Електронна бібліотека/Проза

Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
"Дан. Варвара і варвари" (уривок із роману)Олена Чернінька
"...Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр"Сергій Жадан
Між Небом і ЗемлеюВалентина Семеняк
ВіршіХристо Черняев
Лопушане поле (УРИВОК)Катажина Ририх
ШЛЮБНА НІЧОлександр Астаф´єв
«Dolce Vita» (уривок)Марія Микицей
Гора вин (новела)Віктор Палинський
Нарцисизм і стражданняСтепан Процюк
Наодинці з порожнечеюСтепан Процюк
Завантажити

1

Сухе листя старого каштану тихо шелестіло від вітру. Тільки липень надворі, а вже ніби осінь. Ввечері дихати було хоч трохи легше, спека поволі слабшала, тільки від стін ще віяло теплом, яке вони увібрали за довгий день. Не найкраща погода для ввідповідальної роботи – Софії вже втретє доводилося все перераховувати. Гроші, судячи з усього, люблять не тільки тишу, але й прохолоду.

В цьому місяці заробити вдалося дуже мало. Звичайно ж, зараз літо, людям хочеться на морі відпочивати, а не практикувати йогу. Добре, хоч витрати на оренду студії з цих грошей можна сплатити, хоча, швидше за все Вчитель буде не задоволений. Звичайно ж, досвіду в Софії ще мало і з часом вона зможе щось вигадати. Мабуть, із осені знову доведеться підвищувати ціни за заняття, відповідні натяки вона вже не один раз чула. Багато хто із учнів буде обурюватися, що й так, мовляв, дорожче, ніж в інших, та й зарплату їм не підвищують так швидко, як ростуть ціни. Завжди можна нагадати, що оренда студії в престижному районі Києва коштує чимало і групи у них невеликі, не більше десяти чоловік, а за комфорт та близькість до роботи і дому доводиться платити. Фінансові питання Софія не любила, та сприймала їх як побічне явище, бо ж приємних моментів у її теперішній роботі було набагато більше. Та чи могла вона вважати проведення занять з йоги роботою? Софія часто над цим замислювалася і як правило, приходила до висновку, що це більше було схоже на відповідальну місію, і аж ніяк не на роботу у звичному розумінні цього слова.

У двері хтось постукав. Ні, видно, заповнення всіх цих відомостей доведеться відкласти на потім, бо ще не всі учні розійшлися, деяким після заняття кортить поговорити. Спілкуванню з учнями Софія звикла приділяти багато уваги, при цьому вміючи спрямовувати його в те русло, яке потрібно саме їй. Це було схоже на захоплюючу гру, адже потрібно сказати не більше і не менше, а саме стільки, скільки учневі дозволяє сприйняти його нинішній рівень розвитку, крім того, ще дізнатися потрібну їй інформацію, або зробити їхні заняття більш цікавими та ефективними. В цій грі Софія, як правило, перемагала, хоча учні рідко щось підозрювали і намагалися взяти ініціативу в свої руки. Більшість із них ішли додому з гарним настроєм, впевнені в тому, що Софія – найкращий та найдосвідченіший інструктор з йоги, який їм тільки може трапитися на життєвому шляху.

У щілину привідкритих дверей просунулося кругленьке обличчя Світлани Спиридонівни із незмінною солоденькою усмішкою. Ну тепер ясно, хто це так прагне спілкування, Софія вже знала: кількома загальними фразами тут не обійдешся. Складалося враження, що м’язи на обличчі у цієї жінки вже застигли за довгі роки постійного зображування неймовірної радості та перетворилися на якусь химерну усміхнену маску.

- Пробачте, Софієчко, - почувся її тоненький голос. А все ж дивно: у Світлани, особи високого зросту та не худенької (Софія називала таких жіночок «добротними україночками») голос тонше, ніж у тендітної дівчини.

- Так, так, заходьте, будь ласка. Як ваше самопочуття після заняття? - Софія й сама не помітила, як її обличчя посміхнулося. Вже ніби рефлекторна реакція на появу одного з учнів, невже зі сторони це теж нагадує маску?

- Ой, як завжди чудово, Софієчко, дякую вам! Після наших занять я прямо як метелик літаю, - емоційно розповідала Світлана Спиридонівна, вмощуючись на невелику подушку поруч із Софією.

Видно було, що цей процес учениці дається важкувато і вона більш звикла до меблів європейського типу, але соромилася про це сказати. У дівчини виникла думка, що цікавий би був метелик вагою понад сто кілограмів, але продовжити логічний ланцюжок роздумів вона собі не дозволила. До учнів треба ставитися привітно, відсутність щирості дуже добре помітна, а тому треба пробачати їхню дитячу наївність, всі колись давно були такими.

- Ви знаєте, мені тут так подобається! Тут така приємна енергетика! Я вже відчуваю, що просто не можу жити без наших занять, без Школи, без нашого Вчителя!

Софія помітила, як Світлана Спиридонівна, не припиняючи емоційного монологу про те, як їй подобається практикувати йогу і яка у цій Школі чудова методика, пильним оком оглядала кімнату Софії. Тут дівчина, як правило, спілкувалася з учнями та готувалася до занять. Хоча й дивитися в цій кімнаті, на думку Софії, особливо не було на що, але Світлана Спиридонівна, мабуть, вважала зовсім по-іншому. Розмовляючи, своїм пильним поглядом вона нишпорила по всім закуткам, кілька разів озиралася на вівтар із статуетками тантричних божеств, більшість із яких мали дуже непривітний як для пересічної людини вигляд. «І що це тут можна роздивлятися, - подумала Софія, - «Ох, як непросто з учнями».

- Знаєте, мій чоловік був спочатку дуже скептично налаштований щодо моїх занять йогою, але тепер, коли він бачить як мені добре, то і йому захотілося, - Світлана Спиридонівна спробувала тихенько зазирнути до паперів, які готувала Софія, але дівчина їх відразу ж прибрала.

- О, то це дуже добре, будете всією сім’єю до нас на заняття ходити, - все ще посміхаючись відповіла Софія. Але щось підказувало: Світлана Спиридонівна прийшла зовсім не для того аби поговорити про неймовірні, на її думку, успіхи в практиці йоги.

