Завантажити

знаючи, коли сідає до столу Бентівенья дель Маццо з своєю жінкою, покликав свого клірика та й каже:
- На отсю ковганку, однеси її монні Белькольоре й скажи: «Панотець дякує за позичку і просить оддати керею, що хлопчик лишив у заставу».
Клірик пішов із ковганкою до молодиці, що й справді сіла якраз обідати з чоловіком. Поставив він ковганку й переказав, що йому велів священик. Почувши, що панотець вимагає керею, вона вже хотіла щось сказати, як чоловік сердито перебив їй річ:
- Ти що, заставу береш у єгомостя? Ой, дивись мені, бо ошийника схопиш! Зараз же оддай ту керею, сто копанок чортів тобі в пельку! Та гляди, як панотець іще чогось попросить, чи осла, то й осла, то щоб без одмови дала!
Белькольоре встала сердито з-за столу, вийняла з скрині керею, оддала її клірикові і сказала:
- Перекажи ж своєму панотцеві, що не діжде він більше в моїй ковганочці сала товкти, як він такий!
Клірик узяв керею, одніс її священику й переказав жінчині слова. Панотець промовив сміючись:
- Скажи ж і ти їй, як побачиш, що як не даватиме мені ковганки, то нехай вибача - не діжде од мене товкача.
Бентівенья думав, що жінка сказала ті слова з серця, тим що він її налаяв, і не звернув на них уваги, але монна Белькольоре [440] довго ще сварилась із панотцем і сердилась на нього до самого винобрання; та коли єгомость нагрозився, що запроторить її в пащу до Люципера, вона з великого страху запила з ним змирщину молодим вином і заїла гарячими каштанами, і вони ще не раз потім утішалися навзаєм. А замість тих п'яти лір панотець дав до направи її цимбали і казав приробити до них дзвіночок, то вона й тому була рада.


ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Каландріно, Бруно та Буффальмакко йдуть шукати на берег
Муньйона каменя-геліотропа; Каландріно вважає, що
знайшов його, й повертається додому з повною пеленою
каміння; жінка лає його, а він б'є її спересердя і оповідає
товаришам те, що вони знають краще за нього
Як Панфіл доказав свою історію, з якої дами сміялись так, що й досі, може, не перестали, королева веліла оповідати далі Елізі; та почала, ще не пересміявшись:
- Не знаю, любії мої подруги, чи моя правдива й потішна оповідка зможе вас так розвеселити, як Панфілова, та я вже якось постараюсь.
У нашому місті, багатому на всякі чудасії та на різних диваків, жив не з-так давно один маляр на ймення Каландріно, чоловік дурноверхий і химерний, що водив компанію найбільше з іншими двома малярами - Бруном та Буффаль-макком; то були люди жартівливі, хоч і цілком розумні та розсудливі, а з Каландріном для того тільки приставали, щоб із його дурощів та химер посміятись.
Під той самий час жив у Флоренції також один молодий штукар на ймення Мазо дель Саджо, хитрий і до всього дотепний, що аж любо; прочувши про того дивака Каландріна, він надумав пожартувати собі з ним, упевнивши його в якійсь нісенітниці. От побачив він його якось у церкві святого Іоан-на - маляр уважно розглядав образки й різьбу на новій напрестольній скинії; жартун зміркував собі, що отут якраз і добре буде гачка на нього закинути. От змовився він із одним своїм товаришем, підійшов із ним до вівтаря, де стояв Каландріно і більше не було нікого, та й завели мову про всяке незвичайне каміння, ніби й не помітили маляра, причому Мазо говорив так упевнено, наче був першорядним [441]каменезнавцем і ювеліром. Каландріно почав до тії розмови прислухатись і, пересвідчившись, що вона не секретна, підійшов до них ближче. Мазо вельми тому зрадів і провадив свою бесіду далі; коли Каландріно спитав його, де таке чарівне каміння водиться, Мазо одповів йому, що здебільшого в Золотих Козах, там, де живуть баски, в області Навербігрушії, де виноградні лози підв'язуються ковбасками, за шеляга можна купити гуску ще й гусеня в додачу; там є гора вся із струганого пармезанського сиру; люди, що на ній живуть, тільки те й роблять, що ріжуть локшину, ліплять вареники, варять те все у юшці з-під каплунів і кидають додолу - хто скільки впіймає, стільки й має; а попід горою тече річка з сутого солодкого вина, що в нім і краплі води нема, - такого питва більше ніде в світі не бува.
- Ех! - аж крикнув Каландріно. - Оце так країна! А скажи ж мені, де діваються ті каплуни, що з них юшка виварюється?
- Баски з'їдають, - одказує Мазо.
- А ти там був коли? - питав Каландріно.
- Не питай! - каже Мазо. - Не раз і не сто раз!
- А скільки ж туди миль? - допитується Каландріно.
- Та, мабуть, не менше од тисячі, як іти по-лисячи, - каже Мазо.
- Так се десь аж за Абруццами? - каже Кадандріно.
- Авжеж, - каже Мазо, - за Абруццами і за Дуруццами. Придуркуватий Каландріно, бачачи, що Мазо говорить
усі ті речі з поважною міною, без смішків, повірив, що то все щира правда, і сказав:
- То для мене не близький світ, а якби було ближче, то й я пішов би коли-небудь із тобою, хоч побачив би, як ту локшину роблять, та наївся б досхочу. Але скажи мені, спасибі тобі, чи немає якого дорогого каміння в наших краях?
- Аякже, - одповів Мазо, - є і в нас два види каміння, що велику силу мають: один - то граніт у горах

читати