалось із землею, уламками стигло в зіницях. Червоні плями розгортали нові обриси майбутніх кордонів невідомих країн, омитих далеки¬ми горизонтами. Площа тіл збільшувалась, жадібне повітря лови¬ло гарячі видихи , розчиняючи тілесність у згасаючій свідомості. Лише білі маячки відчайдушно сновигали приголомшеною вули¬цею, нагадуючи про життя. Вони й досі там, ті душі, увічнені в митях. Чим більша нація, тим довша пам’ять. Далеко від усіх, сповнена блатного шику, велика людина від¬махувалась від посередніх радників-холуїв. Вона була сконцен¬трована на впровадженні обітниць, які разом із душею спродала за космічні суми великодержавному уіцраору*, що пробуджувався десь там, на півночі, серед сірого смутку й занепаду, і в густій тем¬ряві жил якого текли лють та глум. Велика людина ярилася: — Це все Я! Все Я! Всі вони ось де! — стискуючи кулак, цідив крізь зуби. — Шухер, Батя, драпать надо! Агонія охопила дім. Усе летіло шкереберть. Підлеглі кидались хто за чим. Щезло відчуття часу й страху. «Главний» лютував, кидався з кутка в куток. Кричав. Роздавав усім направо й наліво. У літаку трохи вгамувався. В очах просту¬пило невідворотне приниження. Люди нарешті видихнули. Майдан піднявся, як опара, вилився за територіальні межі, за¬повнив собою голови, зірвав матеріальні нашарування й ого¬лив єство. Кожен опинився перед неминучим вибором власного призначення й зрозумів, чого він хоче: рити окопи чи бороти¬ся на передовій, ставати в чергу за бензином і макаронами чи кидатися допомагати постраждалим, творити чудо власноруч чи вчепитися в перевірені ідеали минулого. Той вибір і поділив країну. У лікарні натовп волонтерів оточив місце під’їзду швидких. Люди координувалися й обмінювалися номерами, самооборона патрулювала околиці. Кадри змінювалися — система функціонувала. Із руки хлопчика, що на вигляд мав років шістнадцять, зви¬сало криваве шмаття, він кричав «Бинтуйте!» і рвався на Майдан. Невимушений дотик до чужих життів. Велетень духу з гострою борідкою, що ніби вказувала напрям у світле майбутнє, за наказом директора був без зайвого шуму знятий зі своєї тумби й відправлений у закапелок зварювально¬го цеху. Трохи вищий за середньостатистичного чоловіка, він мав збентежений вигляд, із-під застиглої бронзи проступали гарячку¬ваті риси, здавалось, ще трохи — і він почне сіпатися. Крізь каламутну від туману ніч просвічувалися чотири літери абревіатури — назви мікрорайону — викладені неоновою стріч¬кою над прохідною заводу. Бійці місцевої самооборони триво¬жили сталий простір. Вони бігали з ломаками й раціями та гучно перемовлялися. Ходили чутки про заїжджих гастролерів, тому всі аполітичні, «ашоя», «моєбогатство», люди без певної зайнято¬сті й навіть хрінові алкаші різного калібру вийшли з твердою ме¬тою — відстояти своїх. На в’їзді до району встановили блокпости. Перевірялася кожна машина й лише з дозволу рушала далі. І голов¬не: уперше ніхто не бухав! Молоді люди вийшли за рамки звичного існування й впевнилися, що здатні на більше. Це була перемога. І передусім — над собою. Українці — воїни духу. Балконні, городні, диванні, але воїни духу. Кожний українець відчуває тягар ego над своєю душею, і він його скидає, коли приходить час. А час приходить — і критична маса матеріального переповнюється, душа виривається. У мить, коли одночасно вивільняються тисячі душ, народ переходить у стан нації — неймовірне явище високоенергетичного стану, що відкри¬ває надможливості людей. Майдан їх відкрив. Внутрішнє пробу-дження відчув у собі кожен. Спальний район є в кожному з нас, і в кожному з нас він здатен вибухнути й стати епіцентром бороть¬би. Говорити правду — побутовий прояв свободи, перший крок до пресловутої мети пошуку себе. І саме після руйнування «берлін¬ської стіни» між ratio і внутрішнім відчуттям дійсності із душі ви¬ринає промінь світла, жаги, сили й безкінечної віри в себе і правду. Тоді й вмерти не страшно, бо вже знайшов, що шукав, — власну точку опори-рівноваги. Із душі знімається тягар ego, приходить полегшення й гаряче усвідомлення вищості духу над тілом, його звільнення від матеріалістичного існування й здатність до вищих трансформацій. Жінка біля під’їзду нарікала, що в загоні самооборони району самі лише п’яниці та наркомани. Мені було неприємно це чути, і я її запевнила, що там нор¬мальні хлопці. Та правда в тому, що саме така молодь заповнює райони. Така, що не вилазить зі своїх «параднячків», отримує освіту в ПТУ та осі¬дає по заводах і шахтах. Про таких кажуть: їм нема чого втрачати. Вони думають серцем, тому першими взяли на себе удар тітушок, як і першими проллють кров, відстоюючи кордони своїх районів та країни. Вони, а не теплолюбивий обиватель.



Партнери