Завантажити

цьому дрімотному стані. Вона орендувала невеличкий будиночок, в якому горішню кімнатку займав містер Вопсл, і нам, учням, унизу було чутно, як він лунко декламує там вірші піднесеним стра-ховитим голосом та час від часу гупає ногою в стелю. Вважалося, що раз на три місяці містер Вопсл влаштовує нам «іспит». Полягала ця процедура в тому, що він, відгорнувши вилогу і скуйовдивши волосся, виголошуваз перед нами монолог Марка Антонія над забитим Цезарем (3). Після цього щоразу виконувалась Коллінзова ода «Пристрасті» (4), де мене особливо вражав містер Вопсл у ролі Мсти, коли він грохав на землю меч кривавий [51] свій і, змірявши всіх нищівним поглядом, війни знегоди провіщав. Я аж далеко пізніше спізнав у реальному житті пристрасті й зміг порівняти з ними Коллінза й Вопсла - на жаль, порівняння вийшло не на користь цих двох добродіїв.
(3) 3 трагедії В. Шекспіра «Юлій Цезар».
(4) Коллінз В. (1721 -1759)-англійський поет, в оді якого «Пристрасті» виступають алегоричні образи Мсти, Гніву тощо.
Двоюрідна бабця містера Вопсла, окрім освітнього закладу, тримала - у тій самій кімнатинці - також крамничку. Які саме запаси там містилися або по якій що було ціні - вона не мала жодного поняття, але в шухляді комода в неї лежав засмальцьований зошит, що правив за прейскурант, і от, керуючись цим оракулом, Бідді залагоджувала всі торговельні операції. Бідді була онукою двоюрідної бабці містера Вопсла; ким вона доводилась самому містерові Вопслу, цього вже я - щиро зізнаюсь - установити не годен. Вона була сирота, як і я, і виховувано її, як і мене, власною рукою. Найбільше, що в ній впадало в око, це зовнішність: волосся, завжди незачесане, руки, завжди немиті, черевики, завжди не-полагоджені й викривлені. Цей опис, однак, стосувався лише буднів. У неділю вона йшла до церкви просто невпізнанною.
Великою мірою самотужки, і більше за допомогою Бідді, аніж двоюрідної бабці містера Вопсла, я продерся крізь абетку, немов крізь густе терня, перечіпаючись і ранячись об кожну літеру. Після цього я потрапив у лабети забіяк - дев'яти цифр, які щовечора, здавалося, міняли свій вигляд, щоб їх важче було розпізнати. Але кінець кінцем я сяк-так навчився читати, писати й рахувати, хоча й дуже слабенько.
Одного вечора я сидів у кутку за коминком і натужно вимучував на грифельній дошці листа до Джо. Це було десь так через рік після тієї облави на болотах, бо збігло вже чимало часу і стояла зима, а землю скував мороз. Поставивши на коминку задля консультації абетку, я спромігся за годину-дві скомпонувати недоладними друкованими літерами ось таке послання:
«ЛюБи ДЖО Бажаю ТоБі здоровя МаЮ НадіЮ скоро теБе вчкти ДЖО, ото в7 Буде чудовно як Я Буду підмастроМ у теБе ДЖО тві ШП».
Ніякої такої особливої потреби я не мав спілкуватися з Джо листовно, оскільки він сидів поряд мене й ми були самі. Але я вручив йому свою листовну депешу (разом з дошкою), і він прийняв її, мов якесь диво ерудиції. [52]
- Слухай, Піпе, друзяко! - вигукнув Джо, широко розкривши свої голубі очі.- Ти ж таким ученим зробився, що страх! Хіба не правда?
- Е, куди вже мені! - зітхнув я: кинувши оком на дошку в його руках, я побачив, які криві ті мої рядки.
- Хе, та осьо ж Д,- озвався Джо,- а це Ж, а це О, і такі красиві! І осьо знову Д, Ж, О - це ж ДЖО, Піпе!
Доти я ще ніколи не чув, щоб Джо прочитав уголос щось довше, як це коротеньке слівце, а останньої неділі, коли я в церкві випадково перевернув нашого молитовника догори ногами, Джо не відчув через це ніякісінької прикрості. Вирішивши тут-таки з'ясувати, чи не доведеться мені починати з самого початку науку Джо, я сказав:
- Та ти читай далі, Джо.
- Далі, кажеш, Піпе? - промовив Джо, повільно вдивляючись у моє послання.- Раз, два, три. Та тут три Д, і Ж, і О, і три Джо, виходить, Піпе!
Я нахилився над Джо і за допомогою вказівного пальця прочитав йому всього листа.
- Ну й дивовижа! - сказав Джо, коли я скінчив.- Ти такий вчений!
- А як ти напишеш «Гарджері», Джо? - спитав я скромно повчальним тоном.
- Ніяк не напишу,- відповів Джо.
- Але уяви, що ти таки візьмешся написати.
- Цього я ніяк не можу уявити,- сказав Джо,- Хоч я, до речі, читання дуже поважаю.
- Справді, Джо?
- Дуже! Дай мені,- мовив Джо,- добру книжку або добру газету й посади біля вогню - то нічого кращого мені й не треба. Боже ти мій,- провадив він далі, потерши коліна,- та коли набачиш Д, та Ж, та 0, та скажеш: «Ось і ДЖО, Джо»,- це ж таке цікаве читання стає!
З цього я зробив висновок, що освіта Джо так само, як і використання пари, перебуває ще в зародковій стадії. Розвиваючи далі цю тему, я спитав Джо:
- А ти хіба не ходив до школи, коли був таким маленьким, як я?
- Ні, Піпе.
- А чому не ходив?
- Знаєш, Піпе,- сказав Джо і, взявши коцюбу, - як завжди у хвилину задуми - почав повільно ворушити вуглини поміж нижніх ґраток коминка,- тут така річ. Мій батько, Піпе, любив випивати і, коли перебирав міру, немилосердно молотив мою матір. Щоправда, більш нікого [53]він і не молотив,- окрім ще мене. Але мене вже він так завзято

читати