Електронна бібліотека/Поезія

Особняк на Зеленій, 77 (новела)Віктор Палинський
Зустрічі та прощання (новела)Віктор Палинський
Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Завантажити

* * *

 

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.

Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.

Реальність сильніша за мрію.

Ніщо не лякає нас.

А те, що дивує,

Нічого в житті не значить.

 

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.

А в ньому вчувається предків немита мова.

З планетного серця, як нафта,

Виблискує Київська Русь,

Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

 

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,

В смертельних забавах забувши про гріх і долар.

Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,

Хоча звир´ювала і круто змінилась доля.

 

Звикала до себе.

Шукала себе у світах.

Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.

Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,

Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

 

А потім відкусять одну з пуповин – і все:

Життя почалося...

В крові золотіє осінь.

Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.

Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

 

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...

На круги своя повертаються вічні кола.

 

Від стукоту серця лавини злітають із гір

Разом із орлами

Й рекламою "Кока-кола".

 

 

* * *

 

Сніг чадить.

Ліпитиму коня.

Бо дешева воля без повстання.

І давно не голена стерня

Коле, як приборкане кохання.

 

А життя йде швидше, аніж час,

Важко прикладаючись до щастя

В тих світах, де вже немає нас,

І у тих, де всім побути вдасться.

 

Протопчу стежину у снігах.

Так цілують мертвих і крилатих.

Впізнаю себе у ворогах,

Наче вина в ріках непочатих.

 

Що смішне, те трохи і страшне.

Те, що поламається, не гнеться.

Може, час життя наздожене,

Гляне в очі – і назад вернеться.

 

Світ простий-простий такий, мов сніг,

І складний, ну як сніжинка кожна…

Тож лицем в замерзлому вікні

Стане, може, квітка придорожня.

 

Ґнотик свічки веною стає

І при тім прозоріє, прозоріє…

 

Сніг чадить.

І чується мені

Наперед написана історія.

 

 

* * *

 

Хочеш-не-хочеш, а важко бува –

Матюкнуся, зм’якну, згадаю Бога.

Біле коло від нечисті намалював –

Сам не можу вийти із нього.

 

Вітер гуляє сам по собі,

Тихий – мов голос в печерській лаврі.

Дерева – дороги туди,

Куди ще ніхто живим не добіг.

Вечір – як запах лавру.

 

У білому світі знову війна

І знову весна, нарешті.

І жити не хочеться без вина,

Бо знову звірині закони честі.

 

Хмарини біленькі летять, летять.

Стара комсомолка.

Мітинг.

Заморською піснею наша б…

Свою територію мітить.

 

Отак би, як жовтень, спалив усе –

Й пішов би Чумацьким Шляхом.

Мені не потрібен ні біль, ні сенс…

Лиш клітка з чудним жар-птахом.

 

Відкрию ту клітку – немов порву

Своє білокрейдне путо…

 

Для того, може, тут і живу –

Щоб клітку чиюсь відімкнути.

 

* * *

 

Це золото сріблить моє волосся,

Мов ласка дурно куплених жінок.

І гнеться скло.

І знову довелося

Покластися на вірші і вино.

 

Все як в Парижі.

Але не в Парижі.

Все – як раніше.

Але друзі де?

Під запорожців дешево підстрижені,

Шукають степ.

 

А я бреду колгоспними дорогами.

Вони найбільш у світі нічиї.

І кожна доля під хрестами строгими

Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

 

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...

Хтось наверху зове елєкторат.

Московка юна: “Госпадзі і Госпадзі!” –

На тиху й сильну течію Дніпра.

 

Щоби умерти, батьківщини досить вже…

Але не досить, щоб перемогти.

Коли вже завтра наїмося досита,

Тоді і будем ворога трясти!

 

Але наразі...

Молохом і мотлохом

Рослинний біль біліє навесні.

І – гнеться скло.

І – непотрібно подвигу.

 

Пташки летять –

Щасливі...

Та сумні.

 

* * *

 

Самогон… героїка… майдани…

Долею дарована печаль.