Світлана Спиридонівна раптом замовкла, озирнулася ще раз на гнівних божеств на вівтарі, ніби боялася, що вони раптом оживуть і почала говорити вже зовсім пошепки:

- Знаєте, тут таке сталося… аж незручно розповідати, але звичайно ж… ви просто маєте знати…

- Ну-ну, сміливіше, розповідайте, - Софія все ще привітно посміхалася, але всередині у неї все стислося, ніби в очікуванні болючого удару.

- Коли минулого тижня ви поїхали до батьків, заняття проводила інша дівчина… як же її… така зовсім юна, із довгим русявим волоссям…Мар’яна, по-моєму. Так от, до неї на заняття приходило кілька новеньких людей… Ну я ж усіх з нашої групи знаю, а цих ніколи ще не бачила.

Світлана Спиридонівна вирішила зробити ще одну паузу. Мабуть, таким чином вона хотіла трохи помучити Софію, розраховуючи, що дівчина почне нетерпляче хвилюватися. Із цієї жіночки вийшла б чудова ведуча телешоу – коли треба було б оголошувати переможця програми, тягнути час у неї б виходило просто майстерно. Софія терпляче чекала, за час свого навчання вона вже досить добре навчилася приховувати свої справжні почуття. Вона вже не посміхалася, її зелено-карі очі уважно дивилися на співрозмовницю і від цього Світлані Спиридонівні ставало незатишно. Жінка кліпала очима, чухала за вухом, і нарешті, побачивши, що хвилювання від Софії вона в цей раз не дочекається, вирішила продовжити:

- Ви знаєте, Мар’яна не брала з новеньких грошей за заняття. Я так зрозуміла, це якісь її друзі. Я сама чула… тільки ж ви не подумайте, я не спеціально підслуховувала, просто випадково почула…

«Еге ж, не спеціально. І в усі кутки ти не спеціально зазираєш», - Софія відчула, як у неї поступово з’являється огида від спілкування з цією жіночкою. Вона чимось нагадувала їй сусідок із провінційного містечка, де дівчина жила раніше, ті теж полюбляли підглядати та підслуховувати, і теж «випадково». Якесь дивне прагнення все про всіх знати, навіть те, що тебе абсолютно не стосується, ця особливість багатьох жінок була не зрозуміла Софії та часто викликала відразу. Є ж стільки більш цікавих питань якими можна зайнятися… «Ні, так не можна», - почала вона себе вмовляти, - «Всі ми в чомусь не досконалі. Я навчаю цих людей, а тому маю із розумінням ставитися до їх слабкостей».

- Я випадково почула, як вони про це розмовляли, - шепіт Світлани Спиридонівни став таким тихим, що мимоволі доводилося напружуватися, аби розчути слова, - Мар’яна ще їм говорила щось на кшталт: «та не хвилюйтесь, Софії до кінця цього тижня не буде. Можете займатися безкоштовно». Звичайно, я все розумію, може, у них грошей нема, але я подумала, що ви просто повинні про це знати… Не гарно, коли за вашою спиною хтось подібні справи робить…

- Добре, я розберуся із цим… Світлано, тільки ж ви, сподіваюсь, розумієте, що подібних дій я не заохочую…

Що правда, то правда, не гарно… Але і дізнаватися таким чином про ці подробиці було не набагато краще. Мар’яна була майже на десять років молодша за Софію, починаючи з першого дня їх знайомства, це нахабне дівчисько стало для більшості з їхнього кола спілкування справжнісіньким головним болем. Вона вічно була чимось невдоволена, постійно висловлювала якісь дурні та авантюрні ідеї, а ще (і це викликало найбільше занепокоєння у Софії) завжди говорила те, що думала, не замислюючись над наслідками. Як не дивно, їхній Вчитель дуже приязно ставився до Мар’яни, а через певний час почав залучати її до проведення занять, коли була така потреба. Та й тут ця особа змогла запам’ятатися багатьом учням своєю прямолінійністю, деякі люди вже через неї мало не покинули заняття. Навіть Світлана Спиридонівна та кілька її подруг-учениць якось одного разу постраждали від Мар’яниної невитриманості, коли та сказала, що декому краще доїти корів у селі, ніж створювати видимість духовної практики. Софії треба було витратити багато сил і часу, щоб вмовити жіночок продовжити заняття, хоча глибоко в душі вона все ж розуміла всю правдивість Мар’яниних слів.

- Так, так, - Світлана Спиридонівна вже говорила не пошепки, - я все чудово розумію, але я насамперед дбаю про нашу Школу. Я ж бачу як ви і наш Учитель стараєтеся створити тут чудову атмосферу, щоб людям хотілося сюди приходити, а дехто все зіпсувати намагається…

Хто знає, може це все було вигадкою та вишуканим способом помститися за необережно сказані колись слова? Чи Світлані Спиридонівні дійсно пощастило і Мар’яна сама надала їй чудовий привід? Софія завжди відчувала, що з цією дівчиною будуть проблеми, при чому чим далі, тим серйозніші.

- Знаєте, у мене ще так багато роботи, хотіла за сьогодні все закінчити, - зітхнувши, сказала Софія, намагаючись хоч якось наблизити ту омріяну хвилину, коли Світлана Спиридонівна нарешті піде додому.

- Ой, та що там у вас може бути за робота – наші гроші рахувати? – тут жінка зрозуміла, що не тільки Мар’яна не думає, що говорить. Ці слова явно були недоречні та могли викликати неприємні наслідки. Але скандалу не відбулося, хоча такий перебіг подій значно потішив би Світлану Спиридонівну та її подруг, точно була б тема для обговорень не на один день. Посмішка на обличчі Софії із привітної перетворилася на іронічну:

- Якщо ви думаєте, що я тут дуже багато грошей заробляю, то дуже помиляєтесь.

Жінка вирішила, що найкращим рішенням в такій ситуації буде якнайшвидше піти.

