Завантажити

Кепський смак! - засміявся Герберт.- Але факт. Так, вона викликала мене погостювати, і якби я успішно витримав випробування, моє майбутнє, очевидно, було б забезпечене і мене б, мабуть, як це називається... коротше, з Естеллою.
- Що таке? - насторожився я.
Розмовляючи зі мною, він водночас викладав ягоди на тарілки, тож і не знайшов зразу потрібного слова.
- Поріднили,- пояснив він, підбираючи ягоди, що натрусилися на стіл.- Засватали. Заручили. Як це ще можна назвати? Ну, щось у цьому роді.
- І як же ви пережили розчарування? - спитав я.
- Пхе! - відповів він.- Було б чого! Вона ж справжня зміюка.
- Міс Гевішем?
- Вона, власне, теж, але я мав на оці Естеллу, Ця дівчина зла, пихата й вередлива, як тільки можна бути, міс Гевішем навмисне так її виховала, щоб помститись на всіх чоловіках.
- А вона родичка міс Гевішем?
- Ніяка не родичка,- відповів він.- Просто приймачка.
- А чому вона мала б мститися на всіх чоловіках? За віщо мститися?
- Боже мій, містере Піп! - скрикнув він.- То ви нічого не знаєте?
- Ні,- сказав я.
- Дорогий мій, це ціла історія, і її ми прибережемо на обід. А тим часом дозвольте поставити вам одне запитання. Як ви опинились там у той день?
Я розповів йому, і він уважно вислухав мене аж до останнього слова, а тоді знову засміявся й запитав, чи ще [179] довго після того я ходив у синцях. Його я не став про те саме запитувати, бо мав щодо цього абсолютно певну думку.
- Містер Джеггерс, як я зрозуміз, ваш опікун.' - мовив він далі.
__ Тятг
- Ви знаєте, що він повірений міс Гєвішем і ознайомлений з її справами більше, ніж будь-хто інший.
Це вже, я відчував, підводило мене до небезпечної теми. Я відповів, не криючи своєї здержливості, що бачив містера Джеггерса у домі міс Гєвішем лише раз, саме в день нашої бійки, і що він, мабуть, і не запам'ятав мене тоді.
- Він був такий люб'язний, що запропонував мого батька на роль вашого наставника і з цією метою спеціально їздив до нього. Про батька він чув, звичайно, від міс Гєвішем. Мій батько - її родич, хоч вони не дуже спілкуються: батько у мене до підлесників не належить і не хоче їй потурати.
Герберт Покет поводився так щиро й невимушено, що не міг не викликати симпатії. Ніколи - ні до нього, ні після нього - я не зустрічав людини, кожен погляд якої і порух переконливіше засвідчували б таку органічну нездатність на який-небудь підступ чи підлість. Щось було на диво обнадійливе в усьому його вигляді, але при тім відчувалося, що він ніколи не досягне великого успіху чи багатства. Не знаю, з чого я зробив цей висновок. Ми ще й не сіли обідати, а я вже мав таке відчуття, хоч і не можу його пояснити.
Він і досі був блідий паничик, і за всією його жвавістю та рухливістю прозирала якась нездоланна млявість: здоров'я у нього, мабуть, було не дуже міцне. Обличчя він мав не аж так і гарне, але надзвичайно привітне й веселе, що краще за всяку вроду. Трохи нескладний і тепер, як був того дня, коли його тіло немилосердно мотлошили мої кулаки,- він, здавалося, повік лишатиметься бадьорим і молодим. Сумнівно, щоб на ньому добре сидів провінційний виріб містера Требба, та одне певне, що у своєму досить уже благенькому вбранні він почувався куди вільніше, ніж я в новому.
Оскільки він виявився таким товариським, я повівся б нечемно, не відповівши йому взаємністю, тим більше, що ми ж обоє були молоді. Отож я виклав перед ним свою недовгу історію, особливо наголосивши на тому, що мені заборонено допитуватись, хто мій доброчинець. Далі я згадав, що, вирісши у сільській кузні, майже зовсім не знаюся [180] на пристойних манерах, тим-то мені б дуже стали у пригоді його поради, коли він побачить, що я розгублюся або щось зроблю не так.
- Я охоче допоможу,- погодився він,-• хоч уже наперед знаю, що вам дуже мало чого треба буде підказувати. Мабуть, ми багато часу проводитимемо разом, тому я б хотів, щоб ми між собою відкинули зайві церемонії. Давай по-простому - звертайся до мене на ім'я, Герберт, та й годі.
Я подякував і пристав на цю пропозицію. Зі свого боку я повідомив його, що мене звуть Філіпом.
- Ні, Філіп - не годиться,- сказав він,- сміючись.- Це нагадує мені повчального хлопчика з читанки: він був такий ледачий, що звалився у ставок, і такий гладкий, що очі йому затекли жиром, і такий жаднючий, що заховав свого пирога, поки його миші не струбили, і так любив розоряти пташині гнізда, що його самого зжерли ведмеді, які жили по сусідству. Я ось що придумав. Ми з тобою так чудово гармоніюємо один з одним, та й ти ж був ковалем... отже, не заперечуєш?
- Чого б я став заперечувати,- відповів я.- Але мені щось не ясно...
- Ти не заперечуєш, щоб я називав тебе Генделем? (14) У Генделя є чудова музична п'єска, вона називається «Гармонійний коваль».
- Мені це дуже подобається.
- Тоді, мій любий Генделю,- сказав він,, обертаючись на звук відчинюваних дверей,- ось уже й обід, і я прошу тебе на чільне місце за столом, оскільки ж це ти частуєш обідом.
Але я цього й слухати не хотів, тож чільне місце дісталось йому, а я сів навпроти. Обід був у

читати