Завантажити

не бачив, то й подивиться на неї скоса чи словом яким займе, а монна Белькольоре ніби й не туди - пройде собі мимо чин чином, наче їй до панотця байдуже.
Одного дня, в саме знадобіддя, блукав панотчик по селу і зустрів ненароком Бентівенья дель Маццо, що гнав кудись нав'юченого всяким добром осла. Панотець привітався до нього і спитав, куди се він прямує. Бентівенья одповів:
- Та йду, єгомостику, ніде правди діти, до міста, справа є. Везу тут дещицю панові Бонаккоррі да Джінестрето, щоб пособив мені, бо пан судія вже присилав до мене возного, а я не знаю, за що і про що.
Зраділий парох сказав селянинові:
- Гаразд, сину мій, даю тобі своє благословення; іди та боржій вертайся. А як побачиш, бува, Лапучча або Нальдіна, то скажи, щоб не забули принести мені ременю для ціпових капиць.
Бентівенья сказав, що так і зробить, а єгомость вирішив, що, поки хлоп до Флоренції сходить, треба б у його жінки щастя спробувати. От і почимчикував він до її хати, не спиняючись ніде по дорозі, увійшов у двері та й каже:
- Мир сьому дому, а хто є в ньому?
А господиня була саме на горищі; почувши його слова, вона обізвалась:
- Заходьте, єгомостику, гостем будете. А чого се ви по такій жароті вештаєтесь?
- Та, Богові слава, - одказав парох, - побачив, що твій чоловік у місто подався, та й зайшов отеє до тебе на часинку.
Жінка злізла з горища і заходилась перебирати капустяне насіння, що чоловік недавно з висадків намолотив.
- Ну як, Белькольоре, - озвався до неї панотець, - ти ще довго будеш мене мучити?
- А що я вам роблю? - засміялась молодиця.
- Та ти нічого не робиш, - одказав панотець, - але і мені того не даєш робити, що я хочу і що сам Бог велів.
- Що се ви, панотченьку, - молодиця йому, - хіба ж священики таке роблять? [438]
- Ще й як, - одповів панотець, - краще за інших мужчин, а як хочеш знати чому, то скажу тобі: наш млин тим добре меле, що в нас у спустах завжди води багацько, ані напирає. Ось мовчи краще, та давай теє, то сама побачиш.
- А що мені з того буде? - спитала Белькольоре. - Я ж знаю, що всі ви скупучі, як нечиста сила.
- А я знаю? - каже панотець. - Що хочеш, те й матимеш: хоч черевички, хоч стрічку, хоч сукна шмат - вибирай сама.
- Ну, добре, - каже Белькольоре, - я все те маю, та як ви мене так любите, то вчиніте мені одну ласку, а я вже вволю вашу волю.
- Кажи, що тобі треба, - мовив панотець, - я все зроблю. Тоді жінка й каже:
- Мені треба в суботу до міста, вовну здати, що напряла, та прядку полагодити; як дасте мені п'ять лір (я знаю, що у вас єсть), то викуплю з застави темно-червону, ще дівоцьку, сукню та пояс святковий, бо і в церкву чи так куди ні в чому вже піти. А тоді вже зроблю все, що ви хочете.
- Дай, Боже, чого мені треба, - каже парох, - та в мене при собі таких грошей немає. Але нічого, до суботи я тобі дістану.
- Еге, - одповідає молодиця, - казав пан, кожух дам, та слово його тепле. Може, думаєте, і мене рбіцянками-ця-цянками спокусите, як ту бідну Білюццу, що після того всім батькам невісткою стала? Е, ні, сього не буде! Як не маєте при собі грошей, то сходіть принесіть.
- Ет, - каже панотець, - не посилай мене зараз додому, тут саме така оказія трапилась, що нікого немає, а поки я вернусь - принесе, може, когось лиха година, і нам переб'ють, а тоді жди знову слушного часу.
- Ну що ж, - каже молодиця, - коли хочете, то йдіть, а ні, то сидіть та на мене дивіться.
Бачить панотець, що жінка своє править: «Гроші на бочку, і аз вам дам», а «на упованіє твоє» не хоче, та й каже:
- Ну, як ти не віриш, що я принесу тобі гроші, то от тобі моя блакитна керея в заставу.
- Керея, кажете? - підвела голову молодичка. - А чого вона варта?
- Як то, чого варта? - каже панотець. - Вона ж у мене не селянського сукна, а міланського, а дехто дума, що й голландського. На позаминулому тижні я дав за неї тандит-никові Лотту цілісіньких сім лір, та й то Бульєтто каже (а він [439] на сукнах добре знається), що по правді я мусив би заплатити на п'ять сольдів більше.
- Хіба? - здивувалась Белькольоре. - їй-богу, якось аж не віриться. Ну, та сількісь, давайте мені її сюди.
А в панотчика вже й жила напрутилась; ізняв він мерщій із себе керею та її оддав молодиці; вона сховала її та й каже:
- Ходімо в хижку, панотче, туди ніхто не загляне.
Так же і зробили; єгомость довгенько вовтузився там із молодицею та цмокався ласо, поки з паном Богом її не посвоячив, а зробивши своє, вернувся до церкви в самій сутані, мов де на весіллі побував. А вернувшись, почав думати-гадати, що скільки не позбирає за рік недогарків од свічок, то на п'ять лір не стягнеться, і шкода йому стало тієї кереї. Давай тоді мізкувати, як би викупити її за так грошей, та й вимізкував-таки на другий день, бо був собі, нівроку, хитруватий. А в той день та було саме свято; от він і послав сусідського хлопчика до монни Белькольоре, щоб вона позичила йому ковганки, бо до панотця, мовляв, прийдуть у гості Бігуч-чо даль Поджо і Нуто Бульєтто, так треба буде чимось страву затовкти. Молодиця дала ковганку. В обіди панотець,

читати