- Та й дійсно, засиділася я у вас, мене ж удома чекають, - сказала вона, ніби нічого й не трапилося.

Побажавши їй удачі та всього найкращого і ще раз запевнивши, що вони обов’язково розберуться із цією неприємною ситуацією, Софія нарешті залишилася сам на сам.

2

Якщо б Софію запитали, що вона відчуває до своїх учнів, їй би важко було відповісти однозначно, занадто різні люди до неї приходили, і кожного вона намагалася зрозуміти. Учитель не раз наголошував, що робота ця насамперед індивідуальна і треба добре знати, що кожен учень очікує від занять. Чи успішно це в неї виходило? Ймовірніше за все так, бо кількість їхніх учнів поволі зростала, і не тільки тому, що Вчитель придумав хитрий хід під назвою «приведи до Школи знайомих та отримай знижку на оплату». Якщо люди відвідували заняття, деякі навіть вже не один рік займалися, це означало, що їм подобалося таке проведення вільного часу і чомусь сюди їх вабило.

Люди приходили з різною метою: одні сповнені райдужних надій на стрімкий духовний розвиток, інші – матеріалісти-прагматики, що десь прочитали, ніби йога допомагає покращити здоров’я чи схуднути, але переважна більшість відвідували заняття просто аби трохи розслабитися після напруженого робочого дня. Цю категорію її учнів було помітно відразу: на заняття вони приїжджали не на метро, а на досить дорогих автомобілях, носили якісний стильний одяг і взагалі всім своїм виглядом показували, що вони не звикли економити. Софія часто думала, що з таки же успіхом вони могли б ходити до фітнес клубу чи а танці. Коли дівчина їх іноді просила назвати причину, через яку вони вирішили відвідувати її заняття, доводилося по багато разів чути схожі відповіді «бо тут затишно і приємно», «бо тут можна розслабитися і нікуди не поспішати». З іншого боку такі люди завжди вчасно платили за заняття, залишали щедрі пожертви на розвиток їхньої Школи, періодично привозили із закордонних поїздок дорогі подарунки для Софії та Вчителя. Мабуть, саме так вони хотіли виразити їм свою вдячність, але інших способів для цього просто не знали. Крім того, такі учні часто домовлялися з Софією та Вчителем про індивідуальні заняття та консультації, за що теж передбачалася щедра винагорода. Видно, в колах цих людей вважалося модним «духовно розвиватися» і наявність наставника було для них ще одним підтвердженням їх статусу в суспільстві разом із дорогим автомобілем та квартирою в престижному районі. Вчитель ніколи не відмовляв їм у бажанні поспілкуватися, хоча було зрозуміло, що до кола його найближчих учнів навряд чи пощастить потрапити. Софія чудово розуміла, що саме на таких людях і тримається їх Школа, адже існування без їхньої фінансової підтримки виглядало дуже малоймовірною перспективою.

Іншою досить численною групою учнів була спільнота, яку Софія потайки називала «бабське царство», куди входили жінки-домогосподарки та особи зі схожим менталітетом. Спільною рисою їх усіх було те, що домашні справи для них на першому місці. Йогою вони займалися «для душі», як можна було часто почути від них, хоча насправді це теж був для них відпочинок від хатніх клопотів. Ці жіночки часто пригощали Софію та інших учнів домашніми солодощами, любили залишатися після занять аби попити чаю та поспілкуватися, часто добровільно допомагали Софії із прибиранням в студії. І було б все навіть дуже приємно, якби не їхнє постійне прагнення пхати носа в чужі справи, при чому це стосувалося як Софії, так і інших учнів. «Бабське царство» постійно хвилювали різні питання, наприклад, чим вона займається після занять, наскільки близькі у неї стосунки із вчителем, а декого навіть – яким шампунем вона миє голову. Доводилося постійно вигадувати відповіді на їхні численні, переважно дурні питання, які б не образили і в той же час не дали інформації для подальших обговорень. Іноді таке спілкування вже починало дратувати Софію, але вона намагалася сприймати це як іще одне випробування. Жалітися дівчина не звикла, до того ж вона не хотіла аби Вчитель розчарувався в ній і вважав, що помилився, довіривши їй таку відповідальну роботу. Зрештою, не може все бути ідеально, а випробування, як вже встигла зрозуміти Софія, це навіть дуже цікаво, адже вони додають потрібного досвіду та допомагають в усьому побачити іскру божественного. Можливо, колись вона сприйматиме цих жіночок зовсім по-іншому, та поки…

Були ще й інші учні, з якими Софія, мабуть, займалася б і навіть безкоштовно. Серед усіх інших відвідувачі занять такі люди становили меншість, але вони дійсно приходили на заняття не просто так, їх цікавили подробиці практики йоги і в них часто з’являлися цікаві запитання. Не завжди Софія відразу знаходила потрібну відповідь, інколи навіть чесно казала, що й сама цього не знає. Ці запитання ще більше стимулювали її саму розвиватися далі та шукати відповіді. Дівчина навіть залишалася часто після занять, обговорюючи з деякими учнями важливі питання, і такі бесіди іноді тривали аж до ночі, добре хоч в студії було де переночувати. Навіть сама Софія колись тут жила, як тільки приїхала до Києва.

З багатьма такими учнями Софія товаришувала, всі вони були цікавими та дуже талановитими людьми, хоча особливої фінансової підтримки їхній студії вони не надавали та й зрештою, від них такого ніхто і не вимагав. Якщо з якихось причин вони не могли заплатити за заняття, Софія завжди намагалася вигадати якусь іншу можливість для них, аби тільки фінансові питання не ставали перешкодою для подальшого розвитку. Добре, що іншої роботи вистачало, деякі люди навіть з радістю погоджувалися допомагати прибирати в студії, чи за потреби робити там ремонт, а один хлопець навіть подарував кілька своїх картин. Багатьом таким учням Вчитель теж приділяв багато уваги, не шкодуючи ні сил, ні часу. Софію спочатку навіть дивував його талант завжди знаходити здібних людей, саме таких, які потрібні для успішного розвитку його вчення та Школи. Серед всієї цієї безликої маси так важко бувало розгледіти того, хто може стати твоїм однодумцем та справжнім другом…

Подих вітру розкидав папери та приніс до кімнати кілька сухих листочків каштану. Все ще було жарко; стіни будинку увібрали за день стільки тепла, що навіть ночі не вистачало їм аби остаточно охолонути.