Чорна сталь солоного капкана.

Хресний профіль скіфського меча.

 

Грішна молитовність перед плоттю.

Нерви понад шкірою, жалі.

Перевислі п’яниці на плоті.

Мовчазні у зорях журавлі.

 

...Це мій час.

Росте туман – як вовчик.

Хтось бере на себе часу гріх.

І шигають звироднілі ловчі

Вздовж неасфальтованих доріг.

 

Ідеали падають,

А схоже –

Це на воду падає вода.

 

«Бомже! Бо-оо-мже-е-е!» –

А звучить, як «Бо-оже!»

Сніг – немов сорочка на свята.

 

Радість спалахнула – і погасла.

Яблук дуже хочеться і сну.

На майданах політичні гасла,

До яких я гірко усміхнусь.

 

Я прощу усім за біль скловатний,

Що мене шляхетно шліфував.

 

Як помру –

То не кажіть слова ті,

Які я Вам

Серцем не казав.

 

* * *

 

А вздовж найдовшої води –

Вогні найвищі.

Стежина долі – наче дим...

Мій вітер свище.

 

Наскельні написи здають.

Сивіють болі.

Та підіймаються, як ртуть,

Нащадки волі.

 

 

* * *

 

Серед потеплінь, Майдану, віхоли,

З порохóвим димом на устах

Довго запрягали, бистро їхали

І грішили витончено так.

 

А писали так, як і жили ми.

Німбами світили уночі

Ангели, що нам здавались злими,

З батьківщини в безвість летючи.

 

Найсправніший вірш на синіх фінках

Карбували іклами вовків.

І пили, пили сумні сніжинки

З вій коханих, наче з вій птахів.

 

Сивим морем, віщим вільним вітром

Ми були в непоетичний час,

Де кістки ламалися, як віти

Міжпланетних трас.

 

Де за нами прийдуть знову наші,

А між ними наш поет-кришталь,

 

І душа його усім заважить...

Стільки – як пронизлива печаль.

 

ОДКРОВЕННЯ

 

Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ

 

Спить зима на зеленім житі.

А Тебе забрав поїзд скорий…

Ми не вмієм інакше жити!

Ми не хочем співати в хорі.

 

Наче мрія колись, так совість

В чорні ночі мені співає…

 

Як знімають вінок терновий –

Це болючіше, ніж вдягають.

 

 

* * *

Що ці зорі вгорі?

То розігнаний бунт батогами!..

То розірване Сонце,

Що сходить по краплі вночі.

Крізь шипшиновий вітер

Проступлять на обрії шрами.

У мені перехрестяться

Ковані скіфом мечі.

 

У „хрущовках” радянських

На стелях засвітить безкрайність,

Якщо вірити серцем, –

Що щастя – то воля, то во…

А крило і сідло

Заважало виходить зі стайні

І пегасам каурим,

І тим, хто поет, а не вождь.

 

Наче булку, свій світ розділю

Між „Европою” й Сходом.

Розіб’ю, наче писанку,

Серце бездомне на всіх.

Все минуле мине,

У мені відійде, наче води.

І апостол Петро

Зарахує останній мій гріх –

 

Доморощений смуток

За раєм на рідній планеті

І у рідній Вітчизні,

За раєм у рідній душі…

І Велику Самотність,

Богів допотопних портрети…

І березовий сік

На старому грибному ножі.

 

Та я сам не пробачу собі

Недолюблених ранків

І приспаних кохань,

І наляканих пострілом птиць,

Той розігнаний бунт,

Ті пихаті під вікнами танки,

Ту прихильність зірок,

Що бояться зійти з висоти...

 

* * *

 

По лезу ножа лише із ножем пройдеш.

Зозуля куватиме в теплих, як сльози, скронях.

Шаблями по рейках – яких вже нема ніде.

Імперія гола.

Цілуються лежачи коні.

 

І кирзові лиця снують з голосами вод.

Між ніжністю й матом

І нами – рабами волі.

