Завантажити

однімає... Мав я стати найщасливішим чоловіком у Флоренції, а зробився найнещасливішим. Тим-то і дубасив я її, поки руки не заболіли; дивно мені, як я її не зарізав! Хай проклята буде та година, коли я її побачив, той день, коли вона вступила до мого дому!
Знову закипівши гнівом, він поривався встати і ще їй додати. Буффальмакко і Бруно, слухаючи його мови, вдавано дивувались, а самі ледве стримувались, щоб не реготати. Побачивши, що він знов із серця збирається лупцювати жінку, вони насилу вгамували його, сказавши, що не жінка в тому винна, а він сам: адже він знав, що жінки кожній речі силу одбирають, то мусив би попередити її, щоб у той день не потрапляла йому на очі. Отож Бог не дав йому тієї обачності - чи така вже його недоля, чи за те, що він хотів товаришів одурити, бо як найшов камінь, треба було одразу признатись. Багато ще всячини вони говорили, покіль його з жінкою помирили, та й пішли собі додому, а Каландріно довго ще над тим камінням сидів та бідкався.


ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Настоятель ф 'єзоланського собору закохується без
взаємності в одну вдовицю і, уявляючи, що ночує з нею, спить
із її служницею, а вдовині брати в сей час приводять у ту
кімнату єпископа
Уже Еліза докінчила свою історію, яку товариство слухало з великою цікавістю, коли королева звернулась до Емілії, щоб вона заступила чергу і оповіла щось своє. Емілія, не гаючись, почала такими словами:
- Шановнії мої подруги, уже не раз тут говорилось про те, як ченці, священики та інші духовні особи намагаються вводити нас у спокусу, але скільки про те не говорити, все одно всього не перекажеш. Тим я й хочу розповісти вам про одного настоятеля, який притьмом хотів добитись любові певної дами, чи по волі, чи по неволі; та вона, бувши розумною, убрала його по заслузі в добрі шори. [447]
Усі ви, певне, знаєте, що стародавнє місто Ф'єзоле, котре стоїть он на тій горі, було колись велике й славне, хоч тепер і занепало; правда, ще й досі є в ньому єпископ, як повелось із минулих часів. Неподалік од ф'єзоланського собору жила колись одна вдова, із значного роду, на ймення монна Пікарда; там була в неї садиба і домок невеличкий, там вона й мешкала майже цілий рік разом з двома братами своїми, молодими й шляхетними кавалерами, бо достаток у них був абиякий. Удова та, жінка ще молода й хороша на вроду, частенько ходила до собору, і настоятель того собору закохався в неї напропале. Через деякий час він так осмілів, що освідчився тій дамі в коханні і попросив її, щоб вона полюбила його так, як він її любить. А сей отець-настоятель був хоч на літа і старий, та на вдачу ярий, до того ще й гордуватий та пихатий і без краю зарозумілий - так високо нісся, що ну, і всім увірився своїми гонористими манерами; ніхто його не любив, і вже кому-кому, а тій удові не подобався він анітрохи, такий був їй осоружний як трясця. Як жінка розсудлива, вона так йому одказала:
- Панотче, мені, звичайно, приємно, що ви мене любите, мушу любити вас і я, та таки й любитиму, але і в моїй, і в вашій любові не повинно бути нічого нечестивого. Ви - священик, мій духовний отець і чоловік уже далеко не молодий; се все зобов'язує вас бути чистим і чесним. Зважте й на те, що я не дівчина, до якої можна було б іще залицятись, а вдова; ви самі добре знаєте, якої цнотливості вимагають од нашого стану. Через те, не у гнів вам, такою любов'ю, про яку ви кажете, я зроду вас не полюблю і не хочу, щоб ви мене так любили.
Не домігшись успіху за першим разом, отець-настоятель не розгубився: він пустив у хід усю свою настійливість і настирливість, пишучи до неї листи, посилаючи посланців і пристаючи до неї, як заходила вона до церкви. Ті його зальоти були вдові неприємні й прикрі, і вона надумала дати йому доброго одкоша, якого він і заслуговував, одначе вирішила не робити нічого, не порадившись заздалегідь із братами.
Розповівши їм про настоятелеві замахи і одкривши свій намір, вона дістала од них дозвіл діяти на свій розсуд. Через кілька день пішла вдова своїм звичаєм до церкви; скоро настоятель забачив її, підійшов до неї і завів мову, як із своєю. Вона прийняла його з приязною посмішкою і одвела осторонь; вислухавши його лестивих словес, зітхнула зглибока і промовила: [448]
- Панотче, не раз я чувала, що немає такої фортеці, якої не можна рано чи пізно добути, щодня її штурмуючи; отак же сталось і зо мною. Ви так мене підходили то солодкими речами, то однією ласкою, то другою, що мусила я свій намір перемінити. Коли вже я так вам сподобалась, то треба мені вашою стати.
Урадуваний настоятель сказав:
- Мадонно, велике вам спасибі; правду кажучи, мені аж дивно було, що ви так довго не давались на підмову, бо досі проти мене жодна не встояла; у мене навіть примовка була така: «Якби жінки були із срібла, то монети з них не виб'єш - молота бояться». Та годі вже про се, скажіть краще, коли і де ми можемо зійтися?
- Любий мій панотченьку, - одказала вдова, - ви питаєте коли? Коли вам буде завгодно, бо в мене немає мужа, щоб йому за свої ночі звіт давати. А от де? Тут уже я не

читати