Старе дерево доживало свої останні роки. Вже кілька великих гілок відламалося цього року під час сильної грози і впало прямо на асфальт. Добре, хоч сталося це вночі і ніхто з перехожих не постраждав. Мабуть, скоро цей старий каштан зрубають, мало кому до вподоби сусідство із деревом, яке може впасти будь-якої миті.

Одного разу приїхали кілька веселих хлопців з якоїсь природоохоронної організації та почепили на каштан охоронну табличку. Софія навіть допомагала їм трохи, адже дерево знаходилося якраз навпроти вікон їхньої студії, а потім запросила природо охоронців в гості та пригостила чаєм. Хлопці, щоправда, вважали йогу та іншу «езотерику» справою несерйозною, але щоб не образити загадкову господиню, висловлювалися досить обережно і ще пообіцяли запрошувати Софію на інші цікаві події, які вони організовували. Хто знає, що вони подумали про неї, може, вважали її однією з тих легендарних київських відьом?

Старий каштан став за цей час для Софії справжнім другом. Проходячи повз нього, дівчина завжди хоч на кілька хвилин зупинялася, торкалася його шорсткої кори, по якій неначе русла всохлих річок розходилися глибокі зморшки, а потім на кінчиках пальців ще довго лишалося відчуття від цього дотику. Дерево не розуміло мови людей, але завжди знало, що коїлося в її душі, а вона відчувала, що каштан би сказав, якби міг. Їх спілкування відбувалося на значно глибшому рівні і Софія вже навіть не намагалася користуватися звичними словами, які були явно недоречними в цьому випадку. Старе дерево знало все, йому не треба було вигадувати речення, пояснення, воно просто знало і розуміло, без дурних запитань та поверхневих суджень. Іноді каштан підказував Софії відповіді на важливі для неї питання, але не чіткими та зрозумілими словами. Ці відповіді були надійно зашифровані у вигляді символів-загадок. Потім починався довгий процес пошуку відгадок, який часто займав не один місяць. Ніщо не давалося так просто, потрібно було докласти зусиль аби віднайти потрібне рішення, хоча з часом з’явився також досвід і знання, які значно спрощували пошук. Такі відповіді можна було отримати не тільки від старого дерева. Софія вже давно помітила: варто їй замислитися над якимсь важливим питанням, то відповідь, хоча й не відразу, але обов’язково приходила. Іноді це були загадкові картини-символи, які з’являлися перед її очима уві сні, а потім і наяву, окремі фрази, почуті десь на вулиці, чи прочитані випадково, - все це допомагало їй віднайти правильне рішення.

Дівчина визирнула на вулицю. Мабуть таки доведеться відкласти всю роботу на ранок, вечір видався занадто спекотним. Робочий день вже давно закінчився і лише поодинокі перехожі та туристи гуляли вузенькою вуличкою. Що ж, Київ за цей час став для неї майже рідним… І все ж, добре жити у великому місті, де тебе мало хто знає, тут почуваєшся набагато вільніше.

3

Ще п’ять років тому вона жила в одному з провінційних містечок на Харківщині. Робота в одній із шкіл, а на вихідних – обряди в місцевій язичницькій громаді. Читання всієї підряд «езотеричної» літератури, яка тільки траплялася та перші наївні спроби «практикувати». В таких містах для дівчат, що прагнуть розвитку та самопізнання вибір невеликий.

Їхати вчитися до Харкова Софії не дозволили свого часу батьки, вважаючи, що жіноче діло – сидіти вдома, а не жити в гуртожитку. Мабуть багато в чому дався взнаки досвід старшої сестри Каті: випускний вечір в школі для неї закінчився «раптовою» вагітністю від однокласника. Як не дивно, батько дитини напрочуд легко погодився одружитися з Катею, ймовірніше за все тому, що це давало йому на деякий час відстрочку від служби в армії. Тепер батьки дуже не хотіли, аби із Софією сталося щось подібне, а у великому місті для юної дівчини спокус було, на їх думку ще більше. Довелося навчатися заочно, а тимчасові поїздки на сесію до Харкова були для неї ніби ковтком свіжого повітря. Тут вдавалося і літературу потрібну купити, і навіть деякі семінари відвідати та з потрібними людьми поспілкуватися. Після закінчення навчання поїздки теж не припинялися, ось тільки відпроситися з роботи було важкувато.

Софія вже звикла, що тут її вважали за ненормальну, навіть від батьків все частіше можна було почути щось подібне: «та коли ти нарешті станеш такою як усі, вже соромно сусідам в очі дивитися». «Як усі» означало важку роботу цілий тиждень із «другою зміною» дома та на городі, перегляд серіалів та телешоу ввечері, дискотеки та п’янки на вихідних, і звичайно, жлоба-чоловіка, у якого кулаки були найвагомішим аргументом при вирішенні питання «хто в сім’ї голова». Коли вже саме це вважати нормою, Софія дійсно була дуже далека від місцевих стандартів щастя. Якщо тільки так і більше ніяких варіантів, то навіщо таке життя, може краще відразу прямо з мосту в річку? Іноді Софії здавалося, що якби вона повторила долю старшої сестри, мама і тато сприймали б це менш трагічно, ніж її захоплення «бісовщиною всякою», як полюбляли казати родичі.

Єдиною радістю стала для неї місцева язичницька громада. Цих людей дівчина вважала своєю духовною сім’єю, вони були такими ж «ненормальними» на думку інших мешканців їхнього міста. Та одного дня вся звична картина її маленького провінційного світу була вщент зруйнована. Комусь із язичників не сподобалися деякі занадто сміливі думки, висловлені Софією, і для подальшого спокійного існування громади було вирішено припинити спілкування із дівчиною. Такого від них вона не очікувала

Кілька місяців депресії, коли Софія ледве знаходила сили підвестися з ранку з ліжка та йти на роботу. Вона вирішила жити далі, і шукати інші можливості для того, аби вирватися із цього царства сірості та жлобства, поки просто на зло тим, хто так вчинив із нею. Хоч би що, але її страждань вони не мали побачити, це було б для них занадто розкішним подарунком.