Минуло – як блискавка, як анекдот, –

І загуло по полю.

 

А небо під колір хлібів святих.

А зорі – як з глини й квітки.

 

По лезу ножа не знаєм, куди іти...

 

Добре, що знаємо, –

Звідки.

 

 

ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН

 

Думав гетьман – вибирає долю.

Сива чайка плакала в Дніпрі:

Україна продана за волю,

Україна куплена за гріш.

 

Думав гетьман. Лірники співали.

Так душевно вміють лиш сліпі.

На прощання в губи цілували

Поле, ліс і гори голубі.

 

Думав гетьман– віра в нас єдина:

Об’єдна корону й булаву...

Бог також, він трішечки людина.

Він сидів і плакав у траву.

 

Гетьман думав. Півні за рікою

Піють, піють сумно, як вітри.

А тополі ходять за водою,

Розпустивши коси-вечори,

 

Що спадають козакам на рани

Оберемком променів святих.

Степ – як лист турецькому султану,

І кургани – душі висоти.

 

Вся Земля – німа, немов руїна,

Десь для когось пада, як зоря.

Сивий гетьман Богу України

Ланцюгами сльози витирав.

 

ПРО ПЕРУНА

 

Перун воскресне не на третій день

Жертовним білим півнем над Почайною,

Де синя магма первісних пісень

Його очистить хвилею печальною.

 

Перун воскресне не на третій день.

 

 

Ще будуть довго, довго, як луна,

Блукати поміж зорями і тернами

Його жерці – із духу і вина –

Поети, козаки і характерники.

 

Блукати будуть довго – як луна.

 

 

Піснями й кров’ю славу купувать.

Народ піднімуть…

Може, і розбудять ще,

Допоки свіжоскошена трава…

Допоки люд і людище – то люде ще.

 

Народ піднімуть…

Може, і розбудять ще.

 

 

Хрести Перуну сняться, як птахи.

Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.

І бігають біляві дітлахи,

Що люблять все,

Що зацвіли й не постили.

 

І бігають біляві дітлахи.

 

 

Вони ще бунт піднімуть кров’яний

На іграх генів, геніїв з юрбою.

Перун воскресне.

І зійдуть вони

Вогнем і вітром,

Глиною й водою.

 

Вони ще бунт піднімуть кров’яний.

 

 

З рабів постане плем’я золоте,

Красиве і здорове, й трохи зоряне –

Як двері раю, зірвані з петель,

Замерзле море, місяцем розоране.

 

З рабів постане плем’я золоте.

 

Їм час – ніщо.

Їм простір – просто тіло ще,

Тісна церковця і жертовник мал…

Перун розп’ятий…

Руки в нього – крилища.

Нема його, бо крил у нас нема…

 

Та й він воскресне не на третій день

Жертовним білим півнем над Почайною,

Де синя магма первісних пісень

Його очистить хвилею прощальною.

 

Перун воскресне не на третій день.

 

* * *

 

Така глибока кров...

Серйозний цвіт вишневий.

І дід в степу стоїть –

Весь правильний, мов храм.

У пам´яті його –

Старі моря і леви...

Очей дівочих риба чи кора.

 

Він ближче бачив смерть,

Ніж очі ті тривожні

З глибокими слізьми,

З глибокими людьми.

 

Коли нема доріг –

Нічийний подорожник,

Не страшно ні суми,

Ні шляху, ні тюрми.

 

Така глибока кров...

З Молочним Шляхом злита.

Не вистачає слів.

І видно через лід

Найбільшої зорі

Червоно-синій злиток,

Який летить крізь серце до землі.

 

Не всі ми доживем

До вітру того степу,

До дідових ночей,

До дідуха очей.

Усе розпочалось

Із вибуху й вертепу.

 

Така глибока кров

Нікуди не тече.

 

 

 

* * *

 

Летіти вміли. Не вміли впасти.

Хтось дряпав двері своєї пастки.

 

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.

Тут всі давальці дурні й хороші.

