Електронна бібліотека/Поезія

Особняк на Зеленій, 77 (новела)Віктор Палинський
Зустрічі та прощання (новела)Віктор Палинський
Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Завантажити

(поїздка перша)

1.

Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім’я отця і сина.
Довгі нігті обрізані листям пливуть у човен,
Що над риб’ячим небом гойдає домашній Місяць,
І надкушену свічку, і квітку, що йде у плід,
Слимачкову усмішку, світлицю, зорю, темницю
І Колумбові кості, незігнуті в зляканій ним Землі.

Сюди їдуть грішити, не знаючи, що це значить…
І будують церкви, й бережуть, як себе, слова.
І вареники роблять, немов бумеранг апачі,
Тихим почерком пташки листи адресуючи вам.

Пияки із Пустомит мусолять нерідну юність.
Тут, в корчмі San Jose,
Пишуть вірші порожні на жовтих листках лотерей.
І бабуся-повстанка в бабусиній вишиванці
На чутливе “Спасибі” відтінює вам “О’key!”.
Москалів проклинає і стильно боїться Бога.
Наче воду, цілує, заплющивши очі,
Прапoр батьківщинний свій.
Причащає-прочищує душу піснями, немов дорогу,
Та купує для вічності місце в чиказькій простій траві,
Над якою каміння — немов хмародерів діти…
І ніяких знайомих очей журавлиних зграй.
Тільки зорі такі ж…
І куди ж то від них подітись?
Ну хіба що до них полетіти —
Без тіла, без діла і без Дніпра.

2.

Я з останніх штанів зробив би для нас вітрило,
Щоби наш корабель з усіма до усіх летів…
Адже краще: нехай кораблям виростають крила,
Аніж стануть човни з літаків.

Вчора шаблю козацьку струнку
Бачу в “третій столиці світу”.
Та шаблями, на щастя, не ріжуть собі скрижанілих вен.
А направду: що тута (у світі)
Буває гидкіше за смерть золотого міту? —
Лиш народження міту нового —
Старого, як все нове.

Сексуально бомбити Багдад,
У сабвеях — реклама Лорки із рекламою “водкі “Смирнофф”…
Тут уже можна все.
Для якоїсь планети, звичайно, Нью-Йорк — гальорка.
Для В’єтнаму також…
Ну а так, то здається йому,
Що він всіх пасе:
Стару діву — Свободу, плаксивий новий комп’ютер
І посолений сніг (у нікуди, бач, слизько йти)…
Племена індіанців, Аляску, чукотські юрти,
А насправді — самого його зелені взяли чорти.

Ґемінґвей і Уїтмен ліпили цей протяг часу
Із глибокого ритму очей рабині-княжни,
Бо зутрінеш таку африканку —
Розіб’єш священну чашу
І племен, і народів, й Антисатани.

3.

Що ж так порожньо тут — в цих блискучо-смердючих ритмах,
Де вино по мечах, а не кров голуба мовчить?
І бездомний, що homeless зоветься,
На прощах сміється ридма і розтягує мить.
Мов зіниці, розширює мить.
В них кастрована кішка, кастрована білка й пальма…
Якась ватяна церква — безгрішна збирає гріш.
А по ночах залізних плаксиво сміються гальма.
“І ти бруд, ітибрут, і ти, Брут…
За мене мене заріж”.

Хмародерів бездомних квадратно-наївні очі,
І безбожна печаль жебраків, що не знають нас.
Їхня Флоріда, кажуть, подібна до Сочі.
І на нашу афганську — в’єтнамська їхня війна.

Зі стволів автоматів пили самогонку синю.
Культуристи-священики щось там про Хтось плели.
Нам і їм.
У нас кругла одна батьківщина.
Ми розпались.
Й вони розійдуться, на жаль, колись.

На руїнах імперії нові виростають міти,
Часом навіть релігії — як християнство от.
Ми радієм, як діти, крилаті і голі діти.
Ми вчимося свободи, боїмося її висот.
Я ж злякався Нью-Йорка.
Тепер його стало шкода.
Так, як шкода усіх і усього,
Бо все мине.
Так минають століття, діди і роди.
Так стара індіанка стрічала, проста, мене.
Так десь Барка живе —
Чи в гнізді, чи в човні, чи в Сонці,
Чи на криках гори, чорнокрилий полин де є.
Він боїться себе? Чи вовків? Чи людей? Чи стронцію?
Він — мовчання чиєсь.

А кругом — голий бізнес: порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там, де народжений, вдома”,
Ніж втікати від себе в простір…
Вже ліпше — в час.

4.