Поїздки на семінари та заняття до інших міст стали відбуватися все частіше, на це витрачалася більша частина скромної вчительської зарплати. Керівництво школи вже почало виражати своє невдоволення частою відсутністю дівчини на роботі, але їй було байдуже. Вона шукала дещо, правда, поки не розуміла що саме, тільки відчувала: здаватися та опускати руки не можна ні в якому разі. В самому процесі пошуку чогось незвіданого був тоді весь сенс її життя, а ще нагода хоч на кілька днів вирватися із провінційного кошмару, який, здавалося, пустив чіпке коріння в її душу та висмоктував сили.

На одному з семінарів Софія зустріла того, кому судилося стати її Вчителем. До того часу вона думала, що справжні духовні наставники – це сиві бородаті дідусі в химерному одязі, що живуть високо в горах, чи в печерах посеред дикого лісу. Потім Софія вже не раз сміялася над своїми стереотипами, адже Вчитель виявився високим симпатичним чоловіком, на вигляд йому було не більше сорока років, хоча про його справжній вік ніхто з учнів не знав. Вражали його темно-карі очі, які, здавалося, зазирали в самісінькі глибини її душі, куди вона сама ще ніколи не наважувалася глянути. Та найголовніше – це була перша людина, яка змога побачити в ній дещо, приховане та не доступне іншим, яка повірила, що ця сором’язлива дівчина із маленького містечка варта чогось набагато більшого, аніж сірі провінційні будні та зневага сусідів та родичів. Деякі рішення приймаються дуже швидко – саме тоді Софія зрозуміла це. Кілька років навчання – і ось дівчині доручили вже самій бути наставницею для інших. І вона щосили намагалася довести, що Вчитель не помилився в ній. Пізніше він сам якось сказав, що мало в кого з учнів зустрічав таке прагнення до розвитку та пізнання таємниць буття, як у Софії.

Врешті-решт їй запропонували поїхати до Києва та викладати йогу в новій студії, що належала до духовної Школи, яку очолював її вчитель. Софія майже не вагаючись, погодилася. Та й батьки були не проти, адже тепер вони з гордістю могли розповідати сусідам, що їхня дочка має хорошу роботу аж в самісінькій столиці. За уявленнями, що панували в її містечку, життя та робота в Києві були мало не найбільшим щастям, яке могло бути в житті кожної людини.

Спочатку було трохи важкувато, але дівчина напрочуд швидко освоїлася у великому місті, ніби до цього провела там більшу частину життя. Хоча спочатку навіть доводилося ночувати прямо в студії, такі труднощі не особливо лякали Софію, адже її нова робота приносила набагато більше приємних моментів. Скоро справи налагодилися і вона навіть змогла дозволити собі знімати невелику однокімнатну квартиру в одному із спальних районів та одягатися не на базарі, а в сучасних торговельних центрах, кількість яких в Києва стрімко зростала. Вона часто їздила на роботу не громадським транспортом, а на таксі, чи її підвозив на дорогому автомобілі дехто із учнів їхнього Вчителя. Життя потроху налагоджувалося і це було приємно, але надзвичайно тішило зовсім інше. Тепер вона також мала доступ до справді секретних практик та ритуалів, які були відомі лише обмеженому колу осіб, наближених до Вчителя, про що раніше дівчина навіть і не мріяла.

Про духовну Школу, де проходило її навчання і представницею якої Софія тепер стала, вона вже знала набагато більше, але ще не повністю все. Дівчина вже встигла зрозуміти, що Школа була складною багаторівневою організацією, при чому представники різних рівнів могли навіть і не знати про діяльність одне одного. Всіма справами керував їхній Учитель та кілька його найдосвідченіших учнів, ось вони то якраз і знали всі подробиці. Чим далі хтось знаходився від цієї центральної точки, тим менше інформації дозволялося йому надавати. Заняття та семінари з різноманітних езотеричних питань були хоча й основним, проте не єдиним джерелом прибутків Школи. Софія й сама тільки нещодавно дізналася, що деякі учні, наближені до Вчителя також мають власний бізнес, частина коштів від розвитку якого йде на розвиток Школи. Іноді в інтернеті можна було прочитати, що їхня організація займається торгівлею зброєю, вирощуванням бійцівських собак, та й взагалі її представники не платять податків, але Софія ставилася до таких чуток скептично: мало що можна написати. Звичайно, Вчитель – особа непересічна, багато хто заздрить успішному розвитку його Школи, а тому завжди знайдуться бажаючі зайнятися антирекламою. Навіть якщо хоч якась частина цих чуток і виявилася б правдою, особливого впливу на Софію це б не мало. Вона все одно сильно довіряла Вчителю і була впевнена: ця людина краще знає, що робить. Вчинки майстрів такого рівня часто буває важко осягнути примітивним розумом пересічного обивателя, а тому дещо і здається неправильним та шокуючим.

І все ж подробиці діяльності Школи їй наполегливо радили приховувати від нових учнів, аби не налякати їх. Софія за порадою Вчителя спочатку навіть не розповідала, до якої Школи належить їхня студія йоги. Всі подробиці новачки дізнавалися вже згодом, коли вже встигали звикнути і до Софії та до інших учнів та починали вважати Школу своєю другою сім’єю.

4

- Ти нічого не хочеш мені сказати? – запитала Софія, уважно дивлячись Мар’яні в очі. Такий її уважний погляд мало хто із знайомих міг витримати, але ця дівчина явно була не з боязких.

- Що, бабський клуб доповів? Еге ж, чудово вони роблять свою справу!

Отже, Світлана Спиридонівна не вигадала і дещо таки сталося. Мар’яна навіть і не збиралася вигадувати, виправдовуватися. Смілива людина, треба віддати їй належне, таких серед учнів Школи одиниці.