 

Вода із кров´ю – то їхні вина.

Де впав, набравшись, там – батьківщина.

 

Ідуть з піснями, вертають – сіллю.

На три вмерлини одне весілля.

 

Медовий Місяць, безногий воїн.

Було нас триста, зосталось троє:

 

То – білий голуб, то батько сивий.

Такі самотні. Такі красиві.

 

Летіти вміли. Не вміли впасти,

Зламавши двері своєї пастки.

 

ІЗ ЛІТОПИСУ

 

З лісу-пралісу, з діда-прадіда

Ми із дому Додому тягнемось.

І не знаємо, як назватися –

Чи землянами, чи бродягами.

 

Триста років іга монгольського.

Триста років іга московського.

Сплять літаючі наші голови

Десь між Місяцем і Підковою.

 

Триста років палено й колото.

Триста років – чортом по білому!

Заіржавіли сніг і золото

На Україні – в полі вільному.

 

Причепивши орден "За мужество",

Хтось із нас бив би салом ворога –

За Петрів батіг, за замужество

Катерини й степу просторого.

 

Проклинав би вождів, навальників

І жалів би себе, хар-рошого!

Є калина і плач ковалика

Під небес голубою рожею...

 

Бо і ми, бо і ми запрошені

На весілля Сонця і Місяця...

Триста років – пісні хорошої,

Вітру й зір, що у душах бісяться!

 

 

* * *

 

Несемось Чумацьким Шляхом.

Вже крила й чоботи стерті.

Солодке майбутнє врочать

Веселі обличчя мертвих.

 

А Всесвіт – таки сльозинка!

А ми в нім такі солоні.

На диханні Неба – вітрі –

Тремтять, та не дзвонять дзвони.

 

Випадок – псевдо Бога –

Нас кидає під трамваї.

А далі, а далі, далі...

Ніхто ж не вернувсь...

Не знаєм.

 

Згортається сміх при зорях.

І струмом проймають струни.

Моргають до душ козацьких

Розп´яті Христом Перуни.

 

* * *

 

Жилава пісня і не мілка,

Довга – немов Дніпро…

Предків далеких голос в кістках.

Друг – мов сумний Харон.

 

Так от живемо.

Така весна.

Капає сік зі свічок.

Вітер старенький.

Хвилька вина.

І не болить ніщо.

 

Небо на крилах, кайдани – теж.

Запах і дзвін звізди.

Мат і молитва… і все святе –

З вітру, вогню, води.

 

Місячним світлом розмита Вісь.

Даль, що пройшла крізь сон…

І надпочата серцями вись

Тьохкає в унісон.

 

Мокро-червоним шнурком піску

Рветься чарівний час

З тим, що любилося навіку

Перший-останній раз.

 

Зараз до Шляху тягну себе,

Як до ріки човен.

Зорями плаче печаль небес –

Наче з розтятих вен.

 

Вугільна темінь бандурних душ…

Тята струною кість.

Так і чекаєм в старім саду

Тричіблагую вість.

 

 

* * *

 

Вітер історії котить недопалки буднів

Світом, що білий, мов хліб, а чи сніг, а чи цвіт.

Після повстання такими вже більше не будем,

Адже повстати – то значить злеліяти міт.

 

Потім підперти хребтами його і хрестами.

Потім любити у ньому себе і його у собі.

Як до вина, доторкатись до шаблі устами.

Наче коханці, віддатися голій судьбі.

 

Ріжем газетами струни, тремтливі, як руки.

Мармур рожевий… І падає вільна зоря.

Світ, розіп’ятий на хрестовинах вікон на муки,

Чорною кров’ю тихо в собі догоря.

 

Звірі і діти радіють ненашому щастю.

В жилах русалки бензиновий протяг з пітьми.

І бомбовози у небі літають занадто часто.

Знову щось коїться із людьми.

 

Доки читаєш вечірні свої газети,

Сильний байдужий вітер несе печаль.

Зорі нам падають, мов жебракам монети.