Пахне порохом порох. І рвуть вишиванку груди.
Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт…
Дуже голосно тут. Дуже смішно і сумно, люде,
Вже чотириста років, а, може, й мільйонів, літ…

Без дитинства країна.
Лише індіанця кости — наче корінь, мов корінь…
А решта — скло і метал.
Тим болючіша осінь. Тим буде болючіша осінь.
І вмиратиме міт золотий, мов “голубая даль”.

Дайте ж дереву волю — від яблук, землі, коріння —
І воно пропаде на вітрах — без дітей і гнізд.
Так хоронять дітей, так весною пора осіння.
Так старіючий негр душею танцює твіст.
Він психолог трави.
А в Нью-Йорку — степи з асфальту.
Сон чужої землі.
І не чути падіння зір.
З лебединого пуху шиють залізні пальта.
Сон чужої Землі.
Виє безвірий звір.

Сивий ангел не знає ніякої мови люду,
Або знає усі… Так, урешті, як долар-чорт.
Молоко динозаврів йому подають на блюді.

А поезія тут — просто душевний спорт.

…Але ж люди як люди.
І птиці також — як люди.
І тривожні усі. І наївні, як діти площ.
Та хто знає, хто знає?..
Зраджували й Іуду.
Скільки снігу!..
Пілатові голову замело.

Вже нестаро нічого. Лише доброта й прощення.
Що ж. Вже й міту немає для тих, що створили міт.
Дуже легко повчати, як повні твої кишені
Тих, у кого лиш пісня зосталася на обід…

Має рацію кесар і той, хто над ним, — так само…
І ця липа старенька, що квітне останній раз.
Роблять нас міліграми, а убивають грами.

Врешті — не ми є в америках,
Лиш америки в нас.

5.

Мабуть, так продавали на чокнутих ринках Кафи:
За косу і за зуби, за сніжність дівочих перс.
Українські пастушки, султанші масонських мафій,
Внук Чумацьких Шляхів безчуло до вас примерз.

Спеціально згубив, щоби потім шукати істину…
Криє матом благим свій нестерпно-блаженний біль.
Час доходить межі.
Гріє крила на свічці містика.
Батьківщина не любить себе в перинах сільських весіль.

Внук вже звик до життя —
До Америк, Японій, Рами…
Ще б навчитися жебрати — й можна купити хрест.
Боїмося не шрамів.
Боїмося — коли по шрамах…
Забирайте мене.
Батьківщину не руште.
Фест.

6.

Я монахом в Америці.
Ми продаємо пиво.
Кажем: "From other planets".
Кадило у нас і спів.
Не хмелієм від доларів.
Бавимося в щасливих.
Нам все менше, все менше для щастя потрібно слів.
Ці зелені листочки, здавалось, дають свободу.
Скільки ж мудрості треба, щоб взяти свободу з них!
З пісні моря і космосу вийшла душа народу.
На зелених листочках портретна печаль весни.

Брайтон Біч. Ланцюги золоті. Дієтичне сало.
Білий дім сексуальний і білі раби — то ми:
З Му-му лену, України чи Мексіки нелегали
Про душевну історію кожного можна писати томи.
Роблять чорну роботу, в підвалах живуть, у норах.
Цю імперію точать, як Римську колись такі…
Як Радянська імперія, ця розлетиться в порох.
І складатимуть внуки про них золоті казки.

Ну а поки що наше козацтво
Відносить лайно з-під серів.
І по вусах тече, й попадає у жили їм…
Хоч-не-хоч — ностальгія за Си Ре Се Ром
Прокидається в горлі і нудить, як вічний гімн.
Як комп’ютерний вірус у фінішних снах століття,
Де двозначні нулі анулюють, можливо, все…
Середина між смертю й польотом — ледь-ледь зомліти
І у стані такому казати усім про се-нс,
Що Америка світом керує,
Що тут є золото…
— Thank you!
— Fuck you… — у відповідь.
Тут — “подлєци всєх стран”.
Придивитися добре: болото — воно і в раю болото.
А баран злоторунний, то він все одно баран.

Тож вмирає той міт золотий про країну Волі…
Може, він ще воскресне.
Воскреслі ідуть від нас…
І народить калина від клена сумну тополю.
Наче сон на чужій Землі — бандурна стара струна.

Я вернусь в Україну.
В початок усе вертає.
Там я буду бідніший на чорта,
Багатший на себе, бо…
Там болючіший час.
Чужина ж тільки простір має.
Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог.

То ляльковий театр, де злі барабаси правлять.
Раз у місяць із носа тече їм радянська кров.
Якщо ми йдем туди ж —
Я не вірю ні в ліво, ні в право.

Зліва серце чомусь…
Посередині — лиш Дніпро.

Нью-Йорк, 1999.



Партнери