- Чому ж ти вважаєш, що саме вони? – хитро посміхаючись, сказала Софія. Чомусь вона зовсім не злилася на Мар’яну, от якби ця людина почала брехати, вигадувати нісенітниці, звинувачувати когось, тоді б, можливо, ставлення було зовсім іншим, - А може я знаю інші таємні способи…

- Ой, залиш ці свої штучки для наївних учнів. Я то розумію, що в тебе тут скрізь свої агенти є, і не тільки в тебе.

- Але я б дуже хотіла почути, так би мовити, твою версію…

Софія подумала, що Мар’яна таки говорить правду. В неї теж іноді виникало таке відчуття, ніби за кожним її кроком слідкує хтось із старших учнів їхнього Вчителя, але вона вважала це безпідставними страхами. Отже, ще хтось в цій організації так думає. З іншого боку, і в неї теж були подібні функції. На кожного нового учня школи вона та інші інструктори мали заводити невеличке «досьє», де крім звичної інформації про роботу та домашню адресу, вказувалися також подробиці його духовного шляху, інтереси, вподобання. Вчитель казав, що таким чином він хоче враховувати під час розробки програми всі індивідуальні особливості учнів, але у декого сумніви все ж виникали. Якось Софія теж подумала, що оскільки вона збирає інформацію про інших, може, хтось так само вчиняє і щодо неї.

- Та яка там версія, просто у кількох моїх друзів не було грошей аби заплатити за заняття, тому домовились, що вони безкоштовно кілька разів прийдуть, поки тебе немає в Києві. Хто ж знав, що ця дурнувата квочка під дверима стоїть і підслуховує.

- Але ж ти могла мені про це сказати, я ж можу зрозуміти ситуацію. Ми б обов’язково щось придумали, якийсь мінімальний благодійний внесок, чи щось подібне. Рішення завжди можна знайти, тобі треба було тільки звернутися до мене і про все розповісти.

- До тебе ще спробуй звернись, - Мар’яна говорила голосно і роздратовано, не боячись, що хтось із інших учнів почує, а може, й спеціально старалася, - Ти ж відразу ніби іншою людиною стаєш, як тільки про гроші йдеться, кожну копійку жалієш.

Далі почалася емоційна історія про те, як кілька місяців тому Софія виділила їй певну суму грошей та попросила купити Мар’яну деякі господарські товари, потрібні для студії йоги. Дівчина полінувалася поїхати в інший район, де все було дешевше, і всі покупки зробила прямо в центрі Києва. Всю суму, яку їй дали трохи «із запасом», вона витратила повністю, за що і отримала догану від Софії, бо треба було трохи зекономити. Здавалося, ця подія вже забулася, та ні. Мар’яна добре все запам’ятала і слова Софії про те, що вона дбає насамперед про успішну діяльність їхньої студії не мали належного ефекту так само як і прохання говорити трохи тихіше та спокійніше. Мабуть, це вперше за роки перебування Софії в цій спільноті, яку називали Школою, хтось із нею говорив таким тоном. Неписаним правилом спілкування між учнями було говорити якомога ввічливіше та шанобливіше один з одним, а якщо емоції переважають, докладати всіх зусиль, аби їх контролювати. Зрештою, цьому вони тут і навчаються: самосвідомості, контролю за своїм емоційним станом, а Мар’яні ще, як видно, багато уроків треба пройти.

- Знаю про що ти дбаєш, про фінансове благополуччя, своє та Вчителя. І не треба розповідати… Я не така ідіотка, як ті, хто стадами сюди ходять і вислуховують солодкі казочки про духовність. Я можу відрізнити вигадку від брехні, а ви тут всі тільки те й робите, що брешете, нахабно і безсовісно.

Софія зрозуміла, що переконувати Мар’яну просто немає сенсу. Дівчина була повністю впевнена у своїх словах та будь який аргумент співрозмовниці сприймала б як ще одне підтвердження своїх висновків.

- Що ж, коли тобі так вже тут незатишно та все не подобається, чому б не піти в інше місце навчатися? Може там всі будуть набагато кращими та не брехатимуть.

- А я й збираюся найближчим часом це зробити. Тут в Києві повно можливостей. Думаєте, ви одні такі унікальні? Таких як ви тут хоч греблю гати!

- Ну що ж, вибір за тобою, - спокійно відповіла Софія. Вона вирішила ні в якому разі не піддаватися спробам роздратувати її. Це ще одне випробування і вона має показати, що учні їхнього Вчителя завжди на висоті в будь-якій непростій ситуації, - Але ж у нас є те, чого немає в інших: пряма передача сакральних знань від Вчителя. Ніде більше ти не зможеш…

- І ти сама в це віриш?! - роздратовано перервала її Мар’яна, - Та які ще сакральні знання?! Перечитала я всі його книжки, деякі й не один раз, там суцільна компіляція, а де треба, вигадки та недолуга підтасовка фактів. Я ще розумію, як «бабський клуб» може на таке вестися, а от ти… Я завжди вважала, що ти набагато розумніша за інших представників цього стада. Виявляється і тобі голову задурили! Може, на фоні учнів нашої школи ти і на висоті, а насправді є багато більш досвідчених інструкторів…

- Припини, Мар’яно, ніхто нікому голову тут не задурює, у кожного з нас є право вибору. Я свій вибір зробила і бажаю тобі того ж самого. Та й взагалі, яким тоном ти собі дозволяєш говорити про нашого Вчителя! Спочатку дорости до його рівня, навчись всього, що він вміє, а потім вже критикуй. А поки ти ніхто і звати тебе ніяк, то ж радій, що дехто погодився із тобою знаннями поділитися. А щодо мене… я взагалі ніколи не тішила себе марними ілюзіями і знаю, що мені багато чому ще треба навчитися. Якщо хочеш іти, ніхто тебе не триматиме, наше Вчення розвиватиметься далі. Прийдуть нові люди, які зможуть дійсно оцінити та зберегти його для прийдешніх поколінь.