 

Мабуть, комусь нас жаль…

 

 

 

 

 

* * *

 

Люлька...

Місяць –

Задимлений мамонта ріг.

Тютюнець –

Конопля і вишня...

Порожнеча, втамована сумом доріг,

Воскреса, як любов колишня.

 

Я маруджу собі, що в житті є сенс,

Що згадають мене нащадки,

Буде грошей багато,

Слава і секс...

Ще й усе, як тоді, –

Спочатку...

 

Захлиналися кайфом.

І Сонце-Бог

Обіцяло зігріти світло.

І плящина пітніла –

Одна на трьох...

І дівчата гули на мітлах.

 

То ж горіла душа,

Як бікфордів шнур,

Під сльозою, вином і морем.

 

Йшов з мечем Христос,

Кликав на війну...

Бісенята співали хором.

 

А пізніше була Запорозька Січ,

Гайдамаки,

ОУН,

Майдани...

Радість смішно печальна,

Що згинем всі, –

Як бальзам на душевні рани.

 

Все повернеться знов

«На круги своя»:

Динозаври...

Великий Вибух.

 

Люлька.

Місяць туманний...

І ти,

І я...

З ЖЕКо-зеківським штампом:

«Вибув»...

 

СПОВІДАЛЬНЕ

 

З мітингової площі,

Весь п’яний,

Я ледве брів.

Уклонився грибам

З давнім сумом

Друга бандита.

Напечи, горобино,

Із небом мені пирогів.

Перед тими я винен,

Хто ще не устиг

Згрішити.

 

Так нечесно,

Нечесно,

Нечесно,

Нечесно так:

Моє жовте волосся

Забрала

Державна юність!

А у небі осінньому

Важко стоїть

Вода.

А вітри не бояться

Порвати

Холодні струни.

 

Цей крутий поворот...

Цей жебрацького ока гріш...

І троянди

Димлять,

Білі, білі й

Такі відверті.

Запалю сигарету.

Хай буде мені ще гірш.

Я попробував все...

 

Залишилося –

Досвід

Смерті.

 

* * *

 

Як же жити? –

Ми ж не дерев’яні...

Місяць сад і душі золотить.

Цегляна печаль, мов кров із крана.

Сік в гілках березових шумить.

 

Так шумить – ні спати, ні співати.

Ну хіба що гімн про далину…

Добре все, та трохи сірувато.

Ось-ось-ось хтось розпочне війну.

 

А у нас ні шляхти, ні народу.

Шлях Чумацький – мов гадюки слід.

Хтось іде на мітинг «За свободу!»,

Льодом синім жовтий ріже лід.

 

Є ж свобода барська й пролетарська.

Скучно або ж боляче – і все.

 

Кров із крана…

І стріла татарська

Вітер мій із мого серця ссе.

 

Свічки нам не вистачить надовго.

Вже клопами пахне конформізм.

Як же жити юним і зачовганим?

Пишеш день а вечір на умі…

 

ПОДОРОЖ УКРАЇНОЮ-ХХI

 

Грибасті дачки, цвинтарі, тополі...

Обабіч шпал то степ, то лісостеп.

І жили рік, як сьоме небо, голі.

Хлібина Сонця.

Церква вглиб росте.

 

Полинний присмак пісні над курганом,

Базарчики стихійні – «Піво», «Квас»...

Тут навіть дим з махновського нагана

Ще купите,

І псевдо-«adidas».

 

Зруйновані млини, заводи, ферми...

Скрізь мітинги – як танці на гробах.

А дві доби – такий колійний термін

Проїхати Вкраїну яко Шлях.

 

Луганськ – Донецьк – Ізюм і Запоріжжя...

Софіївка, Джанкой, Житомир, Львів...

Народи – в назвах.

Щось одне відріжеш,

Вважай – усю історію підвів.

 

Давно мандрую в просторі – як гроші.

А кожен простір – то приспáний час.

Комусь вже й степ – неначе шлюбне ложе,

Де хтось колись кричав, робивши нас.

 

Я вріс корінням в землю цю по крила,

У світ, де більше блиску, ніж тепла.

У цьому моїх віршів ніжна сила,

У тому, коли треба, сила зла.

 

Тож їду Україною до себе,

Як під водою, – у такий туман.

Метал червоний вітряного неба...

А слів – нема.

 

А дні такі – усмішки журавлині,

Чи зайченята сонячні з мечів.

Церкви біленькі – як боги із глини,

І блискавки – коріння райських снів.

 

В нас печеніги, половці і скіфи

З аїром в зататарених очах.

Ми любим плоть.

Ми родим наші міфи.

Вітрами нас хрестив

Чумацький Шлях.

 

Чого ж мені у хаті не сидиться?

Вже дім – як дим,

Як синій нерв ріки.

І журавель у небі, і синиця...

Іде наш поїзд – як ідуть віки.

 

Дівки уздовж струни, як риба, голі.

Проста, як пісня, осінь, журавлі.

Ворони білі з профілем монголів

І чорні люди з профілем шулік.

 

А зверху небо зоряне, як зоране,

Засіяне по чорнім золотим.

 

Проїду Україною на «скорому»...

А далі – хвилі.

Тут вже треба йти...

 

* * *

 

Я мав твій хліб і пив твоє вино.

Вітриська кіс уста мої сушили.

Твій рід старіший за Христа – як Ной, –

Якого дощ очистив і окрилив.

 

Ти те, до чого звикнути – ніяк.

Продати можна, а купити – в біса!..

Я зовсім – ти, а ти – хоч трохи я:

Сльоза, трава, метелиця, гульвіса...

 

З варяг – у греки.

З храму – в козаки.

Повстання, бунти, крики революцій!..

Годована з ворожої руки

Своїм же хлібом, мішаним на муці.

 

З тобою важко й високо мені.

Хтось жартував, а ти любила справді.

Сміялася, як іскра у вогні,

І плакала, щоб мій не бачив прадід...

 

В гаях, в корчмі, на гетьманських балах –

Співала – вся глибока і дитинна...

 

Твоєї долі зламана стріла,

Тебе я вибрав генами,

Вкраїно.

 

* * *

 

Стояв зажурений.

Не молився.

Не хотів турбувати Бога.

На яйцях сиділа нація,

Над якою – Дорога.

 

Гарячий пісок в годиннику

Шумів, як вода посолена,

Порізана павутинками,

Обезболена.

 

І пусто.

Хоч повно музики.

Лиш чайки пливуть «із Турції».

 

На нервах –

Гордієві вузлики.

 

То і є революції.

 

ХРИСТОС

 

Вітер метро – запах тунелю,

Яким у вічність душі вертепні летять.

Прийшов Христос, як у пустелю:

Не розп’яли…

Посміялися з нього.

Сіли.

Їдять.

 

Владу «ругають» земну й небесну.

Натовп стиснувся в кулак і затих.

Христа по спині поплескали ніжно, чесно,

Питаючи – за тих він, а чи за тих…

 

А він, хто втомився від революцій,

Підкинув суху галузку в старий вогонь

І запитав, як колись Варраву:

Як вони звуться?

Бо він був тесля.

 

І цвяхи цвіли

Із його

Долонь.

 

 

МУЗІ

 

Лежу серед степу

І слухаю серце Твоє.

А Сонце над морем –

Мов кров

На святому алмазі.

Нутром відчуваю,

Що Той світ усе-таки є.

І я туди хочу.

Та ніч зачекаю наразі.

 

З Тобою, з Тобою...

На смак мені – сіль і полин.

На колір – безсоння.

На звук мені – зламаний вітер.

 

Лежу серед степу.

Вгорі ремиґають воли.

А знизу не видно, зараза, –

Хоч зірка і світить.

 

Як стукнуло сорок –

Життя мені стало смішніше.

А слава запахла –

Як жінка лиш пахла тоді...

Так тепло буває,

Коли, кажуть, вперше засніжить.