- Звичайно прийдуть, і бажано щоб не з пустими гаманцями. У вас так завжди: якщо є гроші, то для вас повний набір послуг: посвячення, мантри, консультації, семінари, книги. Все що потрібно, аби створити видимість «духовного самовдосконалення». А коли грошей нема, то до побачення, спочатку зароби, а потім приходь, і тоді буде тобі щастя і просвітлення, та ще й за пільговим тарифом. Знаєш, як таких, як ви називають? Торгівці благодаттю!

Софія глянула на годинник: через годину мало початися заняття. Скоро вже почнуть учні приходити і менш за все їй би хотілося аби вони стали свідками цієї розмови. Мар’яна говорила про те, в чому навіть Софія боялася сама собі зізнатися. Іноді подібні думки в неї виникали, але вона ніколи не дозволяла їм розвиватися далі.

- Мар’яно, твої звинувачення безпідставні. Ти ж сама чудово знаєш, що і я, і наш Вчитель багато часу приділяємо тим, хто дійсно хоче глибше пізнати деякі моменти практики і все абсолютно безкоштовно. Для успішного розвитку будь-якої справи зараз потрібна фінансова підтримка, цього вже ти точно заперечувати не будеш. А де ж її взяти в наших умовах? От і доводиться залучати більше учнів до занять. Я то сама розумію, багато із них навряд чи колись зрозуміють, чим вони тут насправді займаються, але без них ніяк. Тільки на одних талановитих та розумних ми не протримаємося й кількох місяців, доведеться і студії закривати, і нам іти на іншу роботу. Скажу чесно, мене такий варіант не влаштовує.

Мар’яна іронічно посміхнулася. Видно, і на ці слова Софії у неї була відповідь. І все ж смілива дівчина…

- Так, увагу то ви приділяєте, але в обмін на що? Лише створюєте відчуття залежності, з’являється думка, ніби я вам зобов’язана, а це не приємно. Як писали класики: «За каждый съеденный вами витамин я потребую массу мелких услуг». Як же це так, зі мною працюють, мені приділяють увагу, треба ж і мені якось віддячити? Ви можете вважати, що створюєте тут «чудову і приємну атмосферу», усі ці зустрічі, спілкування за чаєм, привітні посмішки… А насправді замість того, аби позбавляти людей від прив’язок та залежностей, створюєте їм ще одну – залежність від занять та від Школи.

Софія й сама не раз чула від учнів фразу: «я вже не уявляю своє життя без нашого Вчителя та Школи» але, як правило, це її радувало, адже дівчина вбачала в цьому прояв довіри та відданості відповідальній місії, яку вони мають здійснювати в світі. Хоча з іншого боку Мар’яна дійсно мала рацію: залежність таки була, і навіть дуже добре помітна.

- Ти все сприймаєш якось викривлено, - Софія не хотіла так просто здаватися. Аргументовано доводити свою думку вона вміла, і якщо це невиховане дівчисько вирішило, що все так просто, то розслаблятися ще рано, - Люди приходять сюди, бо інтуїтивно прагнуть розвиватися, прагнуть до знань, хоч, може, самі не усвідомлюють це. І до того ж, чудово, коли є місце, де їм насправді добре. Тільки уяви, яке в них життя: напружена робота, постійні стреси, хвороби, ці безкінечні щоденні клопоти, постійні намагання все встигнути. Нікому такого не побажаєш! А сюди вони приходять і хоч на півтори години забувають про все, що їх гнітить, тут вони стають зовсім іншими людьми. То хіба ж це погано?! Навпаки, я надзвичайно щаслива, що надаю їм таку можливість. Так, із деякими учнями дуже непросто, але я була готова до цього! Невже ти настільки жорстока та бездушна, що готова позбавити їх цієї останньої можливості хоч на нетривалий час стати щасливими?

Дивно: зовсім нещодавно Софії і самій не дуже подобалася поведінка деяких учнів, а тепер дівчина щосили захищала їх.

- Вважай, що хочеш… Це не щастя, це обман, та ще й такий, який можна купити, як будь-який товар у крамниці! Це як алкоголь, чи наркотики, на деякий час забуття, потім все те ж саме звичне життя. Живи як ти живеш, нічого не змінюй, а ми займемося твоїм духовним розвитком. Ми все зробимо, тобі навіть і напружуватися не треба зайвий раз, варто тільки заплатити певну суму… Ми говоритимемо лише те, що тобі подобається слухати, тільки ж ти неси свої гроші саме нам, - Мар’яна знервовано ходила туди-сюди по кімнаті, - Так, я б із задоволенням позбавила їх такої можливості! Нехай би повною мірою відчули всю жалюгідність свого існування, тверезо та правдиво глянули на дійсність. І може, тоді б нарешті зважилися змінити щось, вирватися з полону власної ліні та байдужості. А якщо немає сил вирватися, якщо таке життя влаштовує, то й нема чого лізти до таємних знань. Не для задоволення побутових потреб пересічного обивателя вони існують.

За вікном шелестів у сухому листі старого каштану літній вітер. Софія відчула, що все її тіло було вкрите крапельками поту, чи то від хвилювання, чи то від нестерпної спеки, яка тривала вже кілька тижнів. Треба закінчувати цю неприємну розмову, все одно одна одну вони не переконають, тільки наговорять дурниць.

- Мар’яно, ти надто категорична у своїх судженнях, ну нічого, трохи підростеш, зрозумієш, - дівчина спробувала говорити приязно, але мабуть, ці слова прозвучали трохи зверхньо, бо вираз обличчя у співрозмовниці був таким, ніби її образили, - Люди недосконалі, і до знань їх треба готувати поступово. Згадую себе на початку навчання, мені потрібен був час аби повірити, позбавитися від того, що мене гнітило, і добре, що оточення було привітне та терпляче.

- А ти впевнена, що їм ці знання взагалі потрібні? – питання прозвучало трохи дивно. Софія ніколи не сумнівалася в цьому. Якщо їй знання потрібні, то й іншим тим більше. Якщо вона змогла змінитися за їх допомогою, то й інші зможуть, бо жити так як живуть вони – просто нестерпно. Прочитавши щире здивування в очах у Софії, Мар’яна продовжила:

- Знаєш, вони чудово та щасливо живуть і без йоги, і без медитацій, без тантризму, язичництва та містики, просто живуть своїм звичним сіреньким життям і їм гарно. Це тобі та мені важко таке уявити, бо ми інші, нас таке життя вбиває, а для них воно цілком природне. Їм не зрозуміти нас, а нам, відповідно, їх. А намагання обдарувати благодаттю абсолютно всіх виглядають смішно та абсурдно. Результату особливого не дочекаєшся, зате замість істинного вчення буде товар масового вжитку. Це не вони не можуть без «духовного розвитку», це такі як ви не можете жити, не відчуваючи себе великими та могутніми наставниками для простих смертних. Хоча… Іноді я вас розумію: відчувати себе досконалою неземною істотою так легко на фоні сірої маси пересічних людей.

Софія мовчала. Вперше за багато років вона не знала, що відповісти. Притулившись до скла, дівчина дивилася у вікно, де самотньо ріс старий каштан…

5

В той день Софія ще довго після занять не хотіла їхати додому. Розмова з Мар’яною вийшла зовсім не тією, до якої вона готувалася. А все ж жаль, що ця дівчина вирішила піти від них. Хоч хтось в цій неймовірно розгалуженій та складній організації не боявся говорити правду. Але чию правду? Колись давно її батько казав, що правда існує, але вона у кожного своя і кожен захищатиме лише свою правду. У Софії не раз була нагода переконатися в цьому. Вчитель називав це дещо по-іншому, «звична картина світу», але суть особливо від цього не змінювалася. Не можна сказати, що в їхній суперечці чиясь картина світу виявилася більш правильною, ясно було тільки те, що вони значно відрізнялися. Мар’яна не змогла повністю переконати її, але сумніви, що дрімали в глибинах свідомості, якраз пробудила.

«Торгівці благодаттю» - ця назва звучала якось особливо принизливо. Асоціація, яка виникала в Софії, була пов’язана із продавцями в езотеричних магазинах, що готові і збрехати, аби тільки їхній товар хтось купив. Ще на думку приходили сектанти, які чіплялися до перехожих на вулиці із запитаннями та проповідями, намагаючись ощасливити знанням «єдино правильної істини». В такій компанії було якось незатишно. Невже багато людей вважають її саме такою?

Щось змінилось – в той день Софія дуже гостро відчула це. Так бувало вже раніше - настає мить і ти відчуваєш, що все-все твоє оточення, яке раніше здавалося таким рідним та улюбленим, враз стає набридливим та нецікавим і тобі страшенно хочеться все змінити. І Софія вже добре знала: таке відчуття не можна ігнорувати, бо чимдалі, тим воно посилюватиметься. Поки вона ще не знала, як їй вчинити, але рішення ніколи не приходило відразу.

Піти, як Мар’яна, чи зостатися, і робити вигляд, ніби й не було всіх цих сумнівів? Обидва шляхи мали свої труднощі. Покинути все і почати нове життя? Просто сказати, але як зробити? Це Мар’яні ще легко бігати туди-сюди, змінюючи кожного дня вчення та духовних наставників. Софія підійшла до того віку, коли вже втомлюєшся від вічного пошуку та хочеш бачити результати. Ймовірно, в такому випадку доведеться працювати на важкій роботі, отримувати копійки, яких ледве вистачатиме на їжу, а, може, ще й повернутися в своє рідне містечко, бо не буде змоги платити за київську квартиру. Ні, перспектива явно не найкраща.

Залишити все як є? Нехай і далі називають їх «торгівцями благодаттю», мало що люди говорять. Так ніби й простіше, але сумніви нікуди не подінуться. Відсутність у своєму житті спілкування із представницями «бабського царства» Софія могла легко пережити, а ось як бути з тими, кого вона вважала своїми духовними братами і сестрами? Покинути їх напризволяще – це безвідповідально, адже вони так сильно довіряють їй як більш досвідченій. І чи варто ділитися з ними своїми сумнівами? Чи вони зрозуміють, чи вважатимуть її зрадницею? А Вчитель? Як же можна покинути людину, яка вірить у неї, яка так багато зробила для її розвитку? Дуже маленька вірогідність, що на життєвому шляху їй ще коли-небудь трапиться подібна людина.

Раптом Софія збагнула ще дещо… Не в духовній сім ї справа, навіть не у Вчителі. Як же все просто виявилося! Це ж так приємно відчувати себе хоч трохи кращою та досконалішою за інших. Тут її поважають, радяться, всі ці погляди, сповнені благоговіння, подарунки, прояви уваги… До них так швидко звикаєш і починаєш вважати їх чимсь само собою зрозумілим і вже не можеш уявити своє життя без них. «Ти можеш піти в будь-яку мить, як тільки сама захочеш», - колись сказав Софії Вчитель. А й справді, вона наче б то і мала можливість, хоч зараз зателефонувати йому та повідомити про своє рішення. І в той же час дівчина не могла так вчинити, і це загадкове «щось», яке заважало їй, було не десь ззовні, а всередині неї. Тепер Софія добре розуміла значення фрази Вчителя «двері завжди зачиняються зсередини».

Вона вийшла на балкон. Старий каштан ріс так близько до будинку, що до його гілок звідси можна було доторкнутися рукою. Багато листочків ще були зеленими, але починали всихати з краєчків; тепла кора, яка ніби шкіра, світилася зсередини. Дерево все знало та розуміло, і цього разу теж, а ще у нього була відповідь. Ось тільки Софія зараз не готова сприйняти її. Надто багато думок, сумнівів, вагань, за їх пеленою так важко відчути щось інше, більш глибоке. Мабуть, іншим разом, коли вдасться заспокоїтися. Дівчина вже збиралася йти, але… Раптом відповідь таки з’явилася, їй дивним чином таки вдалося прорватися ніби променю через густий дим її хвилювань. І знову загадка… Ті сили, які допомагали їй, не давали готових відповідей, мабуть вони чудово знали, що Софії вистачить сил та розуму самій знайти відгадку.


- фільми в кінотеатрах України

Партнери