Так легко ходити хіба по лютневій воді.

 

Чекав революцій –

Щоб стало чистіше і вище.

Дуелей хотів –

Щоби слово набрало ціни.

Із голосом шаблі вітер

В кишенях свище.

У генах – луни війни.

 

І мучиться слово,

Що піснею чомусь не стало.

І молиться пташка

На віщу пташину зорі.

 

Лежу серед степу.

І сиво.

І – втома металу...

 

Лиш там десь, глибоко,

Торкають мій нерв кобзарі.

 

* * *

 

Золотий осінній циферблат.

Тополині тіні «на дванадцять».

І старі поранення болять.

І на зиму засинає нація.

 

Ждуть, коли почнеться, бунтарі.

Ждуть, коли воздасться, богомолки.

А сльозина вовча по корі –

Наче дим з гарячої двостволки.

 

Відьми п’ють пташине молоко.

А свобода гола – бо ж свобода...

Отако, Вітчизно, чи тако

Співживуть народи і природа?

 

Золоті промінчики трави.

Ходять революції кругами.

І як голос пращура живий –

Журавлі відлучені від храму.

 

Все летить, летить, летить, летить...

Щось цвіте, щось тихо умирає.

 

І вдесяте:

Господи, прости,

Що свій світ змінити – сил немає.

 

* * *

 

Нерви Твої вологі – мов під корою тополі.

Пісня Твоя крилата – мов ласка долі.

Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.

 

Що ти – не знаю.

 

Але ітиму до Тебе завжди.

 

 

ІЗ «ЛІТОПИСУ ВІТРІВ»

 

 

ПЕРЕЛОМ

 

1

 

Ох, слов´яни, слов´яни!

Європа кипить у Леті...

Доженемо її –

І по колу

Підем назад.

Крізь підкову епох

Бог сміється

З машин-поетів,

Християнства,

Буддизму...

Жаліє чорта

І б...

 

Мавзолеї порожні.

Століття –

Секундам рівня.

На кладовищі зір

Промінь кістки

Покришить наст.

Вічне Сонце заходить –

Мов ріжуть на свято

Півня.

Віщий Місяць на небі –

Просто чекає

Нас.

 

Умирають всі відьми,

Лихі, вовкулаки

Навіть.

Дуже добрі вони

Біля Смерті

Стають завжди.

Відшуміли, як дощ,

Незаплетені коси

Мавок.

Світ не вірить у них,

Бо немає

В річках

Води.

 

Ох, слов´яни, слов´яни.

Ми любим коней і поле.

Як цигани,

Ми вільні душею,

А тілом – ні.

Нам стерня під косою

Приємніше серце коле,

Аніж погляд Сатурна

Увечері при

Вогні.

 

Переломна епоха.

Осіння весна планети.

А народи летять,

Мов кленові листки у синь.

Вже імперія вмерла.

А Фауст палить газети.

Мефістофель ридає:

«Хоч істину попроси!...»

 

А навіщо вона?

Я «нещасне білкове тіло»?

Я – танцююча статуя.

З глини –

Й у глину йду?

Відлюблю, відспіваю,

Відплачу

Щиро й несміло.

Ну, а дух, якщо є...

Все одно йому:

Він же дух.

 

...Ох Вітчизно одна!

Хоч ти бідна –

Не маю іншої.

Покажіть мені того,

Хто жити сюди послав!

Я із себе себе

Дістаю темноокими

Віршами

Під ячання вітрів

І усмішку могильних

Трав.

 

І допоки до нас долетять

Від зірок сусіди,

Срібне ангельське пір´я

Заквітне

В людській руці,

То

«Блаженний усяк,

Хто цей світ відвідав

У фатальні...»

Фатальні,

Фатальні

Хвилини

Ці.

 

 

ЗАКОН ЖИТТЯ

 

Наш дух дорожчає, здорожений.

Але не Ви мені Суддя.

 

Я можу бути переможений

Лише законами Життя.

 

 



Партнери